— Як це — забираєш? Сьогодні?
Катерина Андріївна сіла на табуретку, навіть не помітивши, що витерла руки не рушником, а краєм фартуха.
Оксана відкусила пирога.
— Мам, ну не починай. Маринці до школи пора. Сім років уже.
— То в нас школа зачинена? Чи ти в ній не вчилася?
— Я вже подала документи в місті. Залишилося форму купити, взуття…
— А мене спитати?
Оксана поклала пиріг на тарілку.
— Про що? Чи можна мені забрати власну дитину?
Мати відвела очі. Підсунула до доньки цукорницю, хоча та пила чай без цукру.
— Можна, — тихо відповіла. — Тільки не так. Не приїхати серед дня: збирайте речі, я забираю.
— А як треба було?
— Хоч попередити. Хоч із нею поговорити.
— Я поговорю.
— Коли? Дорогою на автобус?
Оксана важко видихнула.
— Мам, я нарешті маю своє житло. Не кімнату в чужої тітки, не куток за шафою. Квартиру. Я для чого стільки працювала?
— Знаю я, як ти працювала.
— Ні, не знаєш. Ти тільки й бачиш, що я погана мати.
Катерина Андріївна підвелася й узялася переставляти чисті чашки.
— А що мені бачити, Оксано? Як дитина в суботу від ранку біля хвіртки стоїть? Як питає: «Може, мама на наступний автобус сяде?» А ти дзвониш увечері: не вийшло.
— Я гроші передавала!
— Передавала. І за це спасибі. Тільки вона не грошей біля хвіртки чекала.
Донька стиснула губи.
— Ми домовлялися: ти допоможеш, поки я стану на ноги.
— Домовлялися…
— То я стала. Чи тепер теж не так?
Мати нарешті глянула на неї.
— Добре, що стала, доню. Правда добре. Тільки ти хоч розумієш, що вона не валіза? Її не можна сім років тримати тут, а потім переставити в інше місце.
— Я її мати.
— То будь нею.
Оксана різко відсунула стілець.
— О п’ятій автобус. Я заберу Марину сьогодні.
Вона вийшла, а Катерина Андріївна залишилася стояти з чашкою в руках.
Надворі Марина гралася із сусідськими дітьми. Побачила матір на ґанку й завмерла.
— Мамо? Ти вже приїхала?
— Як бачиш. Іди збирайся.
Дівчинка насторожилася.
— Куди?
— Зі мною. Додому, у місто. Там у школу підеш.
— Назовсім?
Оксана глянула на годинник.
— Ну так.
Марина ступила ближче.
— Я з тобою житиму?
— А з ким же? Біжи, часу мало.
Дівчинка влетіла в хату.
— Бабусю! Ти чула? Мама мене забирає!
Катерина Андріївна вхопилася за край столу.
— Чула, дитино.
— А синю сукню брати? А ведмедика? Мамо! — Марина вже знову стояла у дверях. — Ведмедика можна?
— Бери. Тільки одну сумку, не треба все тягнути. Решту купимо.
Марина розклала на ліжку свої скарби: сукню, колготки, альбом, ведмедика з підшитою лапою.
— Бабусю, а мама ввечері зі мною книжку читатиме?
— Попросиш — почитає.
— Я їй сама читатиму. Я ж уже вмію.
Бабуся присіла поруч і почала складати речі.
— Оці шкарпетки теж візьми. Ти вночі розкриваєшся.
— У мами, мабуть, тепло.
— Усе одно візьми.
Біля порога Катерина Андріївна притиснула онуку так міцно, що та засміялася:
— Бабусю, ну пусти! Ми спізнимося!
Пасмо волосся зачепилося за великий ґудзик її кофти.
— Ой, стій. Не смикайся, боляче буде.
Пальці не слухалися. Бабуся довго вивільняла тоненькі волосинки.
— Мам, ну швидше, — озвалася Оксана з двору.
— Та йдемо вже, йдемо.
Марина цьомкнула бабусю в щоку й побігла слідом за матір’ю.
— Приїжджайте на вихідні! — гукнула Катерина Андріївна. — Чуєш, Оксано?
— Побачимо!
Марина озирнулася, помахала й поспішила наздоганяти матір.
У хаті на столі залишилися дві чашки й недоїдений пиріг. Катерина Андріївна накрила його рушником.
Увечері за звичкою покликала:
— Маринко, руки мити…
І замовкла.
***
Першого вересня вона пішла до сусідки з банкою огірків.
— Набери Оксану, будь ласка. Хочу спитати, як там перший день.
— Та скільки можна ті банки носити? Сідай уже.
Донька відповіла не відразу.
— Мам, я на ходу. Що сталося?
— Нічого. Як Маринка? Сподобалося їй?
— Сподобалося. Клас хороший.
