– Квартира у подарунок? – Я десь таке вже чув

На весілля Надія та Борис запросили лише рідних. Друзів не було, але гостей усе одно набралося майже сорок. Більшість — з боку нареченого.

— Люди потрібні, — пояснювала мати Бориса, Марина Едуардівна, складаючи список.

Надія спершу хотіла заперечити, та Борис попросив:

— Хай уже буде по-маминому. Це ж тільки один вечір.

Коли настав час привітань, батьки Надії вручили молодятам ключі від квартири. Документи оформили ще до весілля, тож сюрпризом подарунок не був. Але Надія все одно розчулилася.

— Мам, тату, дякую вам! — вона обійняла батьків. — Ми такі щасливі!

— Живіть дружно, доню, — сказав батько. — А все інше наживете.

— Дякую вам, — потиснув йому руку Борис. — Ви нам дуже допомогли.

Гості зааплодували. А тоді підвелася Марина Едуардівна.

— А тепер дозвольте мені привітати молодих. Чесно кажучи, не знала, що батьки Надії приготували такий щедрий подарунок. От не чекала!

Вона зробила паузу й усміхнулася.

— Подарунок повторюється. Я теж дарую молодятам квартиру. Трикімнатну, в новобудові. З розрахунком на велику родину!

За столом загомоніли.

— Оце пощастило! — вигукнула чиясь тітка.

— В одній житимуть, другу здаватимуть, — підхопив хтось.

Надія розгублено глянула на Бориса.

— Ти знав?

— Ні. Звідки в мами такі гроші?

Марина Едуардівна, задоволена увагою гостей, знову підвела келих.

— Надю, Борю, ви тепер родина. А голова сім’ї має привести дружину у свою квартиру. Тож житимете в Бориній. Кухня там уже є, решту меблів докупите.

Мати Надії повільно опустила виделку.

— А квартиру, яку подарували Надині батьки, здаватимете, — продовжила Марина Едуардівна. — Вона маленька, звісно. Далеко не три кімнати. Але сім’ї копійка не завадить.

Батько Надії відвів очі. Донька бачила, як йому ніяково, і стиснула Борисові руку.

Після привітання Марина Едуардівна підійшла до молодят.

— Ну що, обговорюєте? Я мамин будинок продала. Жити там уже неможливо, зате за землю добре заплатили. Усе для синочка. Для вас і майбутніх онуків.

— Мамо, дякуємо, — сказав Борис. — Але навіщо ти при всіх вирішувала, де нам жити, а що здавати?

— А що тут вирішувати? У великій квартирі краще.

— Ми самі розберемося.

— Батькам Наді варто було зі мною порадитися. Вклалися б разом. А так вийшло, що вони на другому місці.

— Мамо! — Борис озирнувся на тестя з тещею. — Не треба нікого розставляти по місцях. І більше жодного слова про подарунки, добре?

— Ну звичайно. Я старалась, а мені навіть дякую не сказали.

— Сказали. Одразу після привітання.

— Не почула, — відрізала вона й відійшла.

Після весілля молодята поїхали подивитися квартиру Марини Едуардівни. Вони повернулися раніше, ніж вона чекала, але свекруха вже була там.

— Гарна квартира, — сказала Надія, зазирнувши на кухню. — І кухня затишна.

— Мама постаралася, — усміхнувся Борис.

— Так, постаралася, — підтвердила Марина Едуардівна. — Добре, що ви раніше приїхали. Треба ж усе обговорити. Ремонт поки тільки на кухні й у спальні, але вам там жити можна.

Вона провела рукою по новій стільниці й додала:

— Меблі я замовила. Завтра привезуть, Борю, оплатиш. У вас же подарункові гроші залишилися? Наша рідня добре подарувала.

Борис перестав усміхатися.

— Ти замовила меблі, не порадившись із нами?

— А що такого? Вам же потрібні меблі. І ще дещо: грошей на всю квартиру в мене не було. Я взяла кредит. Платити будете ви.

— Що? — Надія повернулася до неї. — Ви взяли квартиру в кредит? А на весіллі ще й моїх батьків мало не принизили!

— А ти думала, три кімнати просто так дістануться? Ні, дівчинко, доведеться працювати й платити.

— Мамо, зачекай, — перебив Борис. — Що за кредит? Як ти його оформила?

— Як усі оформлюють. Зарплата мені дозволяє, а перший внесок був великий.

Вона трохи помовчала.

— Ще в Тані позичила. Небагато, на кухню та ліжко. Вона й вибирала. Їй теж треба буде віддати.

— Іпотека оформлена на тебе? — запитав Борис.

— На мене. І що?

— Тобто дарчої не буде? Квартира не наша?

— Як це не ваша? Я ж вам її подарувала! Усі чули.

— Усі чули, що ти подарувала нам квартиру. А тепер виходить, що ти хочеш, щоб ми платили кредит за твою.

— Ну й платіть. Житимете ж тут!

Борис провів рукою по волоссю.

— Таня вибирала кухню, грошей тобі позичила… Мамо, ти точно нам цю квартиру купувала?

— Ти на що натякаєш?

— Я чув таку історію. Син роками платив за квартиру, яку мати обіцяла йому подарувати. А коли виплатив, вона оформила її на іншого сина. У тебе теж є донька без квартири.

— То що, я вже й доньці допомогти не можу?

— Можеш. Але навіщо тоді говорити, що це подарунок нам?

— Та я взагалі нічого ні на кого не оформлятиму! Живіть собі. Квартира ваша, а на папері буде моя. У Наді квартира є, у Таниного чоловіка теж. Чого вам іще треба?

Надія мовчки взяла Бориса за руку. Він подивився на неї, а потім на матір.

— Ні, мамо. Ми краще житимемо в однокімнатній.

— У тій маленькій? — Марина Едуардівна не повірила.

— Так. Подарунок Надиних батьків скромніший, зате чесний. А три кімнати ми якось самі купимо. Спільні. Ходімо, Надю.

— Борисе, стій! А меблі? Їх завтра привезуть!

— Ти їх замовила, ти й вирішуй. Нам меблі потрібні, але ми самі їх виберемо. Гроші в нас залишилися.

Вони вже вийшли в коридор, коли мати гукнула навздогін:

— Борисе, повернися! Кредит же оформлено!

— Я не відповідаю за твій кредит, мамо. Квартира твоя. А якщо готуєш її для Тані, нехай вона й платить.

Уже надворі Борисові прийшло повідомлення. Він прочитав його й зупинився.

— Надю… Пробач. Я справді нічого не знав.

— Що сталося?

— Ліза написала, двоюрідна сестра. Каже, Таня на весіллі випила зайвого й похвалилася: я все зроблю, кредити виплачу, а мама потім подарує квартиру їй.

— Отже, ти мав рацію, — тихо сказала Надія.

— Виходить, мав. І мені так соромно перед твоїми батьками. Вони від щирого серця подарували нам квартиру, а мама…

— Ти ж не знав, Борю.

Він міцніше стиснув її руку.

— Їдьмо до тебе. У твою квартиру. А для дітей потім купимо спільну. Згодна?

Надія пригорнулася до нього.

— Згодна.

Залишити коментар