— Поясни мені, Соломіє, навіщо цей цирк перед моєю мамою? Ключі дзенькнули об тарілочку в передпокої

— Поясни мені, Соломіє, навіщо цей цирк перед моєю мамою?

Ключі дзенькнули об тарілочку в передпокої. Соломія здригнулася й притиснула палець до губ.

— Тихіше. Я щойно Оленку вклала. Який цирк?

— Оцей: «Пані Оксано, дякую! Пані Оксано, як чудово!» Наче ви найкращі подружки. А вдома хто говорить, що мама забагато всього на себе бере?

Соломія повільно поклала дитячу шапочку на полицю.

— Я просила її телефонувати, перш ніж приїжджати. Це тепер означає, що я не можу їй подякувати?

— Ти прекрасно розумієш, про що я.

— Ні, не розумію. Твоя мама сьогодні дві години гуляла з Оленкою, поки мені фарбували волосся. Я вперше за кілька місяців сиділа й не прислухалася, чи не плаче дитина. Мені навіть каву дали випити гарячою, Тарасе. Гарячою! За що ти зараз на мене нападаєш?

Він нахилився розв’язувати шнурки.

— Просто зручно влаштувалася. Мама в тебе чудова, а мого батька наче й немає. Він онуку тиждень не бачив.

— Тиждень?

— Так. І сумує, між іншим. Я обіцяв привозити малу щовихідних.

Соломія кілька секунд мовчки дивилася на його схилену спину.

— Коли ти встиг це пообіцяти?

— А що?

— А мене спитати не треба?

Тарас випростався.

— Я її батько.

— А я її мати. І минулої суботи я шукала вас у парку, як ненормальна.

— Знову починається…

— Так, знову! Я телефоную — ти не береш. Повертаюся до лавки — вас немає. Бігаю алеями, питаю чужих людей про синій візочок. Знаєш, що мені одна жінка сказала? «Може, викличте поліцію». У мене ноги підкосилися!

— Телефон був без звуку. Я ж пояснив.

— А написати два слова: «Поїхав до тата» — було так важко?

Він відвів очі.

Зі спальні долинуло тихе сопіння. Соломія завмерла, прислухалася, тоді кивнула в бік кухні:

— Ходімо. Ще дитину розбудимо.

Тарас сів за стіл. Вона залишилася стояти.

— Я не викрав власну доньку, — сказав він уже тихіше. — Привіз до дідуся. Ми випили чаю, тато подивився на малу. Що тут страшного?

— Те, що ти приховав це від мене. І поставив мене в становище, коли я ще й твоїй мамі маю брехати.

— А мама тут до чого?

— Ти серйозно? Після того, що було на нашому весіллі?

— Вона не дізнається.

— Отак просто?

— Якщо ти не розкажеш.

Соломія відсунула стілець, але не сіла.

— То ось чому ти завівся після салону? Думаєш, я їй доповіла?

Тарас промовчав.

— Дякую, — видихнула вона. — Дуже приємно дізнатися, що ти про мене думаєш.

— А що я маю думати? Вона для тебе тепер у всьому права.

— Ні, не в усьому. Але вона нам допомагає. Ми живемо в її квартирі, Тарасе. Перший внесок за нашу оселю теж дала вона.

— Ну звісно. Знову гроші.

— Бо це теж наше життя!

— Я працюю з ранку до ночі! Ще й креслення додому беру. Чи цього вже ніхто не помічає?

— Помічаю. Я не сказала, що ти не працюєш.

— Зате дуже вчасно нагадала, хто тут нас утримує.

Соломія нарешті сіла навпроти.

— Гаразд. Про гроші я сказала зайве. Але й ти не смій називати мою вдячність виставою. Твоя мама приїжджає — і питає не тільки про Оленку. Вона питає: «А ти як? Ти сьогодні їла?» Розумієш?

Тарас потер обличчя долонями.

— А мого тата нікому навіть спитати.

— Ти можеш йому телефонувати. Їздити до нього. Але чому для цього треба мене обманювати?

— Бо мама інакше не дозволить!

Він сказав це так різко, що обоє замовкли.

Соломія опустила погляд на свої руки. На нігтях блищав свіжий лак. Ще годину тому Оксана Петрівна розглядала його біля вікна салону й усміхалася:

— Гарний колір. Тобі личить.

