— Тобто ти так і будеш сидіти й дивитися, як твоя мати викидає все, що я приготувала?! Тоді забирайтеся звідси обидвоє! Якщо мамочка краще знає, чим тебе годувати, то до неї й їдь! Я вас обох обслуговувати більше не збираюся!

Олена поставила порожню салатницю на стіл. Руки в неї тремтіли.

Ще кілька хвилин тому в салатниці був її фірмовий салат. Тепер він лежав у смітнику — разом із запеченим м’ясом і двома закусками, які Валентина Сергіївна визнала непридатними для свого сина.

— Дмитрику такого їсти не можна, — заявила свекруха й витерла руки серветкою.

За святковим столом запанувала тиша.

— Олено, тільки не починай при всіх, — пробурмотів Дмитрик, не дивлячись на дружину. — Мама просто сказала, що салат важкуватий.

— Сказала? — Олена подивилася на нього. — Вона його викинула!

— Ну, переборщила трохи. Замовимо щось інше.

— Трохи?

— Я про здоров’я сина піклуюся, — втрутилася Валентина Сергіївна. — Тут усе жирне, на майонезі. Йому вже не двадцять.

— Йому тридцять два. Він сам може вирішити, що їсти.

— От і я про те, — підхопив Дмитрик. — Давайте спокійно. Замовимо піцу, і все.

Олена дивилася на чоловіка. Сім років вона бачила цей вираз його обличчя: аби вони з матір’ю якось розібралися, а його не чіпали.

— Ти так і сидітимеш? — тихо запитала вона.

— А що я маю зробити?

— Хоч щось! Вона викинула вечерю, яку я готувала від самого ранку!

— Олено, не кричи.

— Знаєш що? Забирайтеся звідси обоє. Якщо мама краще знає, чим тебе годувати, їдь до неї. Я вас більше обслуговувати не збираюся.

Дмитрик нарешті підвівся.

— Ти мене з дому виганяєш? Через їжу?

— Не через їжу, Дмитрику. Зовсім не через їжу.

Валентина Сергіївна підібгала губи.

— Я, мабуть, піду. Якщо господиня вирішила влаштувати виставу.

— Ідіть, — відповіла Олена. — На сьогодні досить.

— Мамо, зачекай…

— Не проводжай. Я сама дорогу знаю.

Двері за свекрухою зачинилися. Дмитрик повернувся до дружини:

— Задоволена? Маму виставила. У мій день народження.

— А ти задоволений тим, що вона зробила?

— Ти завжди все доводиш до крайнощів.

— А твоя мати, виходить, може робити що завгодно?

Він промовчав.

***

Це почалося задовго до дня народження.

Валентина Сергіївна жила неподалік і навідувалася майже щотижня. Іноді дзвонила заздалегідь, а іноді повідомляла вже з-під під’їзду:

— Я тут поруч, заскочу на хвилинку.

За ті хвилинки вона встигала переставити банки в холодильнику, перевірити чистоту у ванній і знайти пил там, куди Олена не заглядала місяцями.

— Рушники треба вішати не так, — казала свекруха.

Або:

— Навіщо ви купили таку дорогу каструлю?

— Валентино Сергіївно, ви навіть не знаєте, скільки вона коштує.

— Та видно ж.

Якось вона скуштувала котлети й відклала виделку.

— Дмитрику такі ніколи не подобалися.

— Мамо, мені смачно, — сказав Дмитрик із повним ротом.

— То зараз. А в дитинстві ти їх не їв.

Квартира належала Олені ще до шлюбу, але свекруха поводилася так, ніби прийшла перевіряти господарство сина. При цьому Олена й Дмитрик обоє працювали, заробляли приблизно однаково й у звичайні дні непогано ладнали.

Поки не приходила його мати.

— Вона просто пряма людина, — казав Дмитрик після її візитів.

— Пряма людина може сказати, що їй не подобається салат. А твоя мама відчиняє мою шафу і пояснює, як мені складати речі.

— Ти надто близько все береш до серця.

— А ти надто далеко від усього стоїш.

Він кривився, але сперечатися не хотів. На його думку, якщо не підвищувати голос і не ставати ні на чий бік, сварка мине сама.

Перед днем народження Дмитрик попросив:

— Давай без ресторану. Посидимо вдома, покличемо рідних. Маму, звісно.

— Добре. Тільки попередь її, щоб не командувала на кухні.

— Олено, навіщо ти наперед налаштовуєшся?

— Бо я знаю, як це буває. Вона зайде і за п’ять хвилин знайде, що я зробила не так.

— Я поговорю, — пообіцяв він.

Олена дуже хотіла йому повірити.

