— Мамо, дідусь не бере слухавки

— Мамо, дідусь не бере слухавки. Від учорашнього вечора. Поїхали до нього.

Оксана навіть не підвела очей від кави.

— У дідуся є дружина, Христино.

— Немає її там!

Ложка завмерла над горнятком.

— Що значить — немає?

— Я вчора зустріла Ларису в центрі. Із донькою, з пакетами. Питаю: «Як дідусь?» А вона: «Та сидить на дачі, повітрям дихає. Я тепер у місті, мені там нудно».

Оксана повільно поставила горнятко.

— Вона залишила його самого?

— Виходить, так.

— Він же після хвороби до ванної ледве доходить…

— От і я про це! Дзвоню — не відповідає. Спочатку думала, спить. Потім — може, телефон не чує. А тепер мені страшно, мамо.

— Чому ти вчора не сказала?

— Бо ти щоразу кажеш: «Не втручайся, там є кому подбати»!

Оксана сіпнулася, наче донька вдарила її по руці.

— Так. Кажу, — тихо погодилася вона. — Давай ключі. Я поведу.

— Мамо…

— Швидше, Христинко.

Каву вона так і залишила на столі.

Дорогою вони майже не розмовляли. Христина раз у раз набирала дідусів номер і вмикала гучний зв’язок.

Довгі гудки заповнювали машину.

— Ну візьми ж… Дідусю, ну візьми…

— Не дзвони поки, — попросила Оксана.

— Чому?

— Бо я зараз не витримаю.

Біля будинку в Копилах вони зупинилися за двадцять хвилин. Ворота були прочинені. Крізь торішні стебла троянд пробивався бур’ян, на сходах лежало мокре листя.

— Він же тут кожен листочок підбирав, — прошепотіла Христина.

Оксана вже бігла до дверей.

— Тату!

Відповіді не було.

— Дідусю!

З кухні долинуло слабке:

— Тут я… Дівчатка, тут…

Богдан Петрович лежав на вузькому диванчику під картатим пледом. На столі стояла каструля із засохлою кашею. Біля мийки темніла калюжа, поруч біліли уламки чашки.

Він спробував підвестися.

— Не дивіться, що тут таке… Я зараз…

— Лежи! — Оксана опинилася біля нього. — Тату, не вставай.

— Хотів води набрати. Закрутилася голова…

— Ти впав?

— Ні. За стіл ухопився. Тільки чашку розбив.

Христина присіла навпочіпки.

— А телефон де? Я тобі стільки дзвонила!

— У спальні, мабуть. Не знайшов зарядного… Думав, потім пошукаю.

Оксана взяла його за руку. Шкіра була суха, на зап’ястку запеклася кров.

— Коли ти їв?

— Та їв…

— Коли, тату?

Він подивився на каструлю.

— Учора каші трохи.

— А Лариса давно поїхала?

Богдан Петрович відвів очі.

— Не рахував.

— День? Два?

— Із понеділка.

Оксана заплющила очі. Була п’ятниця.

— Чому ти мені не подзвонив?

— Не хотів турбувати.

— Ти чуєш себе? Ти тут чотири дні сам!

— Оксанко…

— Ні, скажи мені. Ти справді думав, що я не приїду?

Він мовчав. Потім губи затремтіли.

— Не знав я, чи маю право просити.

Оксана опустилася перед ним на коліна.

— Тату…

— Я ж пам’ятаю все. Не думай, що забув. І Тараса пам’ятаю, і тебе… Як я тепер мав подзвонити й сказати: «Заберіть мене»?

— Телефоном, тату. Просто взяти й сказати.

Христина відвернулася до вікна й витерла очі рукавом.

— Я зараз продукти занесу, — швидко сказала вона. — І лікаря викличу. Дідусю, ти навіть не сперечайся.

Він кивнув так слухняно, що Оксані стало ще болючіше.

Колись одного його погляду вистачало, щоб у кімнаті всі замовкали.

А тепер він перепитував:

— Можна мені води, доню?

— Звісно, можна. Зараз.

Вона підтримала склянку, бо батькові руки тремтіли.

— Не поспішай. Маленькими ковтками.

— Як із дитиною зі мною…

— А ти мене колись із ложечки годував. Забув?

Він спробував усміхнутися, але не зміг.

Поки Христина розмовляла з лікарем, Оксана допомогла батькові перейти до спальні. Він зупинявся через кожні кілька кроків.

— Перепочинемо?

