— Лесю, а ти тепер йому хто — жінка чи кухарка?
Я зупинилася посеред сходів і перехопила важку торбу. Пальці вже пекло від ручок.
— Валю, не починай. Людина до мене добре ставиться, а я її годую. Що тут такого?
Сусідка глянула на пакунок із м’ясом, що стирчав із торби.
— А він до тебе з чим приходить?
— З добрим словом, — відрізала я. — Іноді й цього досить.
Валя не стала сперечатися. Тільки притримала мені двері.
Тепер я думаю: краще б тоді таки посперечалася. Хоча навряд чи я послухала б. Мені так хотілося знову бути комусь потрібною, що навіть тривожні дзвіночки я приймала за музику.
Мені п’ятдесят вісім. Четвертий рік жила сама: чоловік помер, донька Ірина вийшла заміж і поїхала за кордон.
— Мам, ти хоч виходиш кудись? — питала Іра під час наших розмов.
— Виходжу. У магазин, в аптеку.
— Я не про це.
— А я про це, доню. У мене все добре.
Після дзвінка я ставила телефон біля порожньої чашки й слухала, як гуде холодильник.
З Миколою ми познайомилися на початку літа, у поліклініці. Було душно, у мене гупало в скронях, а вільних стільців не лишилося.
— Сідайте сюди, — раптом сказав сивий чоловік біля кватирки.
— Та нічого, я постою.
— А я вже насидівся. Не позбавляйте мене нагоди розім’яти ноги.
Усміхнувся — і я усміхнулася у відповідь.
— Дякую. Бо щось сьогодні тиск…
— У мене теж. Видно, молодість не повертається, скільки її не клич.
Так і розговорилися. Він теж удівець, син живе в іншій області. Коли сказав: «Найгірше — ввечері ключ у замку повернути, а тебе ніхто не чекає», я лише кивнула.
Пояснювати нічого не довелося.
Після прийому він чекав біля виходу.
— Дозволите підвезти?
— Та в мене дві зупинки.
— Тим більше. Не встигнете й засумувати за маршруткою.
Він забрав мій пакет — хліб і пачку масла, смішна вага, — відчинив дверцята машини. А я сіла й відвернулася до вікна, щоб не побачив, як мене розчулила ця проста турбота.
Біля під’їзду Микола попросив номер.
— Подзвоню, спитаю про тиск. Можна?
— Можна.
Того вечора я двічі перевіряла, чи не вимкнула звук на телефоні.
Подзвонив він за три дні.
— Лесю, як ви дивитеся на прогулянку?
— Очима, — несподівано для себе пожартувала я.
Він розсміявся.
— От і чудово. Покажете мені свої очі біля фонтану о п’ятій?
Ми гуляли, їли морозиво, згадували молодість. Він слухав, не поспішав перебити. Коли я говорила про чоловіка, не хмурився й не переводив розмову.
— Ви добре жили? — спитав якось.
— По-різному. Але добре.
— Це щастя, Лесю. Не всім випадає.
Я поверталася додому з відчуттям, ніби в моєму житті прочинили вікно.
Невдовзі ми вже щосуботи їздили на ринок. Микола носив торби, чекав, поки я вибирала овочі.
— Оцю полуницю не бери, — шепотів мені. — Он там краща.
— Ти ж казав, що не розбираєшся.
— Зате бачу, куди ти вже п’ять хвилин дивишся.
Мені було легко з ним. І коли в серпні я вперше запросила його на вечерю, то від самого ранку крутилася на кухні.
Вареники, котлети, салат, яблучний пиріг.
— Лесю, ти що, весілля справляєш? — здивувався він на порозі кухні.
— Та перестань. Давно вже не готувала не тільки для себе.
Він скуштував котлету й заплющив очі.
— Ні, ти почекай… Це ж треба так уміти.
— Смачно?
— Язик проковтнути можна.
Я засміялася.
— То їж обережніше. Мені ще з тобою розмовляти.
Коли він збирався додому, затримав погляд на тарілці.
— Лесю, а можна одну-дві із собою? Завтра розігрію… Згадаю тебе.
— Та які одну-дві! Зараз покладу.
Я дістала нові лоточки, які купила напередодні, відрізала пирога, додала вареників.
— Ти мене розбалуєш, — сказав він.
— Нічого. Іноді можна.
Спочатку він приїжджав щоп’ятниці. Потім ще й у вівторок. А восени телефон дзвонив майже щовечора.