У день свята вона встала рано й кілька годин провела на кухні. Дмитрик допоміг прибрати, а потім зайнявся своїми справами. Олена ж готувала, накривала стіл і поглядала на годинник.

Валентина Сергіївна прийшла однією з перших. Оглянула стіл.

— А де гаряче?

— Буде трохи згодом.

— А салат чого вже з соусом? Потече ж.

— Не потече.

— Ну, тобі видніше.

Дмитрик саме заніс келихи. Почув чи ні — не подав знаку.

Спочатку вечір минав спокійно. Потім свекруха скуштувала один салат, другий і скривилася.

— Дмитрику, ти це будеш їсти?

— Мамо, я вже їв. Усе нормально.

— Нормально? Та тут самий майонез.

— Не смакує — не їжте, — сказала Олена.

— Я за себе не турбуюся. Я за сина переживаю.

— Він дорослий.

— Для тебе дорослий, а для мене син.

Дмитрик посміхнувся:

— Дівчата, мир. У мене ж день народження.

Олена промовчала. А за кілька хвилин Валентина Сергіївна взяла тарілку із закускою й попрямувала до смітника.

— Таке на столі залишати не можна.

— Що ви робите? — Олена навіть не одразу збагнула, що свекруха висипає їжу у відро.

— Прибираю. Ніхто це їсти не буде.

— Поставте на місце!

Свекруха вже взялася за іншу тарілку.

— Дмитрику!

Він підвів голову:

— Мамо, годі, ну справді.

Але не встав. Не забрав тарілку. А коли в смітнику опинилися салат і м’ясо, спробував пожартувати:

— Ну от, на завтра точно нічого не залишиться. Піцу замовимо.

Тоді Олена й поставила перед ним порожню салатницю.

***

Після відходу свекрухи родичі ще трохи посиділи, але свято вже скінчилося. Невдовзі гості почали прощатися.

Коли за останнім зачинилися двері, Дмитрик запитав:

— Ну і чого ми досягли?

— Ми?

— Мама ображена, ти зла, день народження зіпсований.

— І хто ж його зіпсував?

— Я не кажу, що ти.

— Але й вона не винна?

— Вона перегнула, я згоден.

— Зараз ти згоден. А коли вона викидала їжу, ти сидів і дивився.

— Що я мав зробити? Руку їй викрутити?

— Встати. Забрати тарілку. Сказати: «Мамо, не чіпай». Це так складно?

— Ти хочеш, щоб я посварився з матір’ю через салат?

— Знову салат… — Олена відвернулася. — Ти справді не розумієш?

— То поясни.

— У моєму домі людина викинула те, що я для тебе готувала. А ти сидів і чекав, поки все якось закінчиться.

Дмитрик узяв зі столу два келихи й поставив у раковину.

— Ти все роздуваєш.

— Гаразд. Тоді слухай. Я більше не готуватиму для твоєї мами. І для тебе поки що теж.

— О боже, Олено…

— Я серйозно.

Дмитрик був певен, що вона охолоне. Раніше вони теж сварилися, кілька днів майже не розмовляли, а потім усе поверталося на свої місця.

Але наступного вечора він відкрив холодильник, побачив контейнер з Олениною їжею і запитав:

— А мені?

— Що тобі?

— Поїсти.

— Запитай у мами, чим тебе можна годувати.

— Ти серйозно це продовжуєш? Я ж вибачився!

— Ти сказав, що мама перегнула. А за себе ти не вибачився.

— То мені тепер голодувати?

— У тебе є руки, гроші й магазин за рогом. Ти не голодуватимеш.

Кілька днів Дмитрик замовляв їжу, потім почав готувати сам.

Не минуло й тижня, як він привів матір. Без попередження.

— Я тільки на хвилинку, — сказала Валентина Сергіївна, щойно Олена відчинила двері.

— Дмитрику, ти не міг подзвонити?

— Мама поруч була. Що тут такого?

— Проходьте, — холодно сказала Олена.

Свекруха відразу пішла на кухню й поглянула на порожній стіл.

— Ми з Дмитриком тільки з роботи. Може, чаю завариш?

— Чайник на місці.

Валентина Сергіївна повернулася до сина:

— Бачиш, як зі мною розмовляють?

— Мамо, давай самі зробимо чай, — втомлено сказав Дмитрик.

— Я в гості прийшла, щоб сама себе обслуговувати?

— А я вас не запрошувала, — відповіла Олена.

Цього вечора вони знову посварилися.

— Вона старша за тебе, — дорікав Дмитрик. — Могла б виявити повагу.

— А вона до мене повагу виявила?

— Знову починається!

— Воно й не закінчувалося.

