— Я дитину чекаю, Іване

— Я дитину чекаю, Іване.

Він завмер, а тоді усміхнувся — розгублено, щасливо. Навіть руки простягнув до неї.

— Світланко… То чого ж ти плачеш? Та це ж…

— Не твоя дитина.

Руки повільно опустилися.

За рогом хати гримнув бубон, хтось весело гукнув музикам. На подвір’ї збиралися гості: сьогодні гуляли весілля Івана Кравчука й Світлани Мельник. Молоді щойно повернулися з церкви.

А тут, за літньою кухнею, Світлана стояла, притиснувшись до цегляної стіни, і так стискала букет, що стебла айстр уже переламалися.

Іван відвернувся.

— Степанова?

Вона кивнула, хоча він не дивився.

— Скажи словами.

— Так.

Він смикнув вузол краватки.

— А мені коли збиралася сказати?

— Я позавчора дізналася. Голова паморочилася, пішла до фельдшерки…

— Позавчора, — повторив він. — А сьогодні ми в церкві стояли.

— Знаю.

— Ти могла до мене прийти.

— Хотіла! Учора хотіла. Почала батькові казати, що весілля треба скасувати, а він… — Вона затулила рота долонею, перевела подих. — Сказав: за поріг виставить, якщо зганьблю їх перед селом. Мати плакала, просила не доводити його.

— А я? Про мене ти подумала?

Світлана опустила голову.

— Ні. Тобто… думала. Тільки все боялася. І тепер боюся.

Іван мовчав так довго, що вона нарешті сама заговорила:

— Я зараз піду. Тільки ти мамі скажи… Ні, не треба. Я сама.

— Куди підеш?

— Не знаю.

Він потер долонею обличчя.

У тридцять один рік Іван умів давати раду багатьом речам. Власноруч відновив стару пилораму, зібрав розібраний ЗІЛ, звів найбільшу на їхній вулиці хату. До нього йшли по роботу, по інструмент, по пораду.

А зараз він стояв перед двадцятирічною дружиною й не знав, куди подіти руки.

— Степан знає?

— Ні. Він три тижні тому поїхав. Я не передавала нічого.

— Ти його чекаєш?

Вона підняла очі.

— Іване…

— Я не про дитину питаю. Ти його ще любиш?

Світлана стиснула губи. Хотіла сказати щось таке, щоб йому стало хоч трохи легше. Але після всього, що вже накоїла, збрехати знову не змогла.

— Не знаю. Я вже нічого не знаю.

Іван кивнув і відійшов на кілька кроків.

Із двору долинув материн голос:

— Де ж наші молоді? Короваєм зустрічати пора!

Світлана здригнулася.

— Іди, — прошепотіла вона. — Я потім вийду.

Він повернувся.

— Послухай мене. Мені боляче. Дуже. І я не скажу тобі зараз, що нічого не сталося.

— Я розумію.

— Дай закінчити. Я знав, що ти за ним плакала. Думав, поживемо — звикнеш до мене. Полюбиш, може. Видно, дурний був, що мовчав і чекав.

— Ти не дурний…

— А дитина тут до чого? — Він нарешті глянув їй просто в очі. — Вона ж нічого нам не зробила.

Світлана перестала плакати. Лише дивилася на нього, боячись поворухнутися.

— То ти… не проженеш?

— Ні.

— Іване, але ж…

— Виростимо.

Вона затулила обличчя руками, і він обережно відвів їх.

— Тільки більше так не роби. Не мовчи до останнього. Що б не сталося — спершу мені скажи. Чуєш?

— Чую.

— А людям… людям ми нічого пояснювати не будемо. Самі розберемося.

Він дістав білу хустинку, подав їй.

— Витри очі. Бо зараз твоя мати весь город оббіжить.

Світлана спробувала поправити фату, та пальці не слухалися. Іван мовчки допоміг.

Потім узяв її під руку.

На подвір’ї заграли музики, гості заплескали, батьки піднесли коровай. І ніхто не помітив, як міцно молода трималася за чоловікову руку.

***

— Гірко!

Іван підвівся, нахилився до Світлани, легко торкнувся її губ.

— Поїж хоч трохи, — прошепотів, сідаючи. — Від ранку нічого в роті не мала.

— Не можу.

— То води випий.

Вона слухняно взяла склянку.

Вечір уже опускався на Великі Верби, коли біля хвіртки з’явився Степан.

У запилених черевиках, із дорожньою сумкою через плече, він кілька секунд стояв нерухомо. Дивився на прикрашений двір, на весільний вінок у Світлани на голові.

Потім штовхнув хвіртку.

— Степане, — староста Василь першим підхопився йому назустріч. — Не треба. Ходімо, поговоримо.

— Про що?

— Ти з дороги. Втомився.

— То й що? Привітати не можна?

Світлана поставила склянку так різко, що вода хлюпнула на скатертину.

— Доню, тобі зле? — нахилилася мати.

— Ні.

— Ти вся біла.

— Мамо, помовч, будь ласка.

Степан уже стояв біля літньої кухні.

— Світлано! — покликав він. — А до осені ти мене отак чекати збиралася?

Скрипка обірвалася на пів ноті.

Батько Світлани рвучко відсунув лаву, але Іван поклав руку йому на плече.

— Сидіть. Я сам.

Підійшов до Степана, затуливши від нього весільний стіл.

— Здоров.

— І тобі не хворіти.

— Ходімо до воріт.

— Боїшся, що скажу щось не те?

— Тут люди вечеряють.

