— Як це — забираєш? Сьогодні? Катерина Андріївна сіла на табуретку, навіть не помітивши, що витерла руки не рушником, а краєм фартуха

— Як це — забираєш? Сьогодні?

Катерина Андріївна сіла на табуретку, навіть не помітивши, що витерла руки не рушником, а краєм фартуха.

Оксана відкусила пирога.

— Мам, ну не починай. Маринці до школи пора. Сім років уже.

— То в нас школа зачинена? Чи ти в ній не вчилася?

— Я вже подала документи в місті. Залишилося форму купити, взуття…

— А мене спитати?

Оксана поклала пиріг на тарілку.

— Про що? Чи можна мені забрати власну дитину?

Мати відвела очі. Підсунула до доньки цукорницю, хоча та пила чай без цукру.

— Можна, — тихо відповіла. — Тільки не так. Не приїхати серед дня: збирайте речі, я забираю.

— А як треба було?

— Хоч попередити. Хоч із нею поговорити.

— Я поговорю.

— Коли? Дорогою на автобус?

Оксана важко видихнула.

— Мам, я нарешті маю своє житло. Не кімнату в чужої тітки, не куток за шафою. Квартиру. Я для чого стільки працювала?

— Знаю я, як ти працювала.

— Ні, не знаєш. Ти тільки й бачиш, що я погана мати.

Катерина Андріївна підвелася й узялася переставляти чисті чашки.

— А що мені бачити, Оксано? Як дитина в суботу від ранку біля хвіртки стоїть? Як питає: «Може, мама на наступний автобус сяде?» А ти дзвониш увечері: не вийшло.

— Я гроші передавала!

— Передавала. І за це спасибі. Тільки вона не грошей біля хвіртки чекала.

Донька стиснула губи.

— Ми домовлялися: ти допоможеш, поки я стану на ноги.

— Домовлялися…

— То я стала. Чи тепер теж не так?

Мати нарешті глянула на неї.

— Добре, що стала, доню. Правда добре. Тільки ти хоч розумієш, що вона не валіза? Її не можна сім років тримати тут, а потім переставити в інше місце.

— Я її мати.

— То будь нею.

Оксана різко відсунула стілець.

— О п’ятій автобус. Я заберу Марину сьогодні.

Вона вийшла, а Катерина Андріївна залишилася стояти з чашкою в руках.

Надворі Марина гралася із сусідськими дітьми. Побачила матір на ґанку й завмерла.

— Мамо? Ти вже приїхала?

— Як бачиш. Іди збирайся.

Дівчинка насторожилася.

— Куди?

— Зі мною. Додому, у місто. Там у школу підеш.

— Назовсім?

Оксана глянула на годинник.

— Ну так.

Марина ступила ближче.

— Я з тобою житиму?

— А з ким же? Біжи, часу мало.

Дівчинка влетіла в хату.

— Бабусю! Ти чула? Мама мене забирає!

Катерина Андріївна вхопилася за край столу.

— Чула, дитино.

— А синю сукню брати? А ведмедика? Мамо! — Марина вже знову стояла у дверях. — Ведмедика можна?

— Бери. Тільки одну сумку, не треба все тягнути. Решту купимо.

Марина розклала на ліжку свої скарби: сукню, колготки, альбом, ведмедика з підшитою лапою.

— Бабусю, а мама ввечері зі мною книжку читатиме?

— Попросиш — почитає.

— Я їй сама читатиму. Я ж уже вмію.

Бабуся присіла поруч і почала складати речі.

— Оці шкарпетки теж візьми. Ти вночі розкриваєшся.

— У мами, мабуть, тепло.

— Усе одно візьми.

Біля порога Катерина Андріївна притиснула онуку так міцно, що та засміялася:

— Бабусю, ну пусти! Ми спізнимося!

Пасмо волосся зачепилося за великий ґудзик її кофти.

— Ой, стій. Не смикайся, боляче буде.

Пальці не слухалися. Бабуся довго вивільняла тоненькі волосинки.

— Мам, ну швидше, — озвалася Оксана з двору.

— Та йдемо вже, йдемо.

Марина цьомкнула бабусю в щоку й побігла слідом за матір’ю.

— Приїжджайте на вихідні! — гукнула Катерина Андріївна. — Чуєш, Оксано?

— Побачимо!

Марина озирнулася, помахала й поспішила наздоганяти матір.

У хаті на столі залишилися дві чашки й недоїдений пиріг. Катерина Андріївна накрила його рушником.

Увечері за звичкою покликала:

— Маринко, руки мити…

І замовкла.

***

Першого вересня вона пішла до сусідки з банкою огірків.

— Набери Оксану, будь ласка. Хочу спитати, як там перший день.

— Та скільки можна ті банки носити? Сідай уже.

Донька відповіла не відразу.