— Я вже й забула, коли востаннє щось вибирала для себе, — зізналася тоді Соломія.

— То згадуй. Оленка зі мною, нікуди не поспішай.

Подруги не раз дивувалися їхнім стосункам.

— І що, зовсім не повчає? — питали за кавою.

— Буває, радить.

— А ти?

— Кажу, якщо мені не підходить.

— І вона не ображається?

Соломія лише знизувала плечима:

— Уявіть собі.

Вона бачила Оксану Петрівну різною. Тепер — господинею власної студії краси, жінкою, до якої записувалися за два місяці. А колись — виснаженою, з набряклими ногами, з пакетами продуктів біля дверей маленької орендованої кімнати.

Тоді вони з Тарасом тільки зустрічалися.

— Може, вам чимось допомогти? — несміливо запитала Соломія, побачивши, як Оксана Петрівна розминає пальці.

— Допоможи, — несподівано погодилася та. — Увімкни чайник. А я ще пів години повчуся.

На столі стояла навчальна голова з наполовину пофарбованим волоссям.

— Ви ж сьогодні цілий день працювали…

— А завтра знову працюватиму. Тому сьогодні треба розібратися, що я тут не так намішала.

Вона починала заново у сорок два. Після розлучення, після однієї дорожньої сумки, з якою пішла з квартири, де прожила понад двадцять років.

— Квартира дісталася йому у спадок, — якось коротко пояснила Оксана Петрівна. — Він дуже вчасно про це згадав.

Більше Соломія не розпитувала.

А потім було весілля.

Тарас запросив батька потай від матері й до останнього був певен, що все владнається.

— Вони ж дорослі люди, — шепнув він нареченій. — Заради нас кілька годин посидять.

Не посиділи.

Побачивши колишнього чоловіка біля входу, Оксана Петрівна взяла сина під лікоть і відвела до гардероба. Соломія підійшла за ними — і почула:

— Навіщо ти це зробив?

— Мамо, це моє весілля. Я хотів, щоб батько…

— А мене ти попередити не хотів?

— Бо ти б не погодилася.

— Отже, ти все розумів.

Тарас смикнув краватку.

— Просто не розмовляйте одне з одним. Ну будь ласка.

— Я не залишуся з ним в одному залі.

— Ти змушуєш мене виганяти рідного батька?

Оксана Петрівна зблідла.

— А він мене з дому виставив без жодних вагань.

— Мамо…

— Обирай. Або я, або він.

Соломія досі пам’ятала, як безпорадно Тарас озирнувся на неї.

— Я не можу підійти й сказати йому, щоб пішов. Він подарунок приніс. Люди дивляться…

— Тоді скажу я.

Оксана Петрівна сама підійшла до Богдана. Говорила недовго й неголосно. Він почервонів, стиснув коробку під пахвою і вийшов, не попрощавшись.

А перед тим, як повернутися до гостей, вона сказала синові:

— Дізнаюся, що ти потай до нього ходиш, — до мене по допомогу не звертайся.

Тоді Соломії було шкода їх усіх. І найбільше хотілося, щоб цей день просто перестав розсипатися в них на очах.

Тепер, через сім років, вони з Тарасом сиділи на кухні й знову опинилися посеред тієї самої історії.

— Скажи мені одну річ, — попросила вона. — Чому вони розлучилися?

— Ти ж знаєш.

— Я знаю, що він виставив її з квартири. А що було перед цим?

Тарас відкинувся на спинку стільця.

— Мама тобі, звісно, розповідала, як тягнула все сама?

— Не розповідала. Я бачила, як вона працювала.

— Вона завжди працювала. І завжди була незадоволена.

— Чим?

— Усім. Грошима, побутом, батьком. Він тільки сідав писати — їй уже щось треба.

— Він тоді десь працював?

— Він писав роман.

— Я питаю про заробіток.

— От! — Тарас розвів руками. — Ти зараз точнісінько як вона.

Соломія прикусила губу.

— Добре. Він писав роман. А вона?

— Працювала землевпорядницею. Їздила по відрядженнях.

— Утримувала сім’ю?

