— Збирай свої клунки

— Збирай свої клунки. Розмова є.

Зоряна стояла біля плити, тримаючи над банкою дерев’яну ложку. У каструлі кипів маринад, на столі чекали помідори.

— Зараз, Оресте. Бачиш, у мене все кипить. Подай краще рушник.

— Ти не зрозуміла. Я йду від тебе. Тобто… це тобі доведеться виїхати.

Вона повільно повернула голову.

— Що?

— У Каріни буде дитина.

Кришка вислизнула із Зоряниних пальців і дзенькнула об підлогу. Обоє подивилися на неї. Орест не нахилився.

— Каріна — це хто?

— З райцентру. По роботі перетиналися.

— Давно перетинаєтеся?

— Зоряно, ну навіщо зараз…

— Я запитала: давно?

Він потер долонею потилицю.

— Пів року. Трохи більше.

Вона поклала ложку на блюдце, витерла руки об фартух. Потім чомусь знову взяла ту саму ложку.

— І ти вирішив сказати мені сьогодні? Поки я твоїм колегам помідори кручу?

— А коли казати? Ти постійно чимось зайнята.

— Он як. То я ще й моменту зручного не залишила.

Орест скривився.

— Не починай. Я хочу по-людськи домовитися. Хата моя, ти знаєш. Від діда з бабою лишилася. Каріні зараз спокій потрібен, а потім мале…

— А мені що потрібно?

Він замовк.

— Двадцять років, Оресте. Я тут кожну стіну своїми руками…

— Я ж не кажу, що ти нічого не робила. Ти роботяща. Не пропадеш.

— Ага. Зручна риса, коли людину з дому виганяєш.

— Ніхто тебе зараз не виганяє! До кінця місяця живи. Спокійно збирайся.

Зоряна глянула на календар над холодильником.

— Дванадцять днів?

— Ну… так.

— За двадцять років — дванадцять днів.

Маринад збіг на плиту й зашипів. Вона механічно прикрутила вогонь.

— А помідори?

Орест нарешті подивився їй просто в очі.

— Докрути, будь ласка. Я ж хлопцям пообіцяв. Незручно вийде.

Зоряна мовчала так довго, що він переступив із ноги на ногу.

— Що?

— Нічого. Іди звідси. Мені гарячі банки носити.

Того вечора вона докрутила все. Руки робили звичне, а сама вона щоразу збивалася з рахунку: скільки солі поклала, скільки банок уже закрила. Одну довелося відкрити й переробити.

Уранці Орест виніс ящики до машини.

— Ці теж забирати?

— Ти ж пообіцяв.

В обід прийшло повідомлення: «Усі в захваті. Просять рецепт».

Зоряна набрала: «Передай, що авторка рецепта шукає, де жити».

Подивилася на написане. Стерла.

Увечері зателефонувала сестрі.

— Іро, ми з Орестом розходимося.

— Посварилися?

— У нього інша. Вагітна.

— Ой, Зорянко… Ти тільки зопалу нічого не роби. Погуляє й повернеться.

— Він мене з хати попросив.

— Ну, наговорити можна всякого.

— Дав дванадцять днів.

У слухавці стало тихо.

— Можна я у вас трохи поживу? — запитала Зоряна. — Поки знайду щось. Я й на підлозі можу.

За сестриною спиною сміялися хлопці, хтось гукав із подвір’я.

— Та куди ж я тебе покладу? У нас самі знаєш як тісно.

— На веранді є та стара кушетка…

— Там Мурчик спить. Він чужих не терпить, почне мітити. Я потім того запаху не виведу.

Зоряна притиснула телефон міцніше.

— Ясно.

— Ти не ображайся. Я ж не зі зла.

— Та ні. Я зрозуміла.

Після дзвінка вона довго сиділа на краю ліжка. Потім дістала з шафи велику дорожню сумку.

Хатину знайшла з третьої спроби — на краю села, біля лісу. Ярослава Степанівна, сухенька жінка в охайній хустці, повела її порожньою половиною будинку.