— Мам, я на ходу. Що сталося?

— Нічого. Як Маринка? Сподобалося їй?

— Сподобалося. Клас хороший.

— А поговорити з нею можна?

— Вона зараз зайнята.

— Чим?

— Мам, ну яка різниця? Передзвоню.

Катерина Андріївна ще тримала слухавку біля вуха, коли сусідка торкнула її за плече.

— Уже поклала.

— Чую.

Вихідними вони не приїхали. Наступними — теж.

— Уроки, покупки, справи, — пояснювала Оксана. — Не можемо ми щосуботи по автобусах їздити.

— Я пиріжків напекла.

— То заморозь.

— Авжеж. Заморожу.

Одного разу вдалося почути онуку.

— Маринко! Сонечко моє, як ти?

— Добре, бабусю.

— Подругу знайшла?

— Є одна дівчинка. Зі мною сидить.

— А спиш добре?

У слухавці помовчали.

— Маринко?

— Бабусю, а ти мою подушку нікому не віддала?

— Та кому ж я її віддам?

— Просто не віддавай. Добре?

— Добре, рідна. А ти…

— Мам, нам пора, — втрутилася Оксана. — Потім поговорите.

Катерина Андріївна повернулася додому й поправила на дитячому ліжку ковдру. Подушку збила, поставила рівніше ведмедикового товариша — старого зайця, якому не знайшлося місця в сумці.

Коли сусідська дівчинка спитала, чи приїде Марина на осінні канікули, бабуся навіть розгубилася.

— Уже канікули?

— За тиждень. Ви їй скажіть, що я чекаю.

— Скажу.

Того ж дня Катерина Андріївна дістала записник із міською адресою.

На автостанції касирка здивувалася:

— До міста зібралися?

— До онуки.

— Надовго?

— Побачу.

***

Біля чужого під’їзду вона довго роздивлялася кнопки домофона. Зрештою зайшла слідом за чоловіком із пакунками.

Двері квартири відчинила Марина.

Кілька секунд дивилася мовчки. Потім обхопила бабусю за пояс і заплакала.

— Ти приїхала… Ти справді приїхала…

— Аякже, дитино. Ну що ти? Пусти хоч сумку поставлю.

— Не їдь сьогодні.

— Та я ж тільки зайшла.

— Пообіцяй.

Катерина Андріївна погладила її по голові.

— Сьогодні не поїду.

Квартира була простора, світла. На підвіконні сохла випрана ганчірка, на столі лежав розгорнутий зошит.

— Сідай, бабусю. Я чай зроблю.

— Обережно з окропом.

— Я вмію.

— Бачу, що вмієш. А мама де?

— На роботі.

— Скоро буде?

Марина відвернулася до чайника.

— Сьогодні, мабуть, ні.

Бабуся зняла хустку.

— Як це — ні?

— Вона до Аркадія поїде. Казала, зранку повернеться.

— А ти?

— А я тут.

— Сама?

Дівчинка кивнула.

— І часто так?

— Не завжди. У п’ятницю буває. Або в неділю.

Катерина Андріївна повільно сіла.

— І ти не боїшся?

— Я світло в коридорі залишаю.

— Маринко…

— Тільки ти мамі не кажи, що я плачу. Вона сердиться.

— За що?

— Каже: «Ти вже велика. Усе в тебе є. Чого тобі ще?»

Бабуся простягнула руку, і Марина відразу притулилася до неї.

— А мені не треба всього, — прошепотіла вона. — Я хотіла, щоб ми разом вечеряли.

Увечері вони зварили картоплю. Марина тричі питала, чи бабусі зручно, принесла капці, показала зошити.

— Оце мені вчителька написала: «Молодець».

— Бачу. Гарно написала.

— Я мамі теж показувала.

— І що вона?

— Сказала, потім подивиться.

Перед сном дівчинка принесла альбом.

На одному малюнку була сільська хата, на другому — яблуня, на третьому — дві постаті біля хвіртки.

— Це ми?

— Угу.

— А чого ти мене такою молодою намалювала?

Марина вперше за вечір усміхнулася.

— Бо ти гарна.

Вночі вона кілька разів прокидалася.

— Бабусю?

— Тут я.

— Точно не їдеш?

— Спи, сонечко.

Оксана повернулася під ранок.

Побачила материне пальто й зупинилася посеред передпокою.

— А ти чого не попередила?

— Доброго ранку, доню.

— Доброго. Щось сталося?

— Ти скажи.

Оксана зазирнула в кімнату.

— Марина спить?

— Нарешті.

— Починається…

— Ти семирічну дитину на ніч саму залишаєш?

— У мене двері на два замки. Телефон є. Їжа в холодильнику.

— А якби захворіла? Якби злякалася?

— Вона мені подзвонила б.

— Вона боїться тобі подзвонити!