Після цього Дмитрик усе частіше вечеряв у матері. Спочатку кілька разів на тиждень, потім майже щодня.

Іноді він усе ж приходив додому раніше, зазирав у каструлю й обурювався:

— Ти навмисне готуєш тільки на себе?

— Так.

— Навіть коли я вдома?

— Так, Дмитрику.

— Сім років готувала, а тепер характер показуєш?

— Сім років я сподівалася, що ти помічаєш мою працю. А ти дивився, як її викидають.

— Я, по-твоєму, вдома нічого не робив?

— Я не про це. Я про їжу, яку ти дозволив викинути. Тепер зі своєю вечерею розбирайся сам.

Він демонстративно приносив додому дорогі пакети з доставкою, викладав їх на стіл. Олена дивилася, прибирала свою тарілку й ішла до кімнати.

Якось він не витримав:

— Ти вирішила перетворити родину на гуртожиток?

— Ти майже щовечора у мами.

— Бо там зі мною нормально розмовляють!

— А ти хочеш щось змінити між нами?

— Я хотіла, щоб ти зупинив її того вечора. Потім хотіла, щоб ти зрозумів, чому мені боляче. А ти весь цей час чекаєш, що я просто забуду.

— Скільки можна повертатися до того відра?

— Поки ти думаєш, що справа у відрі, нам нема про що говорити.

Він сердито зачинив кухонну шафку й пішов.

У матері його зустрічала гаряча вечеря.

— Бачиш, сину, — говорила Валентина Сергіївна, — дружина навіть погодувати тебе не хоче. Не бігай за нею. Сама зрозуміє, що накоїла.

Дмитрику це подобалося більше, ніж розмови вдома. Повернувшись якось увечері, він сказав:

— Мама курку приготувала. Дуже смачну.

— Вітаю.

— І суп на завтра дала.

— Добре.

Він помовчав.

— Тобі взагалі все одно, що я щодня у мами?

— Хочеш там їсти — їж. Ти дорослий.

— Нормальна дружина хоча б поцікавилася.

— А нормальний чоловік хоча б раз сказав матері, що не можна викидати їжу його дружини.

— Знову!

— Ти сам запитав.

Невдовзі Дмитрик почав залишатися у матері на ніч. Спершу писав, що пізно повертатися, потім просто повідомляв: «Я сьогодні тут». Згодом перестав і повідомляти.

Олена не телефонувала й не просила його повернутися. Він чекав, що вона подзвонить, і сердився, коли телефон мовчав.

Минув місяць, потім другий. Дмитрик фактично переїхав до матері, лише зрідка приїздив по речі.

Якось він застав Олену на кухні.

— Ну і скільки ми так? — запитав, стоячи у дверях.

— Як?

— Як чужі люди.

— Ти живеш у матері, я у себе.

— Я, між іншим, твій чоловік.

— Коли тобі зручно.

— Ти знову починаєш.

— Ні, Дмитрику. Я вже все сказала.

Він узяв речі й пішов.

Тим часом Валентина Сергіївна почала помічати, що дорослий син у її невеликій квартирі — це не тільки приємні вечері. Дмитрик приходив пізно, залишав чашки, кидав одяг і чекав, що його нагодують.

— Дмитрику, прибери свої речі.

— Мамо, я після роботи. Завтра.

— Твоє «завтра» вже тиждень лежить на кріслі.

— Та воно ж не заважає.

— Тобі не заважає.

Згодом вона дедалі частіше заводила іншу розмову:

— Може, поїдеш до Олени? Поговорите.

— Про що?

— Скажи, щоб годі дутися. Сім років разом прожили.

— Вона мене вигнала.

— А ти сидиш тут місяцями, наче маленький.

— Ти сама казала за нею не бігати!

— Я казала не принижуватися. А не переселятися до мене назавжди.

Дмитрик образився. Він був певен, що мати завжди буде на його боці.

Олена про їхні сварки не знала й не намагалася дізнатися. Спочатку їй було дивно повертатися в порожню квартиру. За сім років вона звикла, що поруч хтось є.

Але поступово звикла і до тиші. Ніхто не перевіряв її холодильник, не заглядав у шафи, не казав: «Ну ти ж знаєш маму, потерпи».

І одного разу Олена зрозуміла: навіть якби свекруха більше ніколи не переступила поріг, вона не хотіла б повертати Дмитрика.

Занадто добре пам’ятала його за святковим столом. Він не кричав, не погрожував. Просто сидів і чекав, поки все мине.

Олена подала на розлучення.

Дмитрик ще нічого не знав, коли мати вкотре сказала:

— Їдь уже до дружини. Поговори нормально.

— А якщо вона знову почне?