— Та не все ж грошима міряти! Батько філолог, у нього інші інтереси. Йому поговорити хотілося. Не тільки про те, що кран тече і за світло треба платити.

— А кран хто мав полагодити?

— Соломіє…

— Я без насмішки питаю.

Він сердито зсунув зі столу крихту.

— Коли людина постійно чує, що вона все робить не так, їй важко. А тут поруч з’явилася жінка, яка його розуміла.

Соломія завмерла.

— Яка жінка?

— Сусідка. Галина. Вона вірші писала, музику любила…

— У нього була інша?

— Не кажи так.

— А як сказати?

Тарас підвівся, налив води й зробив кілька ковтків.

— Мама повернулася з відрядження раніше. Вони з Галиною сиділи у вітальні. Читали вірші.

— Удвох?

— Так.

— І мама через читання пішла з дому?

— Там свічки були. Вино… Я ж не знаю всіх подробиць!

— Зате знаєш, що батька треба виправдати.

— Я не виправдовую!

— Ти щойно пояснював мені, що вона сама винна. Забагато працювала. Питала про гроші. Заважала писати.

Тарас поставив склянку.

— Вона влаштувала страшний скандал. На весь під’їзд. Батько теж зірвався. Сказав, що хоче спокою і нехай вона збирає речі.

Соломія відсунулася від столу.

— Після двадцяти років?

Він мовчав.

— Тарасе, вона повернулася додому. До чоловіка. А він сидить з іншою жінкою при свічках. Що вона мала зробити? Чаю їм запропонувати?

— Я ж кажу: він теж був неправий.

— Теж?

Вона дивилася на нього, чекаючи ще якихось слів, але він лише відвернувся.

— А де тепер Галина?

— Переїхала через кілька місяців.

— Чому?

— Не склалося. Мама ще й сусідам усе розповіла, Галині проходу не давала… Та яка тепер різниця? Батько сам. Зовсім сам, розумієш? Тиск скаче, здоров’я вже не те. Він телефонує й питає, як Оленка сміється. Просить хоч фотографію скинути.

Голос у Тараса зламався.

— Я пам’ятаю не тільки те, що він зробив мамі. Він мене на велосипеді вчив їздити. Читав мені вечорами. Я не можу взяти й удавати, що його немає.

Соломія повільно видихнула.

— Я цього й не прошу.

— А виходить саме так.

— Ні. Я прошу не зникати з нашою дитиною. Не змушувати мене брехати. І не називати підлість «тонкою душею» тільки тому, що це зробив твій батько.

Він довго дивився на склянку.

— Я не знаю, як зробити, щоб усі перестали ображатися.

— Мабуть, ніяк.

У спальні заворушилася Оленка. Обоє прислухалися. Донька трохи покректала й знову затихла.

Соломія підсунула стілець ближче.

— Поїдьмо в суботу разом.

Тарас підняв голову.

— До тата?

— Так. Ти кажеш, він хоче бачити онуку. Я хочу подивитися, куди ти її возиш. І нормально з ним познайомитися.

— Справді поїдеш?

— Поїду. Але без таємних домовленостей за моєю спиною. Більше ніколи.

Він кивнув і накрив її руку своєю.

— Побачиш, ви порозумієтеся. Тато начитаний, з ним цікаво.

Соломія не відповіла. Лише забрала зі столу холодну недопиту воду.

У суботу вона зібрала сумку для Оленки й поклала біля дверей коробку тістечок.

— Це татові? — запитав Тарас.

— Не з порожніми ж руками йти.

Він усміхнувся вперше за ранок.

Дорогою Тарас розповідав, як батько колись водив його до бібліотеки, як міг напам’ять читати довгі уривки з книжок. Соломія слухала, поправляючи доньці шкарпетку.

— Ти йому сказав, що ми приїдемо?

— Учора ще. Він чекає.

На сьомому поверсі старої багатоповерхівки Тарас притримав візочок, а Соломія взяла Оленку на руки.

За дверима довго шаруділо.

— Хто там?

— Тату, це ми.

Двері відчинилися. Соломія відразу відчула запах застояного тютюнового диму. У передпокої лежали газети, біля них — якесь взуття, пакети, порожні пляшки.

— О! Нарешті! — гучно промовив Богдан. — А то я вже думав, забули старого.