— Я переважно в літній кухні живу. Тут дві кімнати ваші. Кухня спільна. Сторонніх не водити, після дев’ятої не гриміти. Дрова сирі в піч не пхати.

— Добре.

— Біля криниці не розхлюпувати. Узимку намерзне — хто шию скрутить?

— Я обережно.

Господиня придивилася до неї.

— Плакати будете ночами?

Зоряна розгублено підвела очі.

— Постараюся тихо.

Ярослава Степанівна відвела погляд і поправила край скатертини.

— Подушка в шафі запасна. Ковдру свою маєте?

— Маю.

— То й добре. Несіть речі.

У суботу сусідський хлопець підвіз її пожитки бусом. Одяг, посуд, швейна машинка, кілька мішків картоплі й цибулі.

Орест стояв на ґанку, коли вона востаннє зайшла по сумку.

— Усе забрала?

— Усе, що змогла.

— Ключ залиш на столі.

Вона поклала ключ біля хлібниці. На хвилину затримала руку.

— Зоряно…

Озирнулася.

— Ти тільки за світло там не забудь заплатити. За минулий місяць.

— Із моєї половини грошей віднімеш.

Розлучилися без галасу. Заощадження поділили навпіл. Свою частку Зоряна сховала й вирішила не чіпати без крайньої потреби.

На базарі вона нікому нічого не пояснювала. Та Леся, що торгувала зеленню поруч, одного ранку запитала:

— Ти чого тепер іншим автобусом їздиш?

— Переїхала.

— Далеко?

— До лісу. Пів хати винаймаю. Ми з Орестом… усе.

Леся відкрутила термос.

— Чай будеш?

Зоряна кивнула.

— Розказувати не мушу?

— Не мусиш.

Подруга налила їй гарячого чаю й поклала на серветку пиріжок.

— Їж. З яблуками, ще теплий.

Зоряна відкусила й раптом затулила рота долонею. Сльози покотилися самі.

Леся присунулася ближче, прикривши її від проходу.

— Нічого. Поплач. Я за прилавком подивлюся.

За тиждень вона підсіла до Зоряни під час обіднього затишшя.

— Слухай, продай мені своєї капусти. Тієї, з журавлиною. І гострого соусу.

— У мене небагато лишилося.

— Свекрусі на ювілей треба. Я їй дала спробувати — тепер щодня питає.

— То я тобі так дам, кілька баночок…

— Не даси.

— Лесю!

— Зоряно, ти кришки за усмішку купуєш? А цукор? А олію?

— Ну, це ж для тебе.

— От саме для мене й порахуй як слід. Бо я ще замовлю, якщо сподобається. Ти ж не збираєшся мене все життя годувати?

Того вечора Зоряна списала кілька сторінок у зошиті. Порахувала овочі, спеції, банки, газ. Дійшла до власної роботи — і зупинилася.

Наступного ранку несміливо назвала суму.

— Якщо дорого, то…

— Підходить, — перебила Леся й відрахувала гроші.

— Ти хоч подумай.

— Я вже подумала. А ти перестань виправдовуватися за те, що добре робиш.

У понеділок Леся з’явилася на ринку ще до відкриття.

— Усе! Нічого не лишилося!

Зоряна аж зблідла.

— Банки побилися?

— Та гості з’їли! Свекруха номер твій усім роздала. Сказала: «Це наша майстриня». Тепер ти вже родинна знаменитість.

Того вечора подзвонила Лесина сестра. За нею — сусідка ювілярки. Хтось хотів капусти, хтось грибів, хтось варення.

— А до п’ятниці зробите?

— Зроблю.

— Нам би одразу десять банок.

Зоряна притиснула слухавку плечем і потяглася по зошит.

— Зачекайте, запишу.

З перших зароблених грошей купила електросушарку. Потім — теплу куртку й чоботи.

Леся оглянула обновку й задоволено кивнула.

— Нарешті. А то стоїш на морозі й кажеш: «Та мені не холодно», а губи сині.

— Дорогі були.

— Зате ноги твої. Інших не видадуть.