— Сонечко, я заїду? Що в нас сьогодні смачненького?
«У нас».
Через ці два слова я могла відкласти книжку, вимкнути телевізор і піти чистити картоплю.
Якось запропонувала:
— Може, сьогодні просто чаю поп’ємо? У мене сир є, хліб свіжий.
— Та я ж голодний, Лесю. Цілий день толком не їв. Може, щось швиденько?
І я діставала з морозилки м’ясо.
У вересні, на мій день народження, він приніс три жовті хризантеми й коробку цукерок.
— Зі святом, моя господине!
Поцілував у щоку й одразу потягнув носом.
— Оце пахне! Качка?
— Качка.
— Ну ти й молодчина!
Я весь день чекала, що він скаже: «Сядь, відпочинь, я сам принесу тарілки». Не сказав. Але за столом підняв чарку:
— За тебе, Лесю. За твоє велике серце. Мені дуже пощастило.
І я знову забула про втому.
Перед виходом він попросив холодцю.
— На сніданок. Якщо тобі не шкода.
— Не шкода, — відповіла я й узяла найбільший лоток.
Наступного дня занесла Валі цукерки.
— Ну що, гарно відсвяткували? — спитала вона.
— Гарно. Квіти подарував, тост сказав…
— От і добре. Уважний чоловік. Бережи.
Я тоді й сама так думала.
А в жовтні вперше полізла до конверта, у який відкладала на зуби й поїздку до доньки.
Витягла купюру, потім ще одну.
— Це ненадовго, — сказала сама собі. — Просто місяць такий.
Але наступний був такий самий.
Одного вечора я сіла зі старим зошитом витрат. Порахувала раз. Другий.
На продукти йшло вдвічі більше, ніж улітку.
Саме подзвонив Микола.
— Лесю, може, рибки сьогодні посмажиш?
Я дивилася на цифри.
— Миколо, риба зараз дорога.
— Та ми ж не щодня її їмо.
— Не щодня…
— То я о сьомій буду?
Я помовчала.
— Будь.
Про гроші говорити було соромно. Здавалося: варто тільки згадати ціну м’яса — і все хороше, що між нами є, стане дрібним та негарним.
«Він же возить тебе, — переконувала я себе. — Кран полагодив. Поличку прикрутив. Не чужа людина».
Та чомусь у магазині біля каси ніяковіла тільки я.
У четвер, посеред листопада, Микола подзвонив ще в обід.
— Лесю, маю для тебе новину! Сьогодні зі Степаном прийдемо.
— З яким Степаном?
— З товаришем моїм. Я йому про твої котлети розказав, то він тепер спокою не дає. Посмажиш?
Я глянула на годинник.
— Сьогодні? Миколо, у мене фаршу немає.
— То купи. До ринку ж близько.
— А ти не міг би підвезти? Слизько надворі, і нести доведеться…
— Ой, ні, я на іншому кінці міста. Ти тролейбусом, там дві зупинки.
— Зачекай, я ще не…
— О сьомій будемо. Цілую!
Я залишилася з телефоном біля вуха.
Навіть не спитав, чи можу.
Потім узяла торбу й почала вдягатися. Не хотілося осоромити його перед товаришем. Тепер і згадувати це боляче.
У магазині продавчиня простягнула чек.
— Пакет потрібен?
— Ні, дякую.
Я дивилася на суму й подумки віднімала від пенсії: комунальні, ліки, телефон… Зуби знову почекають.
На третій поверх піднялася з двома зупинками. Поставила торби біля дверей, розтерла пальці.
З квартири навпроти визирнула Валя.
— Лесю, та покликала б!
— Уже донесла.
Вона глянула на мене й тихо спитала:
— А де твій помічник?
— Зайнятий.
— Зрозуміло.
Більше вона нічого не сказала. Від того стало ще прикріше.
Чоловіки прийшли рівно о сьомій. Обоє з порожніми руками.
— Ось вона, наша чарівниця! — оголосив Микола.
Степан потиснув мені руку.
— Нарешті познайомилися! Микола вас так хвалить, що я вже тиждень про ті котлети думаю.
— Проходьте. Руки помити — тут.
За столом вони згадували давніх знайомих, сміялися, перебивали один одного. Я приносила картоплю, забирала порожню салатницю, доливала чай.
— Лесю, та сядь уже! — гукнув Микола.