— Ти чоловік чи хто? Їдь.

— Ти раніше казала, що вона сама має прийти.

— Я багато чого казала. Скільки можна згадувати?

Він зібрав найнеобхідніші речі. У тому, що повертається додому, Дмитрик не сумнівався.

Увечері він відімкнув двері своїм ключем і поставив сумку в передпокої. Олена вийшла з кімнати.

— Що ти робиш?

— Додому приїхав.

— Який додому?

— Олено, давай без цього. Я втомився. Мама теж уже… Коротше, пожили окремо — і досить.

— Ти вирішив повернутися?

— Ну так. Ми ж не розлучалися.

Олена кілька секунд мовчала.

— Я подала на розлучення.

— Куди подала?

— На розлучення, Дмитрику.

Він розгублено усміхнувся:

— Ти жартуєш?

— Ні.

— І коли ти збиралася мені сказати?

— Зараз і сказала.

— Через той вечір? Серйозно?

— Не лише через нього.

— Я тобі не зраджував, працював, гроші додому приносив, не пив. Мама тобі не подобається? Так вона зараз у себе!

— Справа не в тому, де твоя мама. Ти кілька місяців жив у неї й чекав, коли я прийду просити тебе повернутися.

— Бо ти мене вигнала!

— Так. А ти пішов. І залишався там, бо чекав, що я визнаю свою провину.

— Я хотів, щоб ти зрозуміла, що була неправа.

— А я зрозуміла інше.

— Що?

— Що мені без тебе спокійніше.

Він дивився на неї, не знаходячи відповіді. Він чекав крику, докорів, може, сліз. Але Олена говорила спокійно.

— Ти просто перекреслила сім років? — нарешті запитав він.

— Не перекреслила. Вони були, і їх не викреслиш. Я просто не хочу, щоб наступні сім років були такими самими.

— І все через маму?

— Ти знову шукаєш проблему тільки в ній.

— А хто винен? Я?

— Зокрема й ти.

Дмитрик ще довго намагався її переконати. Казав, що люди не розлучаються через побутову сварку, що дорослі мають уміти пробачати. Потім згадав про квартиру:

— Тобі легко мене виставити. Вона ж твоя.

— Ти сам кілька місяців тут майже не ночував. І жодного разу не спробував нічого змінити.

— Я хотів дати тобі час, щоб ти охолола.

— Ти дав. Я охолола.

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

Того вечора Дмитрик забрав решту своїх речей і повернувся до матері.

— Вона подала на розлучення, — сказав він із порога.

— Що? — Валентина Сергіївна спершу обурилася, а потім подивилася на сина. — А ти чого стільки місяців чекав?

— У сенсі?

— Треба було одразу її на місце поставити й додому повернутися!

— Ти сама казала, що вона повинна перепросити!

— Ну то й що? У тебе своєї голови немає?

— Мамо, ти серйозно?

— Сім’ю втратив через власну впертість!

— Мою впертість? А ти пам’ятаєш, з чого все почалося?

— Ох, знову про ту їжу. Я ж як краще хотіла.

Дмитрик дивився на неї і вперше за довгий час сердився не на Олену. Але що тепер можна було змінити?

Розлучення відбулося. Квартира, яка належала Олені до шлюбу, залишилася їй. Дмитрик продовжував жити у матері.

Спочатку Валентина Сергіївна говорила родичам, що це ненадовго: син скоро знайде житло. Згодом почала скаржитися, що він зайняв кімнату й нічого не вирішує.

— Ти хоч думав, що далі? — питала вона.

— Думаю.

— І скільки ще будеш думати?

— Мамо, я працюю! Я не сиджу в тебе на шиї.

— Я не про гроші. Мені незручно.

— Спочатку ти мене сюди покликала, а тепер тобі незручно?

— Я не кликала тебе назавжди!

Дмитрик сердився, але з’їжджати не поспішав. Знайомим він пояснював усе по-своєму:

— Якщо людина хоче зберегти сім’ю, то через одну сварку не розлучається. Олена, мабуть, давно вирішила мене позбутися.

Про місяці, які він провів у матері, чекаючи від дружини вибачень, він зазвичай не згадував.

Олена нікому нічого не доводила. Вона працювала, жила у своїй квартирі й більше не чекала щотижневого дзвінка у двері.

Іноді, готуючи вечерю, вона згадувала той день народження. Не стільки викинуту їжу, скільки Дмитрика за святковим столом.

— Піцу замовимо, — сказав він тоді.

Олена пам’ятала, як чекала від нього зовсім інших слів. І цього спогаду їй вистачало, щоб не сумніватися у своєму рішенні.

Залишити коментар