— Ні, дійду.

— Тату, тут ніхто тебе не підганяє.

Він міцніше стиснув її лікоть.

Саме так колись тримав її за руку після маминого похорону. Тільки тоді їй здавалося: поки батько поруч, вони якось вистоять.

Мами не стало рано. Оксана вже мала свою сім’ю, а Тарасові було лише п’ятнадцять.

Він приходив до сестри майже щовечора, сідав на кухні й питав:

— Можна я ще трохи побуду?

— Та лишайся на ніч.

— Ні. Тато сам.

Минуло вісім місяців, і батько перестав бути сам.

— Познайомтеся, це Лариса, — сказав він дітям. — Ми вирішили жити разом.

Тарас тоді навіть не привітався як слід. Оксана потім дорікнула йому:

— Навіщо ти так?

— А як треба було? Обійняти її?

— Ніхто не змушує обіймати. Але тато не може все життя…

— Я знаю, що не може! — перебив брат. — Тільки мамина чашка ще в шафі стоїть, а вона вже питає, навіщо тримати надщерблений посуд.

Оксана розгубилася.

— Може, вона не знала, що то мамине.

— Я сказав. Вона відповіла: «Треба ж колись починати нове життя».

— Тарасику…

— Не треба мене жаліти. Я не проти, щоб тато був щасливий. Просто мене хтось міг запитати, як я.

Тоді Оксана обійняла брата, але згодом усе ж сказала:

— Дай їй час. І татові теж. Може, владнається.

Через багато років саме цих слів їй було особливо соромно.

Не владналося.

Лариса швидко облаштувалася у просторій батьковій квартирі. За нею потягнулися її дорослі діти — Ірина й Денис, а потім родичі, куми, знайомі.

— У нас знову гості, — повідомляв Тарас сестрі телефоном.

— То приходь до нас.

— Я вже біля під’їзду.

Він навчився робити уроки під телевізор у сестриній двокімнатній квартирі, бо вдома навіть за зачиненими дверима чувся сміх і брязкіт посуду.

Одного разу він повернувся після навчання, а батько гукнув:

— Тарасе, мий руки! У нас свято!

— Яке?

— Софійці п’ять років!

Хлопець зупинився на порозі вітальні.

— А… Ірининій доньці?

— Ну так. Онучці моїй.

За столом не було вільного стільця.

— Зараз щось придумаємо, — кинув батько й одразу повернувся до гостей. — А тепер подарунок від дідуся!

Він підняв яскравий конверт.

— Ірочко, два тижні на морі. Для тебе й малої. Усе оплачено.

— Та що ви! Це ж такі гроші…

— Для своїх не шкода!

Тарас постояв ще трохи й пішов до своєї кімнати.

Тиждень тому він сидів у Оксани на кухні, коли вона телефонувала батькові.

— Тату, можеш трохи позичити? Машинка зламалася, а в нас зараз зовсім сутужно. Ми повернемо із зарплати.

Батькову відповідь було чути навіть без гучного зв’язку:

— Немає, доню. Сам ледве викручуюся.

Оксана тоді довго виправдовувалася:

— Та нічого, я просто запитала. Не хвилюйся.

А ввечері прала Христинчині речі у ванні.

Тепер за стіною гукали:

— За найкращого дідуся!

Тарас зачинив двері.

Невдовзі Ірина із Софійкою переїхала до них. Нібито тимчасово — посварилася з чоловіком.

— І довго вони тут будуть? — запитав Тарас.

— Скільки треба, — відповів батько.

— Я до вступу готуюся. Можна хоча б увечері тихіше?

— Дитину прив’язати накажеш?

— Я не це сказав.

— То не починай.

Тарас терпів ще кілька тижнів. Одного вечора вийшов на кухню, де батько вмовляв Софійку з’їсти полуницю.

— Ложечку, принцесо. За дідуся.

— Тату, ти до Христини коли зайдеш?

— Що?

— Питаю, коли до Оксани поїдеш. Мала тебе чекає.

— Знайду час.

— Ти це вже місяць кажеш.

Батько поклав ложку.

— Ти мене перевіряєш?

— Ні. Нагадую, що в тебе ще донька є. І онука.

— Тарасе, не псуй людям вечерю, — озвалася Лариса від плити.

— Я з батьком розмовляю.

— А ти зі мною так не говори.

— Як — так?

— Досить! — гримнув Богдан Петрович. — Перед Ларисою вибачся.

Тарас витріщився на нього.

