Сукня в горошок…

Ключі Іра віддала Насті на парковці біля «Копійочки» — просто сунула в долоню, ніби поспішала позбутися.

— Забирай. Тільки піч там примхлива. Топитимеш — кватирку відчиняй.

— Добре.

— І взагалі… Акуратніше там.

Настя стиснула ключі.

— Я ж не чужа, Іро. Берегтиму.

Іра кивнула, хоча хотіла сказати зовсім інше: не чіпай бабусиних речей, не заглядай куди не слід. Але як це скажеш людині, яка подзвонила у квітні й мало не плакала?

— Іро, рятуй. Пересидіти літо треба. Хоч десь.

Сама запропонувала. Сама ключі віддала.

— Дякую тобі, — сказала Настя й прибрала їх у підсклянник пошарпаної «Кіа».

— Та їдь уже.

Машина рушила. Іра залишилася на парковці з пакетом пельменів і дивним відчуттям, ніби віддала щось, чого віддавати не збиралася.

У п’ятдесят два роки в неї й без того було чим забити голову. У березні розлучилася з Пашкою. Двадцятишестирічний син дзвонив переважно тоді, коли йому були потрібні гроші.

Насті, двоюрідній сестрі Іри, було сорок два. Двадцять років вона пропрацювала медсестрою в одному відділенні, аж поки навесні його не закрили. «Оптимізація», написали в паперах.

Кімнату в малосімейці Настя здала, щоб мати за що жити. Розіслала дванадцять резюме. Дві відмови. Від решти — тиша.

Бабусин будинок в Осинівці дістався Ірі. За десять років вона приїжджала туди тричі: відчиняла, провітрювала, дивилася, що зіпсувала вогкість, і поспішала назад.

Коли Настя вперше відчинила двері, її зустрів запах мишей, плісняви й пилу.

Того ж вечора вона зателефонувала:

— Тут, звісно, роботи…

— Дуже погано? — насторожилася Іра.

— Жити можна. Тільки ґанок ледь не провалився підо мною.

— То не ходи там.

— А як мені заходити? Через вікно?

Іра мимоволі всміхнулася.

Потім Настя почала надсилати повідомлення.

«Ґанок підлатала. Тепер хоч ногу не зламаю».

«На горищі коробку знайшла. Твої дитячі малюнки. Забереш?»

«Сусідка Ганна Сергіївна сказала, що я на бабусю схожа. Це комплімент чи діагноз?»

Іра відповідала коротко: смайликом, пальцем угору, іноді — «ок». Полагодила — молодець. Чим довше будинок живе без самої Іри, тим краще.

А в червні повідомлення змінилися.

«Іро, під вікном півонії зацвіли. Стояла, нюхала їх пів години. Сусідка, мабуть, думає, що я несповна розуму».

Іра навіть не знала, що під тим вікном ростуть півонії.

«У сараї бабусин велосипед знайшла! Полагодила, колеса накачала. Тепер на річку катаюся».

— Та не може бути, — пробурмотіла Іра.

Вона пам’ятала той велосипед: іржавий, без педалі. Здавалося, він уже ніколи не поїде.

А потім Настя написала:

«Шафу розібрала. Бабусині сукні в горошок знайшла. Одну собі трохи вшила. Ти не проти? Вона ж згниє без потреби».

Іра довго дивилася на екран.

Вона пам’ятала ті сукні. Як бабуся прасувала їх старою праскою. Як пахло гарячою тканиною й милом. Тепер їх носила Настя.

Телефон згас, а Іра все сиділа з ним у руці.

— Не проти, — сказала вона в порожній кімнаті. — А чого мені бути проти?

Але відповідати не стала.

Настя надсилала фотографії: вікно з білою мереживною фіранкою, вимитий стіл, горщики з петуніями на ґанку.

Іра розглядала їх і злилася. Не могла навіть пояснити, на кого.

Це був її будинок. Її дитинство. Її бабуся. Тільки Настя почувалася там удома, а вона сама роками не наважувалася зайти.

— Сама їй ключі дала, — сказала Іра якось уночі. — Сама. Чого тепер скиглиш?

У липні Настя написала:

«Хочу восени біля паркану яблуню посадити. Антонівку. Ти не проти?»

«Сади. Мені що».

«І підлогу на веранді перебрати б. Провалюється».

«Роби, що хочеш».

«Я ще думаю стіни освіжити. Хоча б на веранді. Фарбу купити…»

Іра набрала відповідь, стерла, набрала знову.

«Насте, вистачить! Це будинок, а не твій проєкт із облаштування! Роби що хочеш, мені начхати. Я там не житиму. Ніколи!»

Настя відповіла не відразу.

«Зрозуміло».

І все.

Минув день. Другий. Іра перевіряла телефон уранці, на роботі, перед сном. На сьомий день прокинулася о четвертій і до світанку дивилася в стелю.

Потім узяла відгул і поїхала в Осинівку. Спочатку електричкою, потім старою «Газеллю», у якій пахло бензином і яблуками.

Дорогою Іра так і не вирішила, навіщо їде. Чи посваритися, чи вибачитися. Чи просто побачити все на власні очі.

Будинок біля повороту вона впізнала не відразу. Свіжа фарба, рівний ґанок, полагоджений паркан. На підвіконні — червона герань.