Я сіла.
— А гірчичка в тебе є?
Знову підвелася.
Степан надкусив чергову котлету.
— Ну, друже, добре ти влаштувався.
Микола задоволено відкинувся на спинку стільця.
— А я що казав? Живу, як у санаторії. І нагодують, і напоять, ще й на завтра зберуть!
Чоловіки засміялися.
Я тримала в руках маленьку баночку гірчиці.
— У санаторії? — перепитала.
— А що? — усміхнувся Микола. — Хіба погано сказав? Хвалю ж тебе.
Я поставила гірчицю на стіл.
— Їжте, бо охолоне.
Коли вони вдягалися, Степан зазирнув на кухню.
— Пані Лесю, а пару котлет дружині можна? Хай скуштує, як люди готують.
Я вперше подивилася на сковорідку не з радістю, а з утомою. Там лишалося чотири котлети. Я збиралася пообідати ними завтра.
— Не подобаються мені такі жарти про дружин, Степане, — сказала я.
Він зніяковіло кашлянув.
— Та я ж так… Люблячи.
Я мовчки склала котлети в лоток.
Після їхнього відходу постояла серед кухні. Стіл у крихтах, мийка повна посуду. Ноги гули так, що хотілося сісти просто на підлогу.
Біля хлібниці лежав чек.
Я взяла його й набрала Миколу.
— Ви доїхали?
— Так, сонечко. Степан у захваті. Передавав ще раз дякую.
— Миколо, завтра нам треба поговорити.
— Про що?
— Про нас.
— Та поговоримо. Ти відпочивай, господине.
Наступного вечора він прийшов, як завжди, й одразу зазирнув на плиту.
— А чого нічим не пахне?
— Чайник щойно закипів. Сідай.
— Не готувала?
— Ні.
Він здивувався, але сів. Я поставила перед ним чай і поклала чек.
— Це вчорашня вечеря.
Микола глянув на папірець.
— І що?
Пальці в мене тремтіли. Я сховала руки під стіл.
— Я більше так не можу. Ти їси тут майже щодня, береш із собою. Учора ще й друга запросив, не спитавши мене до пуття. А я все це купую з пенсії.
Він перестав усміхатися.
— Тобі шкода мене нагодувати?
— Не перекручуй. Мені не вистачає грошей. Я вже беру з того, що відкладала на лікування.
— То так би й сказала.
— Я зараз і кажу. Давай купувати продукти разом. Або по черзі. Можемо ділити витрати.
Я чекала: він зітхне, зніяковіє, скаже, що справді не подумав.
Микола дістав окуляри.
— Добре. Раз уже пішла така розмова — давай рахувати.
Він відкрив щось у телефоні.
— Що ти шукаєш?
— У мене все записано. Я люблю знати, куди витрачаю свої ресурси.
Від слова «ресурси» мені стало холодно.
— Ось. Поїздки на ринок. Двадцять разів туди й назад. Тепер прикинь таксі.
— Я тебе про таксі не…
— Зачекай, не перебивай. Чотири поїздки на дачу. Пальне, машина зношується. Шість разів у поліклініку.
Я дивилася, як він гортає екран.
— Ти це записував?
— А що тут такого?
— Після кожної поїздки?
— Лесю, я ж сказав: люблю порядок.
Він поправив окуляри.
— Кран на кухні. Поличка у ванній. Виклик майстра знаєш скільки коштує? Далі — квіти на день народження, цукерки…
— Стривай. Подарунок теж?
— Це витрати? Витрати. Ти ж хочеш чесно.
Я відсунула від себе чашку.
— А вечері?
— Врахував. За ціною комплексного обіду. Не переживай, себе не обділив.
— Качку на день народження — як комплексний обід?
— Ну ти ж не ресторан, Лесю. Звичайна домашня їжа.
Він кілька разів натиснув на калькуляторі.
— От. Якщо все звести, це ще ти мені винна. Небагато, але винна.
На кухні цокав годинник. Я раптом почула кожен його удар.
— Ти серйозно?
— А навіщо мені жартувати?
— Коли ти сказав, що хочеш підвезти мене з поліклініки… Це теж була послуга?
Микола роздратовано зітхнув.
— Не треба зараз робити з мене невідомо кого. Я тебе возив, допомагав. Ти готувала. Нормальна взаємодопомога.
— Про яку ми з тобою не домовлялися.
