Олена поставила порожню салатницю на стіл. Руки в неї тремтіли.
Ще кілька хвилин тому в салатниці був її фірмовий салат. Тепер він лежав у смітнику — разом із запеченим м’ясом і двома закусками, які Валентина Сергіївна визнала непридатними для свого сина.
— Дмитрику такого їсти не можна, — заявила свекруха й витерла руки серветкою.
За святковим столом запанувала тиша.
— Олено, тільки не починай при всіх, — пробурмотів Дмитрик, не дивлячись на дружину. — Мама просто сказала, що салат важкуватий.
— Сказала? — Олена подивилася на нього. — Вона його викинула!
— Ну, переборщила трохи. Замовимо щось інше.
— Трохи?
— Я про здоров’я сина піклуюся, — втрутилася Валентина Сергіївна. — Тут усе жирне, на майонезі. Йому вже не двадцять.
— Йому тридцять два. Він сам може вирішити, що їсти.
— От і я про те, — підхопив Дмитрик. — Давайте спокійно. Замовимо піцу, і все.
Олена дивилася на чоловіка. Сім років вона бачила цей вираз його обличчя: аби вони з матір’ю якось розібралися, а його не чіпали.
— Ти так і сидітимеш? — тихо запитала вона.
— А що я маю зробити?
— Хоч щось! Вона викинула вечерю, яку я готувала від самого ранку!
— Олено, не кричи.
— Знаєш що? Забирайтеся звідси обоє. Якщо мама краще знає, чим тебе годувати, їдь до неї. Я вас більше обслуговувати не збираюся.
Дмитрик нарешті підвівся.
— Ти мене з дому виганяєш? Через їжу?
— Не через їжу, Дмитрику. Зовсім не через їжу.
Валентина Сергіївна підібгала губи.
— Я, мабуть, піду. Якщо господиня вирішила влаштувати виставу.
— Ідіть, — відповіла Олена. — На сьогодні досить.
— Мамо, зачекай…
— Не проводжай. Я сама дорогу знаю.
Двері за свекрухою зачинилися. Дмитрик повернувся до дружини:
— Задоволена? Маму виставила. У мій день народження.
— А ти задоволений тим, що вона зробила?
— Ти завжди все доводиш до крайнощів.
— А твоя мати, виходить, може робити що завгодно?
Він промовчав.
***
Це почалося задовго до дня народження.
Валентина Сергіївна жила неподалік і навідувалася майже щотижня. Іноді дзвонила заздалегідь, а іноді повідомляла вже з-під під’їзду:
— Я тут поруч, заскочу на хвилинку.
За ті хвилинки вона встигала переставити банки в холодильнику, перевірити чистоту у ванній і знайти пил там, куди Олена не заглядала місяцями.
— Рушники треба вішати не так, — казала свекруха.
Або:
— Навіщо ви купили таку дорогу каструлю?
— Валентино Сергіївно, ви навіть не знаєте, скільки вона коштує.
— Та видно ж.
Якось вона скуштувала котлети й відклала виделку.
— Дмитрику такі ніколи не подобалися.
— Мамо, мені смачно, — сказав Дмитрик із повним ротом.
— То зараз. А в дитинстві ти їх не їв.
Квартира належала Олені ще до шлюбу, але свекруха поводилася так, ніби прийшла перевіряти господарство сина. При цьому Олена й Дмитрик обоє працювали, заробляли приблизно однаково й у звичайні дні непогано ладнали.
Поки не приходила його мати.
— Вона просто пряма людина, — казав Дмитрик після її візитів.
— Пряма людина може сказати, що їй не подобається салат. А твоя мама відчиняє мою шафу і пояснює, як мені складати речі.
— Ти надто близько все береш до серця.
— А ти надто далеко від усього стоїш.
Він кривився, але сперечатися не хотів. На його думку, якщо не підвищувати голос і не ставати ні на чий бік, сварка мине сама.
Перед днем народження Дмитрик попросив:
— Давай без ресторану. Посидимо вдома, покличемо рідних. Маму, звісно.
— Добре. Тільки попередь її, щоб не командувала на кухні.
— Олено, навіщо ти наперед налаштовуєшся?
— Бо я знаю, як це буває. Вона зайде і за п’ять хвилин знайде, що я зробила не так.
— Я поговорю, — пообіцяв він.
Олена дуже хотіла йому повірити.
У день свята вона встала рано й кілька годин провела на кухні. Дмитрик допоміг прибрати, а потім зайнявся своїми справами. Олена ж готувала, накривала стіл і поглядала на годинник.