— А поговорити з нею можна?
— Вона зараз зайнята.
— Чим?
— Мам, ну яка різниця? Передзвоню.
Катерина Андріївна ще тримала слухавку біля вуха, коли сусідка торкнула її за плече.
— Уже поклала.
— Чую.
Вихідними вони не приїхали. Наступними — теж.
— Уроки, покупки, справи, — пояснювала Оксана. — Не можемо ми щосуботи по автобусах їздити.
— Я пиріжків напекла.
— То заморозь.
— Авжеж. Заморожу.
Одного разу вдалося почути онуку.
— Маринко! Сонечко моє, як ти?
— Добре, бабусю.
— Подругу знайшла?
— Є одна дівчинка. Зі мною сидить.
— А спиш добре?
У слухавці помовчали.
— Маринко?
— Бабусю, а ти мою подушку нікому не віддала?
— Та кому ж я її віддам?
— Просто не віддавай. Добре?
— Добре, рідна. А ти…
— Мам, нам пора, — втрутилася Оксана. — Потім поговорите.
Катерина Андріївна повернулася додому й поправила на дитячому ліжку ковдру. Подушку збила, поставила рівніше ведмедикового товариша — старого зайця, якому не знайшлося місця в сумці.
Коли сусідська дівчинка спитала, чи приїде Марина на осінні канікули, бабуся навіть розгубилася.
— Уже канікули?
— За тиждень. Ви їй скажіть, що я чекаю.
— Скажу.
Того ж дня Катерина Андріївна дістала записник із міською адресою.
На автостанції касирка здивувалася:
— До міста зібралися?
— До онуки.
— Надовго?
— Побачу.
***
Біля чужого під’їзду вона довго роздивлялася кнопки домофона. Зрештою зайшла слідом за чоловіком із пакунками.
Двері квартири відчинила Марина.
Кілька секунд дивилася мовчки. Потім обхопила бабусю за пояс і заплакала.
— Ти приїхала… Ти справді приїхала…
— Аякже, дитино. Ну що ти? Пусти хоч сумку поставлю.
— Не їдь сьогодні.
— Та я ж тільки зайшла.
— Пообіцяй.
Катерина Андріївна погладила її по голові.
— Сьогодні не поїду.
Квартира була простора, світла. На підвіконні сохла випрана ганчірка, на столі лежав розгорнутий зошит.
— Сідай, бабусю. Я чай зроблю.
— Обережно з окропом.
— Я вмію.
— Бачу, що вмієш. А мама де?
— На роботі.
— Скоро буде?
Марина відвернулася до чайника.
— Сьогодні, мабуть, ні.
Бабуся зняла хустку.
— Як це — ні?
— Вона до Аркадія поїде. Казала, зранку повернеться.
— А ти?
— А я тут.
— Сама?
Дівчинка кивнула.
— І часто так?
— Не завжди. У п’ятницю буває. Або в неділю.
Катерина Андріївна повільно сіла.
— І ти не боїшся?
— Я світло в коридорі залишаю.
— Маринко…
— Тільки ти мамі не кажи, що я плачу. Вона сердиться.
— За що?
— Каже: «Ти вже велика. Усе в тебе є. Чого тобі ще?»
Бабуся простягнула руку, і Марина відразу притулилася до неї.
— А мені не треба всього, — прошепотіла вона. — Я хотіла, щоб ми разом вечеряли.
Увечері вони зварили картоплю. Марина тричі питала, чи бабусі зручно, принесла капці, показала зошити.
— Оце мені вчителька написала: «Молодець».
— Бачу. Гарно написала.
— Я мамі теж показувала.
— І що вона?
— Сказала, потім подивиться.
Перед сном дівчинка принесла альбом.
На одному малюнку була сільська хата, на другому — яблуня, на третьому — дві постаті біля хвіртки.
— Це ми?
— Угу.
— А чого ти мене такою молодою намалювала?
Марина вперше за вечір усміхнулася.
— Бо ти гарна.
Вночі вона кілька разів прокидалася.
— Бабусю?
— Тут я.
— Точно не їдеш?
— Спи, сонечко.
Оксана повернулася під ранок.
Побачила материне пальто й зупинилася посеред передпокою.
— А ти чого не попередила?
— Доброго ранку, доню.
— Доброго. Щось сталося?
— Ти скажи.
Оксана зазирнула в кімнату.
— Марина спить?
— Нарешті.
— Починається…
— Ти семирічну дитину на ніч саму залишаєш?
— У мене двері на два замки. Телефон є. Їжа в холодильнику.
— А якби захворіла? Якби злякалася?
— Вона мені подзвонила б.
— Вона боїться тобі подзвонити!
Оксана різко поставила сумку.
— Мамо, не перебільшуй. Вона самостійна дівчинка.