Оленка насторожилася й учепилася пальчиками в мамин комір.

— Добрий день, — привіталася Соломія. — Ми вам до чаю принесли…

— Став десь. Тарасе, ти поки збігай у магазин. У мене їсти нічого. Візьми ковбаси, сиру, хліба. Ну й до чаю щось.

Тарас глянув на коробку в руках дружини.

— Ми тістечка купили.

— Тістечками не наїсися. А невістка поки тут трохи прибере.

Соломія підняла на нього очі.

— Перепрошую?

Богдан уже відступав у коридор.

— На кухні підлогу протерти треба. І сорочки в машинку закинути. Бо зібралися, а я все ніяк. Сам бачиш, сину, без жіночих рук…

Він усміхнувся, ніби сказав щось приємне.

Соломія повернула голову до Тараса. Той переступив з ноги на ногу, поправив ручку візочка.

— Тарасе?

— Ну… Зараз зайдемо.

— Я почула, що маю прибрати й випрати. Ти теж почув?

Богдан нетерпляче махнув рукою.

— Та що ви стали на порозі? Невже важко рідній людині допомогти?

— Допомогти можна попросити, — сказала Соломія. — А ви навіть не запитали, як ми доїхали.

— Ой, починається. Я ж не чужих людей наймаю. Ви сім’я.

— Саме тому я приїхала до вас у гості. Познайомитися. Привезла вашу онуку.

— Та бачу я, бачу. Давай її сюди, а то притисла до себе, наче я відберу.

Він простягнув до Оленки руки. Соломія помітила жовті від тютюну пальці й відступила.

— Спершу помийте руки, будь ласка.

— Що ти вигадуєш? Я свого виростив, нічого з ним не сталося.

Богдан нахилився до дитячого обличчя:

— Ану йди до діда!

Оленка скривилася й голосно заплакала.

— Тихенько, сонечко, я тут, — Соломія притулила її до плеча.

— Розпестили, — невдоволено кинув Богдан. — Уже до людей не йде.

Тарас нарешті підняв голову.

— Вона тебе не знає, тату.

— То частіше вози! А не раз на місяць. І дружині поясни, що тут не палац, сама могла б здогадатися допомогти. Твоя мати хоч у хаті лад тримала, поки не…

— Не треба, — перебила Соломія.

Сказала неголосно, але Богдан замовк.

Вона поклала коробку тістечок на край тумбочки.

— Ми підемо.

— Через що оце все? Через ганчірку?

— Ні. Не через ганчірку.

Оленка схлипувала їй у шию. Соломія вийшла на майданчик і натиснула кнопку ліфта.

— Тарасе, ти залишаєшся допомогти батькові чи їдеш із нами?

Він стояв у дверях, тримаючись за ручку візочка.

Богдан невдоволено пирхнув:

— Та нехай їде, якщо їй усе не так. Ми з тобою нормально посидимо.

Тарас глянув повз нього в темний коридор. На стоси газет, на брудну підлогу, на сорочки, кинуті просто на стілець.

— Я подзвоню, тату, — тихо сказав він.

І викотив візочок на сходовий майданчик.

У ліфті ніхто не говорив. Соломія заколисувала доньку, а Тарас дивився на двері.

Уже біля машини він сам узяв у дружини сумку, розклав ремені дитячого крісла.

— Давай допоможу.

Дорогою додому Оленка заснула. Соломія сиділа поруч із нею й дивилася у вікно. Вона не питала чоловіка, чи сподобалася йому гостина. Не нагадувала, якою інтелігентною людиною він називав батька. Не говорила: «Тепер розумієш?»

Тарас теж мовчав. Лише на світлофорі потер долонею обличчя й надовго затримав погляд на доньці в дзеркалі.

Ця тиша вже не була схожа на ту, що стояла між ними після сварки.

Вперше за довгий час йому не треба було переказувати батькові слова, пояснювати їх чи шукати для них виправдання. Він сам усе почув.

Чи варто було Соломії погоджуватися на цю поїздку, щоб Тарас побачив усе на власні очі? І як тепер підтримувати стосунки з батьком, не перекладаючи на дружину те, від чого колись пішла його мати?

Залишити коментар