— За що?

— За тон.

— А ти перед Оксаною вибачитися не хочеш? За те, що забув про неї?

— Не смій мене вчити!

— Я не вчу! Я питаю, що ми тобі зробили!

На кухні стало тихо. Софійка перестала крутитися на стільці.

Лариса витерла руки рушником.

— Ось вона, вдячність. Годуєш його, вдягаєш, а він тобі ще й сцени влаштовує.

Тарас дивився тільки на батька.

— Ти теж так думаєш?

— Заспокойся і попроси пробачення.

— Я тебе не про це запитав.

Богдан Петрович відвернувся.

Хлопець ще кілька секунд стояв посеред кухні. Потім пішов складати сумку.

У передпокої він навмисне довго зав’язував шнурівки. Прислухався.

Батько не вийшов.

Лише Лариса сказала за стіною:

— Нічого, побігає — повернеться. Не псуй собі нерви.

Тарас тихо зачинив двері.

Коли Оксана побачила його із сумкою, відразу відступила вбік.

— Заходь. Їсти будеш?

— Можна я поживу у вас?

— Можна.

— Я ненадовго. Роботу знайду…

— Роззувайся, кажу. Потім усе вирішимо.

Батькові вона все ж подзвонила.

— Тату, що сталося?

— Він тобі вже нажалівся?

— Він прийшов із речами.

— Хай вчиться відповідати за свої слова.

— Йому сімнадцять.

— Достатньо, щоб не хамити моїй дружині.

— А ти чув, що вона йому сказала?

— Оксано, не починай і ти.

Вона сперлася долонею на холодне балконне скло.

— Ти справді не пустиш його додому?

— Поки не вибачиться — ні.

Коли Оксана повернулася до кімнати, Тарас підвівся з дивана.

— Ну що?

Вона взяла його сумку й віднесла до шафи.

— Твої речі будуть тут.

— Зрозуміло.

— Тарасику…

— Не треба. Я все зрозумів.

Він улаштувався помічником в автомайстерню, навчався, забирав Христину із садочка. Вона чіплялася йому на шию й радісно кричала:

— Мій Тарас прийшов!

Одного вечора дівчинка запитала:

— А дідусь чому не приходить?

— Зайнятий, — відповіла Оксана.

Тарас підняв голову, але промовчав.

А потім було перше вересня.

Оксана повернулася зі шкільного свята без доньки, сіла на кухні й ніяк не могла розстебнути ґудзик на жакеті.

— Христина де? — стривожився брат.

— У сусідки. З Маринкою грається.

— Що сталося?

— Тата бачила.

Тарас мовчки сів навпроти.

— Він хлопчика до першого класу привів. Денисового сина, здається. Із квітами, з фотоапаратом… На плечі його посадив, щоб той краще бачив.

— Ти підійшла?

— Ми очима зустрілися. Я вже усміхнулася йому. Думала, зараз покличе…

Вона нарешті розстебнула ґудзик і затисла його пальцями.

— А він відвернувся.

— Може, не побачив.

Оксана глянула на брата.

— Побачив, Тарасе.

Той опустив очі.

— Христина теж його побачила?

Оксана кивнула.

— Усю дорогу питала: «Мамо, він мене не впізнав? Може, через бантики?»

— Оксано…

— А що я мала відповісти? Скажи мені, що?

Брат обійняв її, і вона нарешті заплакала.

Увечері Христина знайшла у своєму рюкзаку шоколадку.

— Це дідусь передав? — зраділа вона.

Тарас присів поруч.

— Ні, мала. Це я тобі купив.

— А-а…

— Покажеш свій буквар?

Вона кивнула й полізла до портфеля.

Після того Оксана вже не вмовляла брата повернутися додому. Але на свята батькові телефонувала.

— Здоров’я тобі, тату.

— Дякую, доню. Як ви?

— Та нормально.

— Ну й добре.

І обоє не знали, про що говорити далі.

На весілля Тарас його все-таки запросив.

— Ти впевнений? — запитала наречена Світлана.

— Ні. Але хай прийде.

Богдан Петрович прийшов сам.

— Лариса прихворіла, — пояснив він.

Потиснув синові руку, привітав молодих, поклав конверт. За годину почав прощатися.

— Тату, ми ж іще торт не різали, — сказала Оксана.

— Справи, доню.

Тарас підвівся провести його.

Біля дверей батько поправив синові комір.

— Живіть дружно.

— Постараємося.