Валентина Сергіївна прийшла однією з перших. Оглянула стіл.
— А де гаряче?
— Буде трохи згодом.
— А салат чого вже з соусом? Потече ж.
— Не потече.
— Ну, тобі видніше.
Дмитрик саме заніс келихи. Почув чи ні — не подав знаку.
Спочатку вечір минав спокійно. Потім свекруха скуштувала один салат, другий і скривилася.
— Дмитрику, ти це будеш їсти?
— Мамо, я вже їв. Усе нормально.
— Нормально? Та тут самий майонез.
— Не смакує — не їжте, — сказала Олена.
— Я за себе не турбуюся. Я за сина переживаю.
— Він дорослий.
— Для тебе дорослий, а для мене син.
Дмитрик посміхнувся:
— Дівчата, мир. У мене ж день народження.
Олена промовчала. А за кілька хвилин Валентина Сергіївна взяла тарілку із закускою й попрямувала до смітника.
— Таке на столі залишати не можна.
— Що ви робите? — Олена навіть не одразу збагнула, що свекруха висипає їжу у відро.
— Прибираю. Ніхто це їсти не буде.
— Поставте на місце!
Свекруха вже взялася за іншу тарілку.
— Дмитрику!
Він підвів голову:
— Мамо, годі, ну справді.
Але не встав. Не забрав тарілку. А коли в смітнику опинилися салат і м’ясо, спробував пожартувати:
— Ну от, на завтра точно нічого не залишиться. Піцу замовимо.
Тоді Олена й поставила перед ним порожню салатницю.
***
Після відходу свекрухи родичі ще трохи посиділи, але свято вже скінчилося. Невдовзі гості почали прощатися.
Коли за останнім зачинилися двері, Дмитрик запитав:
— Ну і чого ми досягли?
— Ми?
— Мама ображена, ти зла, день народження зіпсований.
— І хто ж його зіпсував?
— Я не кажу, що ти.
— Але й вона не винна?
— Вона перегнула, я згоден.
— Зараз ти згоден. А коли вона викидала їжу, ти сидів і дивився.
— Що я мав зробити? Руку їй викрутити?
— Встати. Забрати тарілку. Сказати: «Мамо, не чіпай». Це так складно?
— Ти хочеш, щоб я посварився з матір’ю через салат?
— Знову салат… — Олена відвернулася. — Ти справді не розумієш?
— То поясни.
— У моєму домі людина викинула те, що я для тебе готувала. А ти сидів і чекав, поки все якось закінчиться.
Дмитрик узяв зі столу два келихи й поставив у раковину.
— Ти все роздуваєш.
— Гаразд. Тоді слухай. Я більше не готуватиму для твоєї мами. І для тебе поки що теж.
— О боже, Олено…
— Я серйозно.
Дмитрик був певен, що вона охолоне. Раніше вони теж сварилися, кілька днів майже не розмовляли, а потім усе поверталося на свої місця.
Але наступного вечора він відкрив холодильник, побачив контейнер з Олениною їжею і запитав:
— А мені?
— Що тобі?
— Поїсти.
— Запитай у мами, чим тебе можна годувати.
— Ти серйозно це продовжуєш? Я ж вибачився!
— Ти сказав, що мама перегнула. А за себе ти не вибачився.
— То мені тепер голодувати?
— У тебе є руки, гроші й магазин за рогом. Ти не голодуватимеш.
Кілька днів Дмитрик замовляв їжу, потім почав готувати сам.
Не минуло й тижня, як він привів матір. Без попередження.
— Я тільки на хвилинку, — сказала Валентина Сергіївна, щойно Олена відчинила двері.
— Дмитрику, ти не міг подзвонити?
— Мама поруч була. Що тут такого?
— Проходьте, — холодно сказала Олена.
Свекруха відразу пішла на кухню й поглянула на порожній стіл.
— Ми з Дмитриком тільки з роботи. Може, чаю завариш?
— Чайник на місці.
Валентина Сергіївна повернулася до сина:
— Бачиш, як зі мною розмовляють?
— Мамо, давай самі зробимо чай, — втомлено сказав Дмитрик.
— Я в гості прийшла, щоб сама себе обслуговувати?
— А я вас не запрошувала, — відповіла Олена.
Цього вечора вони знову посварилися.
— Вона старша за тебе, — дорікав Дмитрик. — Могла б виявити повагу.
— А вона до мене повагу виявила?
— Знову починається!
— Воно й не закінчувалося.
Після цього Дмитрик усе частіше вечеряв у матері. Спочатку кілька разів на тиждень, потім майже щодня.