Ірина, почувши про замовлення, спершу пораділа.

— Молодець, сестро. Крутишся.

Але коли дізналася розцінки, голос змінився.

— Стільки за капусту? Зоряно, май совість.

— Там не тільки капуста.

— Ну так, морква ще.

— І моя робота, Іро.

— Та всі ми вдома щось робимо.

Зоряна перевела погляд на свої потріскані пальці.

— Отож.

Однієї суботи сестра подзвонила зранку:

— Посидиш із хлопцями? Мені в місто треба.

— Сьогодні ніяк. У мене замовлення ресторану, до вечора мушу заквасити кілька відер.

— Вони тихенько посидять.

— Іро, тут чужа хата. Господиня гостей не любить. Давай наступної неділі я їх заберу на цілий день.

— Добре вже, щось придумаю.

За дві години у хвіртку постукали.

— Тітко, ми прийшли! — закричав старший.

Менший уже розстіба́в куртку.

— А що в тебе смачне?

Ірина підштовхнула його до сіней.

— Чоловіка на трактор викликали. Нема куди подіти. Я до вечора.

Зоряна стала у дверях.

— Я ж сказала: не можу.

Сестра кліпнула.

— Ти серйозно? Дітей за поріг виставиш?

Хлопці притихли.

— Не кажи так при них.

— А як казати? Ти їм рідна тітка!

Зоряна присіла перед молодшим і поправила йому шапку.

— Сьогодні в мене робочий день. А наступної неділі приходьте на пиріжки. З вишнями, як любите.

— І можна буде тісто качати? — несміливо запитав старший.

— Можна.

Ірина смикнула ремінець сумки.

— Раніше ти якось устигала і працювати, і людям допомагати.

— Раніше я часто не встигала для себе.

Із літньої кухні вийшла господиня.

— Що за галас? Ми ж домовлялися.

— Уже йдуть, Ярославо Степанівно. Вибачте.

Сестра взяла хлопців за руки.

— Ходімо. Тітка зайнята.

Зоряна зачинила хвіртку й кілька секунд трималася за холодну клямку. Тоді повернулася до недорізаної капусти.

Наступної неділі хлопці все-таки прийшли. Без матері, з батьком. Викачалися в борошні, наліпили кривих пиріжків і поїхали додому з цілою мискою. Ірина не зателефонувала навіть увечері.

Навесні стало тісно.

— Я тут невеличку грядку зроблю? — спитала Зоряна господиню. — Кріп, редиска…

— Не треба. Я люцерну посію. Сусід кролів тримає, домовилися.

— А біля паркану?

— Я сказала: не треба.

На спільній кухні теж дедалі частіше не знаходилося місця.

— Ярославо Степанівно, ви надовго плиту зайняли? Мені соус доварити.

— А курям коли варити? Вони чекати не будуть.

Увечері господиня постукала до неї:

— Можна тихіше? Ви тією дошкою наче дрова рубаєте. Телевізора не чути.

— Ще тільки пів на восьму…

— Я у своїй хаті відпочити можу?

Зоряна прибрала ніж. Вийшла на ґанок і зателефонувала Лесі.

— Ти чого так важко дихаєш? — одразу спитала подруга.

— Мені своя хата потрібна.

— То шукатимемо.

— А раптом не потягну?

— Спершу знайдемо. Потім рахуватимемо.

Майже все літо Зоряна їздила на огляди між базаром і замовленнями. Господарі показували кімнати, а вона питала про город, воду й льох.

— Тут шпалери нові, — хвалився один продавець.

— А криниця чому порожня?

— Літо сухе.

— Сусідня ж повна.

В іншому дворі земля навесні стояла під водою. У третьому дах тримався, здається, лише на чесному слові.

Наприкінці літа вона вже почала втрачати надію.

— Може, ще зиму перебути? — сказала Лесі.

— Можеш. Але оголошення це глянь. Останнє на сьогодні, обіцяю.

Невеличка хата ближче до центру села виявилася міцною. Криниця — повною, льох — сухим. За хатою ріс молодий сад, далі лежав доглянутий город.