— А про вечері домовлялися? Ти сама запрошувала.
Я кивнула.
— Сама.
— Ну от. Мене все влаштовувало. Це ти почала чеки показувати.
Ось тут мене й прорвало. Не криком — голос просто зірвався.
— Бо в мене немає грошей, Миколо! Ти чуєш? Я не хочу брати плату за вечерю. Я хочу, щоб ти хоч раз спитав, чи мені не важко!
Він замовк. Потім зняв окуляри.
— Ти зараз на емоціях.
— А ти ні?
— Я намагаюся міркувати тверезо.
Я довго дивилася на нього.
— Залиши мене сьогодні саму. Мені треба подумати.
— Подумай, — погодився він. — Тільки без оцього накручування. Я ж не ворог тобі.
У дверях ще озирнувся:
— Чай хоч допити можна було.
Я нічого не відповіла.
Того вечора я не мила чашки. Сиділа й згадувала, як пакувала йому їжу, як раділа його дзвінкам, як відкладала свої справи після слів: «Що в нас смачненького?»
Найболючіше було навіть не те, що він рахував.
Він знав ціну всьому, що робив для мене. І жодного разу не поцікавився, чого мені коштує моя турбота.
У суботу подзвонила Ірина.
— Мам, ти плакала?
— Ні. Не виспалася.
— Подивися на мене.
Я спробувала всміхнутися — і розплакалася.
— Мені так соромно, Іро.
— За що?
— Не знаю… Що дожила до такого віку й…
— Мамо, розказуй.
Я розповіла все. І про Степана, і про конверт із заощадженнями, і про калькулятор.
Іра довго мовчала.
— Він навіть квіти порахував?
— Навіть квіти.
— А коли ти сказала, що грошей не вистачає, він хоч спитав, скільки тобі потрібно?
— Ні.
— От і все, мам.
Я витерла щоки.
— Може, я справді мала раніше сказати?
— Мала. Але ти сказала зараз. І почула відповідь.
— Він же мені допомагав…
— Допомагав. Ти могла б йому подякувати, купувати бензин, домовитися про витрати. Але ти ж не відмовилася від цього. Ти запропонувала домовитися, а він виставив рахунок.
Я мовчала.
Іра нахилилася ближче до камери.
— Ти не мусиш щовечора стояти біля плити, щоб тебе не залишили саму.
Я затулила рот долонею.
Саме цього я й боялася. Не грошей. Не розмови. Того, що знову нікому буде сказати ввечері: «Заходь, я чекаю».
— Мамочко, — тихо покликала донька. — Я тебе люблю. Чуєш?
— Чую.
— І дуже хочу, щоб ти нарешті приїхала.
У понеділок уранці подзвонила незнайома жінка.
— Пані Леся? Добрий день. Я Олена, Степанова дружина.
Я мимоволі напружилася.
— Слухаю вас.
— Хочу лоточок повернути. І подякувати. Дуже смачні котлети.
— Та нехай уже той лоточок…
— Я занесу. Тільки… Можна я ще дещо скажу? Ви вже вибачте, що втручаюся.
— Кажіть.
Вона помовчала.
— Степан розказав, як у вас посиділи. І що Микола хвалився: живе, як у санаторії.
Я міцніше притиснула телефон до вуха.
— Хвалився.
— Я це вже чула. Років п’ять тому. У нас у будинку пані Зіна живе. Він до неї ходив.
— І що?
— Вона йому готувала, він її на дачу возив. А потім виставив рахунок. За бензин, за телевізор, який лагодив. Вона тоді плакала, все питала: «Я ж його не наймала…»
Я заплющила очі.
— У блокноті записував? — спитала Олена. — Зіна казала, був у нього блокнот.
— Тепер у телефоні.
У слухавці запала тиша.
— Отже, я недаремно подзвонила, — нарешті сказала вона. — Боялася, ви подумаєте, що плітки розношу.
— Ні. Дякую вам.
— І ще… Степан сказав, що про мої котлети ляпнув. Дістав він у мене за це. Не думайте, я його голодом не морю.
Я вперше за кілька днів засміялася.
— Не думаю, Олено.
Поклавши слухавку, я ще трохи посиділа. Потім дістала гаманець, відрахувала названу Миколою різницю й поклала гроші в білий конверт.
Мені не хотілося доводити, скільки коштували моя праця, електрика, продукти й години на кухні. Не хотілося вигравати цю суперечку.