Іноді він усе ж приходив додому раніше, зазирав у каструлю й обурювався:
— Ти навмисне готуєш тільки на себе?
— Так.
— Навіть коли я вдома?
— Так, Дмитрику.
— Сім років готувала, а тепер характер показуєш?
— Сім років я сподівалася, що ти помічаєш мою працю. А ти дивився, як її викидають.
— Я, по-твоєму, вдома нічого не робив?
— Я не про це. Я про їжу, яку ти дозволив викинути. Тепер зі своєю вечерею розбирайся сам.
Він демонстративно приносив додому дорогі пакети з доставкою, викладав їх на стіл. Олена дивилася, прибирала свою тарілку й ішла до кімнати.
Якось він не витримав:
— Ти вирішила перетворити родину на гуртожиток?
— Ти майже щовечора у мами.
— Бо там зі мною нормально розмовляють!
— А ти хочеш щось змінити між нами?
— Я хотіла, щоб ти зупинив її того вечора. Потім хотіла, щоб ти зрозумів, чому мені боляче. А ти весь цей час чекаєш, що я просто забуду.
— Скільки можна повертатися до того відра?
— Поки ти думаєш, що справа у відрі, нам нема про що говорити.
Він сердито зачинив кухонну шафку й пішов.
У матері його зустрічала гаряча вечеря.
— Бачиш, сину, — говорила Валентина Сергіївна, — дружина навіть погодувати тебе не хоче. Не бігай за нею. Сама зрозуміє, що накоїла.
Дмитрику це подобалося більше, ніж розмови вдома. Повернувшись якось увечері, він сказав:
— Мама курку приготувала. Дуже смачну.
— Вітаю.
— І суп на завтра дала.
— Добре.
Він помовчав.
— Тобі взагалі все одно, що я щодня у мами?
— Хочеш там їсти — їж. Ти дорослий.
— Нормальна дружина хоча б поцікавилася.
— А нормальний чоловік хоча б раз сказав матері, що не можна викидати їжу його дружини.
— Знову!
— Ти сам запитав.
Невдовзі Дмитрик почав залишатися у матері на ніч. Спершу писав, що пізно повертатися, потім просто повідомляв: «Я сьогодні тут». Згодом перестав і повідомляти.
Олена не телефонувала й не просила його повернутися. Він чекав, що вона подзвонить, і сердився, коли телефон мовчав.
Минув місяць, потім другий. Дмитрик фактично переїхав до матері, лише зрідка приїздив по речі.
Якось він застав Олену на кухні.
— Ну і скільки ми так? — запитав, стоячи у дверях.
— Як?
— Як чужі люди.
— Ти живеш у матері, я у себе.
— Я, між іншим, твій чоловік.
— Коли тобі зручно.
— Ти знову починаєш.
— Ні, Дмитрику. Я вже все сказала.
Він узяв речі й пішов.
Тим часом Валентина Сергіївна почала помічати, що дорослий син у її невеликій квартирі — це не тільки приємні вечері. Дмитрик приходив пізно, залишав чашки, кидав одяг і чекав, що його нагодують.
— Дмитрику, прибери свої речі.
— Мамо, я після роботи. Завтра.
— Твоє «завтра» вже тиждень лежить на кріслі.
— Та воно ж не заважає.
— Тобі не заважає.
Згодом вона дедалі частіше заводила іншу розмову:
— Може, поїдеш до Олени? Поговорите.
— Про що?
— Скажи, щоб годі дутися. Сім років разом прожили.
— Вона мене вигнала.
— А ти сидиш тут місяцями, наче маленький.
— Ти сама казала за нею не бігати!
— Я казала не принижуватися. А не переселятися до мене назавжди.
Дмитрик образився. Він був певен, що мати завжди буде на його боці.
Олена про їхні сварки не знала й не намагалася дізнатися. Спочатку їй було дивно повертатися в порожню квартиру. За сім років вона звикла, що поруч хтось є.
Але поступово звикла і до тиші. Ніхто не перевіряв її холодильник, не заглядав у шафи, не казав: «Ну ти ж знаєш маму, потерпи».
І одного разу Олена зрозуміла: навіть якби свекруха більше ніколи не переступила поріг, вона не хотіла б повертати Дмитрика.
Занадто добре пам’ятала його за святковим столом. Він не кричав, не погрожував. Просто сидів і чекав, поки все мине.
Олена подала на розлучення.
Дмитрик ще нічого не знав, коли мати вкотре сказала:
— Їдь уже до дружини. Поговори нормально.
— А якщо вона знову почне?
— Ти чоловік чи хто? Їдь.
— Ти раніше казала, що вона сама має прийти.