Вони обидва затрималися, ніби чекали ще якихось слів. Але так нічого й не сказали.

Згодом у Тараса народилися діти. Діда Богдана вони знали з фотографій.

А потім батько тяжко захворів.

Оксана дізналася про це від Лариси.

— Ти могла б приїхати до лікарні? — запитала та. — Йому речі треба довезти, з лікарем поговорити.

— А ти?

— У мене тиск. І я цих лікарень не переношу.

Оксана приїхала. Потім іще раз. Возила їжу, купувала необхідне, прала сорочки.

Батько тоді майже не дивився їй у вічі.

— Дякую, доню.

— Одужуй.

Після виписки Лариса запевнила:

— Заберу його за місто. Там спокій, свіже повітря. Ти не хвилюйся, я все організую.

Коли Оксана телефонувала, відповідала коротко:

— Усе нормально.

Якось донька спробувала приїхати без попередження. Лариса зустріла її на ґанку.

— Він відпочиває. Навіщо його смикати?

— Я тільки на хвилинку.

— Оксано, я ж сказала: спить. Ви спочатку між собою розберіться, а тоді вже приїжджайте.

Оксана поїхала. Розлютилася так, що вдома сказала Христині:

— Більше я туди не піду. Нехай дружина дбає, якщо ми заважаємо.

Тепер ці слова стояли їй у горлі.

— Подушку вище? — запитала вона батька.

— Так буде добре.

Вона підклала ще одну. У дверях з’явилася Христина.

— Лікар скоро буде. Сказав поки не вставати самому.

— Наробив я вам клопоту, — зітхнув Богдан Петрович.

Христина поставила на тумбочку заряджений телефон.

— Ось. І щоб більше ніколи не ховався від нас.

Він провів пальцем по екрану.

— Я не ховався…

— Ховався, дідусю. Тільки не в хаті. Від нас.

Він опустив голову.

Оксана сіла поряд.

— Де твої ліки?

— У шухляді.

Вона відкрила її, дістала коробки. Деякі були порожні.

— Ларисі казав, що треба купити?

— Казав.

— І що вона?

Він довго мовчав.

— Сказала, пенсія буде — купимо.

Оксана різко видихнула.

— А рахунки твої? Заощадження?

— Немає вже.

— Як — немає?

— Витратили. На лікування, на їхні справи… Я тоді не дуже розумів, скільки залишилося.

— Тату, квартира на кому?

Він не відповів.

— На Ларисі?

Кивнув.

— І будинок?

— І будинок.

Христина сіла на край стільця.

— Навіщо?

— Просила. Казала: «Як із тобою щось станеться, діти мене виженуть». А я… Хотів, щоб не боялася.

Оксана прикрила рот долонею.

— Нас вона боялася?

— Я знаю, доню.

— Не знаєш. Ти навіть не запитав нас. Ти повірив, що ми здатні вигнати людину на вулицю.

— Оксанко, я…

— Ні, я не через квартиру. Мені від тебе квартири не треба було.

Голос у неї зірвався.

— Мені треба було, щоб ти подзвонив. Щоб до Христини на день народження прийшов. Щоб братові тоді сказав: «Не йди».

Богдан Петрович дивився на свої руки.

— Знаю.

— А тепер сидиш і боїшся попросити склянку води.

Він заплакав тихо, затуляючи обличчя долонею.

Христина підійшла до матері, торкнулася її плеча.

Оксана посиділа мовчки, потім дістала хустинку й витерла батькові мокру щоку.

— Не рухайся. Подряпину оброблю.

— За що ж ви до мене такі добрі?

— Тату, не питай зараз.

— Я ж їхні забаганки наперед угадував. Кому машину, кому на квартиру… Софійці навчання оплачував. А як сам не зміг із ліжка встати — одразу всім заважати почав.

— Лариса обіцяла повернутися?

— Казала, на кілька днів їде. Потім подзвонив — сказала, що я вередую. Що в холодильнику все є…

— Там нічого немає, — тихо озвалася Христина.

Богдан Петрович кивнув.

— Уже немає.

Оксана підвелася й набрала братів номер.

— Тарасе, ти можеш говорити?

— Так. Що сталося?

— Ми в тата.

Він не відповів.

— Він сам тут. Лариса поїхала. Йому погано, чекаємо лікаря.

— Наскільки погано?

— Дуже ослаб. Майже не їв.

У слухавці почулося, як Тарас відсунув стілець.