— Тобі в десять років треба було в сінях світло лишати, пам’ятаєш?
— Я не можу сидіти біля неї цілодобово!
— Цілодобово й не треба. Вночі побудь.
Оксана відвела погляд.
— Я теж маю право на особисте життя.
— Маєш. Але в Марини має бути хтось поруч.
З кімнати почулися кроки. Дівчинка стояла босоніж у дверях.
— Ви через мене?
Катерина Андріївна одразу опустила голос:
— Ні, рідна. Іди взувай капці.
— Мам, бабуся ще побуде?
Оксана мовчала.
— Мені треба додому, — сказала Катерина Андріївна. — Господарство ж.
Марина вчепилася в рукав її кофти.
— Уже?
Бабуся присіла перед нею.
— Я приїду ще.
— Скоро?
— Скоро.
На прощання дівчинка обійняла її мовчки. І цього разу зовсім не поспішала розтискати руки.
***
Наступного ранку село притрусило снігом.
Катерина Андріївна лежала під ковдрою й слухала, як вітер шкребе гілкою по шибці. Треба було вставати, топити грубу, годувати курей.
Вона сіла на ліжку, коли надворі почулося:
— Мамо! Мамочко!
Серце боляче вдарилося.
Жінка накинула пальто й вибігла до хвіртки.
Дорогою бігла Марина. Без шапки, з розстебнутою сумкою через плече.
— Бабусю!
— Господи, дитино! Ти звідки?!
Марина кинулася до неї й заридала, хапаючи повітря ротом.
— Я не можу там… Не можу більше…
— Сама приїхала?
Дівчинка кивнула.
— На автобусі. Я дорогу пам’ятаю. Водій спитав, до кого…
— А мама знає?
— Вона знову поїхала. Сказала, до вечора. Я дзвонила, а вона не взяла…
Катерина Андріївна притиснула її до себе, тоді відсторонила й узяла обличчя в долоні.
— Послухай мене. Так більше не можна. Ніколи. Чуєш? Ти могла загубитися. З тобою могло щось статися.
— Ти мене назад відправиш?
— Спершу зігрію. Ходімо.
— Бабусю, я хотіла до мами. Правда хотіла. Думала, ми з нею будемо…
— Знаю, рідна.
— А тепер тільки додому хочу. До тебе.
Бабуся застебнула на ній пальто.
— Ходімо додому.
Щойно напоїла онуку гарячим чаєм, побігла до сусідки телефонувати Оксані. Раз, удруге — ніхто не відповів.
Катерина Андріївна залишила повідомлення: Марина в неї, жива, здорова. І попросила сусідку дзвонити ще.
***
Надвечір різко дзенькнула хвіртка.
Оксана влетіла до хати бліда, з мокрим від снігу волоссям.
— Де вона?!
— У кімнаті. Спить.
— Ти що собі дозволяєш?! Я приходжу — її немає! Ключі на столі! Ти хоч розумієш, що я пережила?
— Розумію. Ми тобі пів дня дзвонили.
— Навіщо ти її забрала?
— Я не забирала. Вона сама приїхала.
Оксана розтулила рота й замовкла.
— Як — сама?
— Автобусом.
— Семирічна дитина?!
— Саме це я вчора тобі й казала. Семирічна.
Оксана сіла на лаву, притиснувши долоню до грудей.
— Я ж могла її… Мамо, вона ж могла…
— Могла, — відповіла Катерина Андріївна. — Я досі тремчу.
Якийсь час обидві мовчали.
Потім Оксана підвела голову:
— Ти задоволена? Вона тепер мене ненавидить.
— Не вигадуй.
— Ти завжди знала, як краще. А я що не зроблю — усе не так.
— Я теж помиляюся, Оксано.
— Невже?
Катерина Андріївна сіла навпроти.
— Не треба було мені казати, що вона тобі не потрібна. Зі злості сказала. Злякалася, що сама залишуся.
Донька подивилася на неї.
— А мені як було? Я приїжджала, а вона до тебе біжить. Тебе кличе. Захворіє — тебе просить. Я ніби чужа.
— Так приїхала б і лишилася.
— Я не могла все покинути!
— А потім? Коли вже могла?
Оксана потерла обличчя.
— Я думала, заберу — і все налагодиться. У неї буде своя кімната. Гарна школа. Одяг не гірший, ніж у всіх.
— А вона вчора мені сказала, що хоче з тобою вечеряти.
Донька опустила руки.
— Я ж готувала.
— Разом, Оксано.
За дверима рипнула підлога.
Марина стояла в довгій нічній сорочці, притискаючи до грудей альбом.
— Не сваріться.
Оксана рвучко підвелася.
— Ти розумієш, як мене налякала?
Дівчинка відсахнулася.