— Я багато чого казала. Скільки можна згадувати?
Він зібрав найнеобхідніші речі. У тому, що повертається додому, Дмитрик не сумнівався.
Увечері він відімкнув двері своїм ключем і поставив сумку в передпокої. Олена вийшла з кімнати.
— Що ти робиш?
— Додому приїхав.
— Який додому?
— Олено, давай без цього. Я втомився. Мама теж уже… Коротше, пожили окремо — і досить.
— Ти вирішив повернутися?
— Ну так. Ми ж не розлучалися.
Олена кілька секунд мовчала.
— Я подала на розлучення.
— Куди подала?
— На розлучення, Дмитрику.
Він розгублено усміхнувся:
— Ти жартуєш?
— Ні.
— І коли ти збиралася мені сказати?
— Зараз і сказала.
— Через той вечір? Серйозно?
— Не лише через нього.
— Я тобі не зраджував, працював, гроші додому приносив, не пив. Мама тобі не подобається? Так вона зараз у себе!
— Справа не в тому, де твоя мама. Ти кілька місяців жив у неї й чекав, коли я прийду просити тебе повернутися.
— Бо ти мене вигнала!
— Так. А ти пішов. І залишався там, бо чекав, що я визнаю свою провину.
— Я хотів, щоб ти зрозуміла, що була неправа.
— А я зрозуміла інше.
— Що?
— Що мені без тебе спокійніше.
Він дивився на неї, не знаходячи відповіді. Він чекав крику, докорів, може, сліз. Але Олена говорила спокійно.
— Ти просто перекреслила сім років? — нарешті запитав він.
— Не перекреслила. Вони були, і їх не викреслиш. Я просто не хочу, щоб наступні сім років були такими самими.
— І все через маму?
— Ти знову шукаєш проблему тільки в ній.
— А хто винен? Я?
— Зокрема й ти.
Дмитрик ще довго намагався її переконати. Казав, що люди не розлучаються через побутову сварку, що дорослі мають уміти пробачати. Потім згадав про квартиру:
— Тобі легко мене виставити. Вона ж твоя.
— Ти сам кілька місяців тут майже не ночував. І жодного разу не спробував нічого змінити.
— Я хотів дати тобі час, щоб ти охолола.
— Ти дав. Я охолола.
— Дуже смішно.
— Я не жартую.
Того вечора Дмитрик забрав решту своїх речей і повернувся до матері.
— Вона подала на розлучення, — сказав він із порога.
— Що? — Валентина Сергіївна спершу обурилася, а потім подивилася на сина. — А ти чого стільки місяців чекав?
— У сенсі?
— Треба було одразу її на місце поставити й додому повернутися!
— Ти сама казала, що вона повинна перепросити!
— Ну то й що? У тебе своєї голови немає?
— Мамо, ти серйозно?
— Сім’ю втратив через власну впертість!
— Мою впертість? А ти пам’ятаєш, з чого все почалося?
— Ох, знову про ту їжу. Я ж як краще хотіла.
Дмитрик дивився на неї і вперше за довгий час сердився не на Олену. Але що тепер можна було змінити?
Розлучення відбулося. Квартира, яка належала Олені до шлюбу, залишилася їй. Дмитрик продовжував жити у матері.
Спочатку Валентина Сергіївна говорила родичам, що це ненадовго: син скоро знайде житло. Згодом почала скаржитися, що він зайняв кімнату й нічого не вирішує.
— Ти хоч думав, що далі? — питала вона.
— Думаю.
— І скільки ще будеш думати?
— Мамо, я працюю! Я не сиджу в тебе на шиї.
— Я не про гроші. Мені незручно.
— Спочатку ти мене сюди покликала, а тепер тобі незручно?
— Я не кликала тебе назавжди!
Дмитрик сердився, але з’їжджати не поспішав. Знайомим він пояснював усе по-своєму:
— Якщо людина хоче зберегти сім’ю, то через одну сварку не розлучається. Олена, мабуть, давно вирішила мене позбутися.
Про місяці, які він провів у матері, чекаючи від дружини вибачень, він зазвичай не згадував.
Олена нікому нічого не доводила. Вона працювала, жила у своїй квартирі й більше не чекала щотижневого дзвінка у двері.
Іноді, готуючи вечерю, вона згадувала той день народження. Не стільки викинуту їжу, скільки Дмитрика за святковим столом.
— Піцу замовимо, — сказав він тоді.
Олена пам’ятала, як чекала від нього зовсім інших слів. І цього спогаду їй вистачало, щоб не сумніватися у своєму рішенні.