Оксана різко поставила сумку.

— Мамо, не перебільшуй. Вона самостійна дівчинка.

— Тобі в десять років треба було в сінях світло лишати, пам’ятаєш?

— Я не можу сидіти біля неї цілодобово!

— Цілодобово й не треба. Вночі побудь.

Оксана відвела погляд.

— Я теж маю право на особисте життя.

— Маєш. Але в Марини має бути хтось поруч.

З кімнати почулися кроки. Дівчинка стояла босоніж у дверях.

— Ви через мене?

Катерина Андріївна одразу опустила голос:

— Ні, рідна. Іди взувай капці.

— Мам, бабуся ще побуде?

Оксана мовчала.

— Мені треба додому, — сказала Катерина Андріївна. — Господарство ж.

Марина вчепилася в рукав її кофти.

— Уже?

Бабуся присіла перед нею.

— Я приїду ще.

— Скоро?

— Скоро.

На прощання дівчинка обійняла її мовчки. І цього разу зовсім не поспішала розтискати руки.

***

Наступного ранку село притрусило снігом.

Катерина Андріївна лежала під ковдрою й слухала, як вітер шкребе гілкою по шибці. Треба було вставати, топити грубу, годувати курей.

Вона сіла на ліжку, коли надворі почулося:

— Мамо! Мамочко!

Серце боляче вдарилося.

Жінка накинула пальто й вибігла до хвіртки.

Дорогою бігла Марина. Без шапки, з розстебнутою сумкою через плече.

— Бабусю!

— Господи, дитино! Ти звідки?!

Марина кинулася до неї й заридала, хапаючи повітря ротом.

— Я не можу там… Не можу більше…

— Сама приїхала?

Дівчинка кивнула.

— На автобусі. Я дорогу пам’ятаю. Водій спитав, до кого…

— А мама знає?

— Вона знову поїхала. Сказала, до вечора. Я дзвонила, а вона не взяла…

Катерина Андріївна притиснула її до себе, тоді відсторонила й узяла обличчя в долоні.

— Послухай мене. Так більше не можна. Ніколи. Чуєш? Ти могла загубитися. З тобою могло щось статися.

— Ти мене назад відправиш?

— Спершу зігрію. Ходімо.

— Бабусю, я хотіла до мами. Правда хотіла. Думала, ми з нею будемо…

— Знаю, рідна.

— А тепер тільки додому хочу. До тебе.

Бабуся застебнула на ній пальто.

— Ходімо додому.

Щойно напоїла онуку гарячим чаєм, побігла до сусідки телефонувати Оксані. Раз, удруге — ніхто не відповів.

Катерина Андріївна залишила повідомлення: Марина в неї, жива, здорова. І попросила сусідку дзвонити ще.

***

Надвечір різко дзенькнула хвіртка.

Оксана влетіла до хати бліда, з мокрим від снігу волоссям.

— Де вона?!

— У кімнаті. Спить.

— Ти що собі дозволяєш?! Я приходжу — її немає! Ключі на столі! Ти хоч розумієш, що я пережила?

— Розумію. Ми тобі пів дня дзвонили.

— Навіщо ти її забрала?

— Я не забирала. Вона сама приїхала.

Оксана розтулила рота й замовкла.

— Як — сама?

— Автобусом.

— Семирічна дитина?!

— Саме це я вчора тобі й казала. Семирічна.

Оксана сіла на лаву, притиснувши долоню до грудей.

— Я ж могла її… Мамо, вона ж могла…

— Могла, — відповіла Катерина Андріївна. — Я досі тремчу.

Якийсь час обидві мовчали.

Потім Оксана підвела голову:

— Ти задоволена? Вона тепер мене ненавидить.

— Не вигадуй.

— Ти завжди знала, як краще. А я що не зроблю — усе не так.

— Я теж помиляюся, Оксано.

— Невже?

Катерина Андріївна сіла навпроти.

— Не треба було мені казати, що вона тобі не потрібна. Зі злості сказала. Злякалася, що сама залишуся.

Донька подивилася на неї.

— А мені як було? Я приїжджала, а вона до тебе біжить. Тебе кличе. Захворіє — тебе просить. Я ніби чужа.

— Так приїхала б і лишилася.

— Я не могла все покинути!

— А потім? Коли вже могла?

Оксана потерла обличчя.

— Я думала, заберу — і все налагодиться. У неї буде своя кімната. Гарна школа. Одяг не гірший, ніж у всіх.

— А вона вчора мені сказала, що хоче з тобою вечеряти.

Донька опустила руки.

— Я ж готувала.

— Разом, Оксано.

За дверима рипнула підлога.

Марина стояла в довгій нічній сорочці, притискаючи до грудей альбом.

— Не сваріться.

Оксана рвучко підвелася.

— Ти розумієш, як мене налякала?