Зоряна спустилася до льоху, провела долонею по сухій стіні.

— Ну? — гукнула згори Леся.

— Спускайся.

— Чого?

— Подивися, скільки тут банок стане.

Леся засміялася.

— Зрозуміло. Беремо.

Грошей вистачило: збереженої частки й того, що заробила за рік. Після оформлення документів Зоряна ще раз перечитала своє прізвище.

— Усе правильно? — запитала жінка за столом.

— Так. Просто… вперше.

Ярославі Степанівні вона подякувала за прихисток.

— Не ображайтеся, якщо що не так.

Господиня забрала ключ.

— Та живіть уже у своєму. Воно таки краще.

Першого вечора Зоряна поставила чайник, відкрила вікно й подзвонила Лесі.

— Уявляєш, можу зараз каструлею гримнути.

— То гримни.

— Шкода каструлі.

Вони сміялися, поки чайник не засвистів.

Навесні у дворі вже стояли дві теплиці. Зоряна вирощувала ранні огірки, помідори, перець. Лесин чоловік допомагав возити ящики до райцентру.

— Обережніше, там яма! — щоразу скрикувала вона.

— Зоряно, — озиралася Леся, — тут дорога між ямами випадково лишилася. Хіба літати будемо.

Згодом Зоряна орендувала критий павільйон і оформила підприємництво. Леся кілька днів на тиждень стала за прилавок.

— Тільки одразу домовимося, — сказала Зоряна. — Зарплата вчасно.

— А ти що думала? Я тобі не безкоштовний додаток до причепа.

Одного дня до павільйону прийшла Ірина із синами. Хлопці одразу помітили полуницю.

— Мамо, можна?

— Зваж нам по кілограму полуниці й огірочків, — попросила сестра.

Зоряна склала все в пакети й назвала суму.

Ірина завмерла з простягнутою рукою.

— Я думала, ти племінників пригостиш.

— У неділю привозь на город. Нехай їдять із грядки досхочу. А тут у мене товар, облік і каса.

— Ми вже й товаром стали?

— Іро, не перекручуй.

— Ясно. Тепер до тебе тільки з гаманцем.

Сестра поклала гроші на прилавок і вивела дітей.

Зоряна дивилася їм услід, поки Леся не торкнула її ліктя.

— Ти ж їх запросила.

— Запросила.

— І пиріжки печеш, і на город кличеш. То чого себе їси?

— Бо сестра.

— А ти їй хто?

Зоряна нічого не відповіла. Витерла прилавок і повернулася до покупців.

Наприкінці вересня, коли вона вже складала порожні ящики, рипнули двері.

На порозі стояв Орест.

— Привіт.

— Привіт.

Він оглянув полиці, ваги, кошики з овочами.

— Ірина сказала, ти тут розвернулася. Гарно.

— Купити щось хочеш?

— Поговорити. Можна?

— Кажи. Я скоро зачиняюся.

Орест присів на ящик.

— У мене все якось… не склалося.

Зоряна склала рушник удвоє.

— Каріна поїхала. Із малим. До батьків.

— Давно?

— Кілька місяців. Грошей їй усе мало було. А мене скоротили, ти ж не знаєш. На новій роботі — копійки. Кредит за машину висить. Дах потік, город заріс…

— А син як?

Орест на мить збився.

— Нормально. Росте. Півтора року вже.

— Допомагаєш?

— Переказую щомісяця. А як інакше?

Вона кивнула.

Він потер коліна долонями.

— Сиджу ото ввечері сам і думаю: чого нам не жилося? Двадцять років разом. Лад був, господарство…

— Був.

— Може, спробуємо знову?

Зоряна підвела на нього очі.

— Що саме?

— Ну… зійтися. Я ж розумію, завинив. Виправлюся.

— Оресте, я не хочу.

— Ти хоч подумай.

— Я вже подумала. Ще тоді, коли шукала, куди перевезти мішки з картоплею.

— Ну навіщо старе ворушити? Я ж визнав.

— А ти знаєш, де я жила після тебе?