— Я розумію… Я більше не буду.
Оксана зупинилася. Повільно присіла перед нею.
— Не можна так їхати самій. Ніколи. Я… — Голос урвався. — Я дуже злякалася.
— А я вночі теж боюся.
Оксана дивилася на неї, не кліпаючи.
— Чому ти не казала?
— Казала.
Це тихе слово змусило її опустити голову.
Марина зім’яла край альбому.
— Мамо, я можу повернутися. Тільки ти будеш удома? Хоч увечері?
Оксана закрила обличчя долонями.
— Пробач мені.
Дівчинка стояла нерухомо.
— Я думала, якщо ти не скаржишся, то все добре, — крізь сльози сказала мати. — Мені так було зручно думати.
— Я скаржилася, — пошепки повторила Марина.
— Знаю. Тепер знаю.
Оксана простягнула руки, але не потягнула дочку до себе.
— Можна тебе обійняти?
Марина несміливо зробила крок.
Катерина Андріївна відвернулася до груби й узяла кочергу. Треба було поворушити дрова. Хоч щось робити, поки за спиною плакали її дві дівчинки.
***
Тієї ночі Оксана нікуди не поїхала.
Коли Марина заснула, мати ще довго сиділа біля її ліжка.
— Не треба за одну ніч усе надолужувати, — тихо сказала Катерина Андріївна з порога.
— А як треба?
— Завтра теж побудь.
Оксана кивнула.
Вона взяла кілька днів відпустки. Подзвонила вчительці, пояснила, що сталося, попросила завдання.
Перші дні давалися непросто.
— Маринко, я ж просила прибрати зі столу!
Дівчинка миттю підхопила зошити.
— Зараз. Тільки не сердься.
Оксана замовкла.
— Стій. Не треба так поспішати. Допишеш — прибереш.
Увечері Марина тричі заглядала на кухню.
— Мамо, ти ще тут?
— Тут.
— А потім кудись підеш?
— Ні. Ми ж домовилися читати.
— А телефон?
Оксана глянула на екран, що саме засвітився ім’ям Аркадія.
— Зараз відповім і прийду.
Вона вийшла в сіни.
— Ні, цього разу не приїду… Ні, справа не в мамі. Мені треба побути з дочкою.
Розмова виявилася короткою. Повернувшись, Оксана поклала телефон на шафу.
— Ну, де ми зупинилися?
Марина посунулася на дивані, звільняючи місце.
Потроху в хаті з’явилися звуки, до яких Катерина Андріївна вже боялася звикати: шелест сторінок, суперечки над прикладами, сміх із ванної, де Оксана невміло розчісувала доньчине волосся.
— Ай! Мамо, ти смикаєш!
— Вибач. А як бабуся робить?
— Знизу починай. Отак.
— Учителька моя.
— Бо ти не вмієш.
— Не вмію, — погодилася Оксана. — Навчиш?
Якось за чаєм донька раптом сказала матері:
— Я боялася повертатися сюди. Здавалося, якщо повернуся — значить, нічого не змогла.
Катерина Андріївна поставила чашку.
— Та ти ж не з порожніми руками повернулася. І квартира в тебе є, і робота. Ніхто цього не забирає.
— А ти не дорікатимеш?
Мати помовчала.
— Постараюся. Ти тільки не мовчи, коли важко. Я ж не все сама розумію.
Оксана вперше за довгий час усміхнулася їй без напруження.
За кілька тижнів, у неділю, вони разом чистили картоплю.
— Мам, я з керівником поговорила.
Катерина Андріївна завмерла з ножем у руці.
— І що?
— Можу поки віддалено працювати. Частину справ уже передали колезі, решту робитиму звідси.
— То ти…
— До Нового року залишуся. Якщо ти не проти.
— А Маринка?
— Поговорила з директоркою нашої школи. Переведемо. А далі вирішимо спокійно. Без оцього: сьогодні збирайся, завтра вже інше життя.
Мати поклала почищену картоплину в миску.
— Лишайтеся.
— Тобі ж клопіт…
— Оксано, я сказала: лишайтеся.
Із сусідньої кімнати вигулькнула Марина.
— Я все чула.
Оксана засміялася.
— От і добре. Не доведеться двічі пояснювати.
— То в понеділок ти не їдеш?
— Не їду.
— І ввечері будеш?
Оксана відклала ніж, витерла руки й повернулася до доньки.
— Буду.
Марина підійшла, притулилася до неї, а другою рукою вхопила бабусю за кофту.
— Тільки волосся знову в ґудзиках не заплутай, — пробурмотіла Катерина Андріївна.
— А я й не тікаю.
Бабуся погладила її по голові й нарешті дозволила собі повірити: сьогодні ввечері за столом знову сидітимуть усі троє.