— Дай адресу лікарю точно. І не ведіть його нікуди самі.

— Ми вдома. У Копилах.

— Зрозумів.

— Тарасе… Я хочу його забрати.

Знову пауза.

— До себе?

— Так.

— Ти впораєшся?

Оксана глянула на батька.

— Сама — не знаю.

— Я зі Світланою поговорю. Допоможемо.

Вона заплакала вже беззвучно.

— Дякую.

— Оксано, збирай документи. І всі ліки візьми. Я їду.

Лікар оглянув Богдана Петровича, перевірив тиск, розпитав про самопочуття. Пояснив, що робити далі, і твердо повторив:

— Самому йому зараз залишатися не можна.

— Не залишиться, — відповіла Оксана.

Тарас приїхав, коли Христина складала дідусеві сорочки в сумку.

Зупинився на порозі спальні.

— Привіт, тату.

Богдан Петрович спробував сісти рівніше.

— Тарасику…

Син підійшов, поставив біля ліжка його капці.

— Взуватимемося?

Старий дивився на нього й не рухався.

— Ти мене пробачиш?

Тарас опустився навпочіпки, розправив задник капця.

— Ногу сюди, тату.

— Почекай. Дай сказати. Я тоді мав за тобою вийти.

Синові пальці завмерли.

— Мав.

— Я чув, як ти в коридорі стояв. Думав, зараз заспокоїшся, повернешся…

— Я чекав, що ти вийдеш.

— Знаю.

— Ні. Тепер знаєш.

Оксана відвернулася до шафи.

Богдан Петрович простягнув руку, але не наважився торкнутися сина.

— Прости, якщо можеш.

Тарас повільно взув його, тоді підняв голову.

— Мені досі боляче, тату.

— Я розумію.

— Але самого тебе тут не залишу. Давай поки так.

Батько кивнув, витираючи очі.

— Дякую, сину.

Коли вже все зібрали, він раптом покликав онуку:

— Христинко.

— Що, дідусю?

— На тій лінійці… Я тебе бачив.

Вона притиснула до себе складений плед.

— Я знаю.

— Не через бантики я не підійшов.

Христина здивовано глянула на матір.

— Ти пам’ятаєш?

— Мама твоя мені потім сказала. А я… Навіть тоді не передзвонив. Не попросив пробачення.

Вона помовчала.

— Я тоді думала, ти мене більше не любиш.

Богдан Петрович закрив обличчя.

— Господи, що ж я наробив…

Христина поклала плед на сумку й обійняла його.

— Ходімо, дідусю. Нас уже чекають.

На ґанку він зупинився, озирнувся на будинок.

— Я ж сам його клав. Кожну цеглину…

Тарас поправив батькову куртку.

— Обережно, тут сходинка висока.

— Усе віддав, — прошепотів Богдан Петрович.

Оксана взяла його під другу руку.

— Не все, тату.

Він подивився на неї, на сина, на Христину, яка тримала відчинені дверцята машини.

І пішов із ними.

Лариса того дня не подзвонила.

Лише наступного вечора на Оксанин телефон прийшло повідомлення: «Батька забрали? Добре. Йому з вами краще».

Оксана прочитала його двічі. Відповідати не стала.

На кухні Тарас саме переставляв стіл, щоб батькові було зручніше проходити. Христина показувала дідусеві фотографії його правнуків.

— Ось цей на тебе схожий, — сказала вона.

Богдан Петрович підніс телефон ближче.

— А як його звати?

— Марко.

— Марко… — повторив він і винувато глянув на Тараса. — Запам’ятаю.

Син кивнув.

— У неділю познайомитеся.

Лариса більше не приїздила. Вона залишилася у просторій квартирі в центрі Полтави, приймала гостей і скаржилася подругам, що чоловік виявився слабким і так і не забезпечив їй безтурботної старості.

А Богдан Петрович учився жити в невеликій кімнаті у доньки. Питати, чи потрібна допомога. Телефонувати онукам. Не відводити очей, коли діти згадували минуле.

Не все можна було виправити. І забути все вони теж не могли.

Та одного ранку Оксана прокинулася від тихої розмови на кухні.

— Тату, чай чи каву? — питав Тарас.

— Чай. Якщо можна.

— Можна.

— І собі зроби. Посидь зі мною трохи.

Після короткої паузи син відповів:

— Посиджу.

А ви змогли б забрати до себе й пробачити батька після всього, що він зробив Оксані та Тарасові?

Залишити коментар