Іра ще стояла біля хвіртки, коли з дверей вийшла Настя. На ній був бабусин вицвілий фартух у дрібний горошок.

Сестри кілька секунд дивилися одна на одну.

— Іро? Ти чого без дзвінка? — Настя витерла руки об фартух. — Я б хоч млинців зробила.

— Та подивлюся, що ти тут налагодила.

Настя відступила від дверей.

— Заходь.

На кухні пахло чебрецем. На столі лежала мереживна серветка, яку Іра пам’ятала з дитинства.

— Чаю? — спитала Настя.

— Давай.

Поки сестра наливала чай, Іра озирнулася й побачила на стіні дерев’яну рамку. Під склом був її дитячий малюнок: будиночок із кривим дахом і димом, виведеним старанною спіраллю.

— Навіщо ти це повісила?

Настя обернулася.

— Гарний же. Тобі років сім було, пам’ятаєш?

— Гарний? Я тоді як курка лапою дряпала! Навіщо музей із цього робити?

— Іро, я просто знайшла його в коробці. Мені сподобався.

— Тобі все тут подобається, так?

— А що не так?

Іра поставила чашку на стіл так різко, що чай вихлюпнувся на скатертину.

— Навіщо ти все це робиш? Приїхала на все готове, бабусині сукні носиш, мої малюнки по стінах розвішала! Це мої спогади, мій дім! Чому ти так легко все це забрала?

Настя зблідла. Поклала рушник на край столу й тільки тоді відповіла:

— Забрала? Іро, ти себе чуєш?

— А що я не так сказала?

— Ти за десять років тричі сюди приїхала. Тричі! Тут усе гнило. Я ночами пацюків чула. Ти сама мені ключі дала!

— Бо мені сюди боляче було приїжджати!

Настя замовкла.

— Я до бабусі перед смертю не доїхала, — сказала Іра вже тихіше. — Розумієш? Не встигла.

— Іро…

— А Пашка потім мені в обличчя: «Ти навіть рідну бабусю кинула. Як тебе взагалі любити можна?»

Голос у неї зірвався.

— Син про мене згадує, тільки коли гроші потрібні. А я сюди їхати боялася, бо тут кожен кут нагадує, що я не встигла. І ти приїхала… Підлогу помила, герань посадила — і тобі тут добре!

Настя довго дивилася на неї. Потім сіла.

— Я не знала, Іро.

— Як ти могла не знати?

— А ти мені коли сказала? Ти ж тільки й відповідала: «Все одно», «Мені начхати». Я думала, тобі цей будинок у тягар.

Іра затулила обличчя долонями.

— Вибач. Я на тебе все вивалила… Ти ж нічого поганого не зробила.

— Я сукню поверну, якщо хочеш, — тихо сказала Настя.

Іра похитала головою.

— Носи. Тобі, мабуть, пасує.

Настя налила їй свіжого чаю й сіла поруч. Обіймати не стала. Іра була вдячна їй за це.

Трохи помовчали.

— Я у вересні поїду, як і домовлялися, — сказала Настя. — Квартирант з’їде, повернуся до малосімейки. А тобі зошит залишу.

— Який зошит?

— Запишу, як піч топити, щоб не диміла. Де трави сушити. Герань двічі на тиждень поливати, не частіше. Вона води не любить, хоч і вдає.

Іра витерла обличчя рукавом.

— А яблуня?

— Замовлю саджанець на осінь. Тільки одній незручно садити: хтось має тримати, доки коріння засипаєш. Допоможеш?

Іра подивилася на бабусину чашку з майже стертим золотим обідком. Колись вона пила з неї парне молоко й досі пам’ятала смак.

— Допоможу, — сказала вона. — Куди я подінуся?

Яблуню садили у вересні, перед самим від’їздом Насті.

— Рівно тримаю? — спитала Іра.

Настя відійшла на крок, примружилася.

— На мене трохи нахили.

— Так?

— Ще. О, тепер добре. Не відпускай.

Іра тримала тонкий стовбур, а Настя засипала коріння землею. За парканом зупинилася Ганна Сергіївна.

— Антонівка? Правильно, дівчата. Виросте — згадаєте, як садили.

— Якщо ми її криво не посадимо, — сказала Іра.

— Та нічого, випростається.

Увечері сестри сиділи на оновленому ґанку й пили чай зі старого самовара.

— Знаєш, — раптом сказала Настя, — я все літо боялася, що ти приїдеш і покараєш мене за сукні.

— Що зроблю?

— Ну, відбереш. А я вже кишеньку пришила.

Іра пирснула в чашку.

— Кишеньку вона пришила! Без дозволу власниці!

І вони обидві засміялися — вперше за літо по-справжньому.

Після від’їзду Насті Іра почала приїжджати до Осинівки щовихідних. Часто не сама: Настя підгадувала на суботню електричку, а Іра зустрічала її на зупинці.

— Герань полила? — питала Настя дорогою.

— Двічі на тиждень. Не частіше.

— Молодець. А піч?

— З кватиркою, як ти й записала.

Вони відчиняли хвіртку — петля більше не зіскакувала — і заходили у двір.

Будинок стояв. А дим із труби йшов рівною спіраллю, зовсім як на дитячому малюнку.

Залишити коментар