Хотілося, щоб вона закінчилася.
Увечері Микола прийшов із пакетом. Усередині лежали чорний хліб і пачка печива.
— Ну що, господине, охолола? — весело спитав він. — Дивись, я теж із внеском у наше господарство.
Я не відступила від дверей.
— Візьми.
Він подивився на конверт.
— Що це?
— Гроші. Та різниця, яку ти нарахував.
Микола зазирнув усередину й насупився.
— Ти що, серйозно? Я ж не вимагав!
— Знаю. Але я віддаю.
— Лесю, не влаштовуй виставу. Я тобі пояснював, що теж вкладаюся…
— Ти пояснив. Я почула.
Він смикнув плечем.
— Ну й що тепер?
Я вдихнула. Голос уже не тремтів.
— Тепер ми розрахувалися. Більше не приходь.
Микола витріщився на мене.
— Ти мене через котлети виганяєш?
— Ні.
— А через що? Через те, що я не дозволив із себе дурня зробити?
Було боляче, але сперечатися вже не хотілося.
— Я попросила разом купувати продукти. А ти повідомив, що я тобі винна. Порахував навіть подарунок на день народження. Я не хочу так жити.
— Усі витрачаються! Чи я мав тебе безплатно катати?
— Мав сказати, що для тебе це платно. До поїздки. І пані Зіні теж варто було сказати.
Його обличчя вмить почервоніло.
— Хто тобі наплів? Степанова жінка? Їй що, зайнятися нічим?
— Не треба про неї.
— Та ти ж не знаєш, як там було!
— Мені досить знати, як було зі мною.
Він стояв, стискаючи пакет. Потім глянув мені за плече, на коридор, куди стільки разів заходив без запрошення.
— Отак просто перекреслиш усе хороше?
У мене защипало очі.
— Не просто, Миколо.
Він ще чекав. Мабуть, що я відступлю, заплачу, покличу на кухню.
Я тримала двері.
Зрештою він сунув конверт у кишеню.
— Ну, як знаєш.
І пішов. Хліб із печивом забрав.
Я зачинила двері, притулилася до них спиною й заплакала. Не від жалю за ним. Було шкода себе — тієї, що чекала дзвінка, пекла пиріг і вірила кожному «сонечку».
За тиждень він подзвонив.
— Лесю, ну досить дутися. Ми ж дорослі люди.
Я мовчала.
— Чуєш мене? Давай забудемо. Може, голубців на вихідні накрутиш? А я тебе завезу куди захочеш. Бензину не пошкодую.
Я навіть усміхнулася.
— Миколо, ти зараз себе чуєш?
— А що я такого сказав?
— Усього тобі доброго. Не телефонуй більше.
Я завершила розмову й заблокувала номер.
У середині грудня зайшла Валя. Принесла мандарини, ми заварили чай.
Я вже встигла розповісти їй про наше розставання. Вона тоді лише обняла мене й сказала:
— Ну й добре, що сказала йому. А то я вже не знала, як до тебе підступитися.
Тепер сиділа навпроти, чистила мандарин і поглядала на мене.
— Що? — не витримала я.
— Та не знаю, казати чи ні.
— Кажи вже.
— Бачила вчора твого Миколу. Біля поліклініки.
— Він уже не мій.
— Ну, Миколу. Стояв із якоюсь жінкою, сумку їй у багажник ставив. Такий уважний, усміхнений…
Я повільно розмішала чай.
— Мабуть, перед тим місцем біля кватирки поступився.
Валя підняла голову.
— Якої кватирки?
— Та нічого. Їж мандарини.
Після її відходу я дістала зошит витрат. Порахувала гроші, що залишилися від пенсії. Перевірила ще раз.
Вистачало записатися до стоматолога. І відкласти на дорогу.
Я зателефонувала доньці.
— Іро, а в січні ви мене приймете?
Вона аж підскочила перед камерою.
— Мамо! Ти питаєш? Коли приїдеш?
— От квитки подивлюся.
— Зараз разом подивимося. Не клади слухавку!
За її спиною прибігли онуки, навперебій закричали щось про бабусю, кімнату й сніг. Я сміялася й просила говорити по одному.
А потім пішла на кухню та посмажила собі котлети.
Кілька штук, свіжих і соковитих. Накрила на стіл, сіла, поки не охололи.
Лоточків цього разу не діставала.