— Ірина щось казала. Біля лісу наче.

— А як жила — знаєш?

Він відвів очі.

— Тепер же все добре.

Зоряна повільно кивнула.

— Тепер добре. Саме тому я нічого не хочу міняти.

— Ми стільки всього пережили. Пам’ятаєш, як вишні садили? Ти ще казала…

— Пам’ятаю. І вишні пам’ятаю. І дванадцять днів.

— Знову ти за своє.

Вона відклала рушник.

— Ти прийшов і розповів, як тобі важко. Про роботу, дах, борги. А мене навіть не запитав, як я.

Орест розгублено розвів руками.

— Та я ж бачу — нормально в тебе все.

— Бачиш.

Кілька секунд вони мовчали. За дверима хтось котив ринковим проходом порожній візок.

— Добре, — нарешті сказав Орест. — Не хочеш — не треба. Але виручити можеш?

Зоряна вже потяглася до вимикача й зупинилася.

— Чим?

Він назвав суму.

— На місяць. До зарплати. Частину боргів перекрию, далі легше буде.

— Ні.

— Ти хоч не одразу відмовляй. У тебе ж торгівля йде. Ірина казала, з усього району їдуть.

— Їдуть. А я плачу за оренду, закупівлі, насіння, плівку. Зарплату плачу. Мені хату до зими готувати.

— Я ж не прошу подарувати!

— А я не даю в борг.

— Мені не віриш?

Зоряна подивилася на нього.

— Я не хочу позичати тобі гроші.

Він різко підвівся, зачепивши ногою ящик.

— Могла б по-людськи. Ти в моїй хаті двадцять років прожила. Я ж із тебе за це копійки не взяв.

Спершу вона просто дивилася. Потім коротко засміялася.

— То я тобі ще й за проживання винна?

— Не перекручуй. Тепер сама знаєш, скільки житло коштує.

— Знаю. І тоді знала, коли котел купувала. Коли городину продавала, щоб дах перекрити. Коли після базару стіни шпаклювала, бо майстрів наймати дорого.

— Я не кажу, що ти нічого не робила.

— Ти це вже казав. Того вечора, біля помідорів.

Він стиснув губи.

— Усі тоді на нервах були.

— Я була на нервах, Оресте. А ти просив закрутити банки, бо тобі перед колегами незручно.

Він опустив очі.

Зоряна взяла невеликий пакет. Поклала кілька яблук, пучок зелені й баночку томатного соку.

— На вечерю візьми.

— Оце й уся допомога?

— Уся, яку я можу тобі сьогодні дати. Мені час зачинятися. На автобус запізнюся.

Орест постояв, дивлячись на пакет. Потім узяв його й мовчки вийшов.

Зоряна замкнула павільйон. Перевірила замок, сховала ключі й набрала Лесю.

— Ти вдома?

— Уже. Що таке?

— Можна заїду дорогою?

— Питай дурного, чи хоче сала. Звісно, можна. Голос у тебе якийсь…

— Орест приходив.

— По помідори?

— Назад просився. Потім — грошей.

— Оце порядок денний! І що ти?

— Відмовила.

— В обох питаннях?

Зоряна всміхнулася.

— В обох.

— Молодець. Ти їла сьогодні?

Вона глянула в сумку. Загорнутий зранку пиріжок так і лежав біля зошита із замовленнями.

— Не встигла.

— От за це посварю. Їдь, у мене борщ із квасолею. Гарячий ще. І нічого не купуй дорогою.

— Добре.

— І банок своїх не тягни! У мене льох тріщить.

Зоряна поправила в сумці загорнуту в рушничок баночку.

— Пізно. Я грибочки взяла.

— Ех, із тобою домовишся… Гаразд, вези. Тільки скажеш на порозі, що вони без калорій.

— А ти повіриш?

— Заради тебе — навіть двічі.

Зоряна засміялася й швидше пішла до зупинки.

— Лесю…

— Що?

— Ти сметани до борщу не шкодуй.

— Та йди вже. Чекаю.

Залишити коментар