Дівчинка відсахнулася.

— Я розумію… Я більше не буду.

Оксана зупинилася. Повільно присіла перед нею.

— Не можна так їхати самій. Ніколи. Я… — Голос урвався. — Я дуже злякалася.

— А я вночі теж боюся.

Оксана дивилася на неї, не кліпаючи.

— Чому ти не казала?

— Казала.

Це тихе слово змусило її опустити голову.

Марина зім’яла край альбому.

— Мамо, я можу повернутися. Тільки ти будеш удома? Хоч увечері?

Оксана закрила обличчя долонями.

— Пробач мені.

Дівчинка стояла нерухомо.

— Я думала, якщо ти не скаржишся, то все добре, — крізь сльози сказала мати. — Мені так було зручно думати.

— Я скаржилася, — пошепки повторила Марина.

— Знаю. Тепер знаю.

Оксана простягнула руки, але не потягнула дочку до себе.

— Можна тебе обійняти?

Марина несміливо зробила крок.

Катерина Андріївна відвернулася до груби й узяла кочергу. Треба було поворушити дрова. Хоч щось робити, поки за спиною плакали її дві дівчинки.

***

Тієї ночі Оксана нікуди не поїхала.

Коли Марина заснула, мати ще довго сиділа біля її ліжка.

— Не треба за одну ніч усе надолужувати, — тихо сказала Катерина Андріївна з порога.

— А як треба?

— Завтра теж побудь.

Оксана кивнула.

Вона взяла кілька днів відпустки. Подзвонила вчительці, пояснила, що сталося, попросила завдання.

Перші дні давалися непросто.

— Маринко, я ж просила прибрати зі столу!

Дівчинка миттю підхопила зошити.

— Зараз. Тільки не сердься.

Оксана замовкла.

— Стій. Не треба так поспішати. Допишеш — прибереш.

Увечері Марина тричі заглядала на кухню.

— Мамо, ти ще тут?

— Тут.

— А потім кудись підеш?

— Ні. Ми ж домовилися читати.

— А телефон?

Оксана глянула на екран, що саме засвітився ім’ям Аркадія.

— Зараз відповім і прийду.

Вона вийшла в сіни.

— Ні, цього разу не приїду… Ні, справа не в мамі. Мені треба побути з дочкою.

Розмова виявилася короткою. Повернувшись, Оксана поклала телефон на шафу.

— Ну, де ми зупинилися?

Марина посунулася на дивані, звільняючи місце.

Потроху в хаті з’явилися звуки, до яких Катерина Андріївна вже боялася звикати: шелест сторінок, суперечки над прикладами, сміх із ванної, де Оксана невміло розчісувала доньчине волосся.

— Ай! Мамо, ти смикаєш!

— Вибач. А як бабуся робить?

— Знизу починай. Отак.

— Учителька моя.

— Бо ти не вмієш.

— Не вмію, — погодилася Оксана. — Навчиш?

Якось за чаєм донька раптом сказала матері:

— Я боялася повертатися сюди. Здавалося, якщо повернуся — значить, нічого не змогла.

Катерина Андріївна поставила чашку.

— Та ти ж не з порожніми руками повернулася. І квартира в тебе є, і робота. Ніхто цього не забирає.

— А ти не дорікатимеш?

Мати помовчала.

— Постараюся. Ти тільки не мовчи, коли важко. Я ж не все сама розумію.

Оксана вперше за довгий час усміхнулася їй без напруження.

За кілька тижнів, у неділю, вони разом чистили картоплю.

— Мам, я з керівником поговорила.

Катерина Андріївна завмерла з ножем у руці.

— І що?

— Можу поки віддалено працювати. Частину справ уже передали колезі, решту робитиму звідси.

— То ти…

— До Нового року залишуся. Якщо ти не проти.

— А Маринка?

— Поговорила з директоркою нашої школи. Переведемо. А далі вирішимо спокійно. Без оцього: сьогодні збирайся, завтра вже інше життя.

Мати поклала почищену картоплину в миску.

— Лишайтеся.

— Тобі ж клопіт…

— Оксано, я сказала: лишайтеся.

Із сусідньої кімнати вигулькнула Марина.

— Я все чула.

Оксана засміялася.

— От і добре. Не доведеться двічі пояснювати.

— То в понеділок ти не їдеш?

— Не їду.

— І ввечері будеш?

Оксана відклала ніж, витерла руки й повернулася до доньки.

— Буду.

Марина підійшла, притулилася до неї, а другою рукою вхопила бабусю за кофту.

— Тільки волосся знову в ґудзиках не заплутай, — пробурмотіла Катерина Андріївна.

— А я й не тікаю.

Бабуся погладила її по голові й нарешті дозволила собі повірити: сьогодні ввечері за столом знову сидітимуть усі троє.

Залишити коментар