Степан гірко всміхнувся.

— Авжеж. Багато людей. Багата хата. Усе як треба.

— Тихіше.

— Купив її? — прошепотів Степан, подавшись уперед. — Хатою, машиною? Вона ж мене любила. Ти знав?

Іван стиснув щелепи.

— Знав.

Ця відповідь ніби збила Степана з ніг. Він глянув повз Івана.

— Світлано…

Вона не підвела голови.

— Вона моя дружина, — тихо сказав Іван. — І я не дам її ображати. Нікому. Зараз іди додому.

— А спитати її можна?

— Не тут. Не перед усім селом.

Степан постояв іще мить. Сумка сповзала з плеча, він поправив ремінь, але той знову зісковзнув.

— Щастя вам, — сказав він нарешті.

І пішов.

Коли музики знову заграли, Світлана потягнула Івана за рукав.

— Він щось…

— Ні.

— Ти йому не сказав?

Іван подивився на неї втомлено.

— Ні, Світлано. Їж. Прошу тебе.

***

Ще місяць тому вона сиділа на батьківській кухні й кричала крізь сльози:

— Я не хочу за Івана! Чуєте? Не хочу!

Мати нервово перебирала край фартуха.

— Доню, та чим він тобі не такий? Не п’є, працює. Людина добра.

— Я знаю, що добра! Але ж я його не люблю!

— А Степана любиш? — втрутився батько. — У його хаті й груба розвалюється. До хворої матері підеш? По чужих будовах із ним поневірятися?

— Ми самі впораємося.

— Самі! — він гупнув долонею по столу. — Ти ще життя не бачила!

Світлана дивилася на матір.

— Мамо, скажи йому.

Та відвела очі.

— Батько тобі зла не хоче.

Степан жив через дві хати. Вони разом росли, пасли гусей, бігали на ставок, ділили на двох зелені яблука. Світлана знала, як він сміється, коли справді весело, і як мовчить, коли немає грошей на материні ліки.

Перед від’їздом на будову він тримав її за руки біля старої автобусної зупинки.

— До осені повернуся. Розрахуються зі мною — прийду до твоїх.

— Тато вже про Івана говорить.

— А ти що?

— Я кажу, що не хочу.

— То не погоджуйся.

— Тобі легко казати.

Він відпустив її руки.

— Думаєш, легко? Я ночами рахую, чи вистачить і мамі на ліки, і нам хоч на якусь хату.

— Я не про гроші.

— Знаю.

Він обійняв її, притиснув до себе.

— Дочекайся мене. Ми щось придумаємо.

Того вечора пішов теплий дощ. Вони сховалися під дахом зупинки, цілувалися, мирилися після короткої сварки й вірили, що попереду в них ціле спільне життя.

А через тиждень після його від’їзду прийшли свати.

Світлана цілу ніч збиралася втекти. Вранці дістала сумку, поклала туди сукню, кофту. Потім почула з кухні, як мати просить у батька серцеві краплі.

Вийшла до них.

— Ну що? — запитав батько. — Надумалася?

Вона глянула на матір, на затиснуту в її пальцях склянку.

— Добре, — сказала ледь чутно. — Піду за Івана.

І ще довго не могла змусити себе розібрати сумку.

***

Після весілля Світлана чекала докорів.

Коли Іван повертався похмурий, вона завмирала. Коли довго мовчав за вечерею — не наважувалася підвести очей.

Одного разу не витримала:

— Ти скажи вже.

Він відклав ложку.

— Що сказати?

— Що сердишся. Що помилився.

— У мене на пилорамі двигун згорів, Світлано.

Вона розгублено кліпнула.

— А я думала…

— Я бачу, що ти думаєш. Постійно бачу.

Він присунув до неї хліб.

— Не треба щовечора чекати, що я тебе вижену.

Їй стало соромно ще більше.

Іван не дозволяв носити важкі відра, сам приносив воду, а коли Світлана через нудоту не могла навіть зайти до кухні, домовився із сусідкою про допомогу.

— Навіщо ти гроші витрачаєш? Я можу.

— Бачу, як можеш. Сідай.

— Ти ж цілий день працював.

— А ти цілий день дитину носила.

Вона відвернулася до вікна.

— Іване…

— Що?

— Нічого. Дякую.

У березні народився Андрійко.

У пологовому Іван довго мив руки, а потім стояв перед медсестрою, не наважуючись узяти згорток.

— Та беріть уже, тату, — усміхнулася вона. — Не розсиплеться.

— Голову отут тримати?

— Отак. Правильно.

Хлопчик скривився, позіхнув і міцно стиснув крихітний кулачок.

Іван дивився на нього, не кліпаючи.

— Андрійком назвемо? Як мого діда.

— Назвемо, — прошепотіла Світлана.

Він обернувся до неї, і вона побачила в його очах сльози.

— Ти чого? — спитав він.

Світлана й не помітила, що сама плаче.

— Не заслужила я тебе.

Іван обережно поправив край ковдрочки.

— А він чим заслужив, щоб ти весь час плакала? Подивись, який син у нас.

Вона торкнулася дитячої щічки.

— У нас, — повторила тихо.

***

— Тату, він кривий!

П’ятирічний Андрійко стояв посеред майстерні з дощечкою в руках. Іван присів поруч.

— Хто?

— Цвях! Я бив, а він зігнувся.

— Буває. Давай витягнемо.

— А ти не сваритимеш?

— За цвях? Ні. От як пальця вдариш і змовчиш — тоді сваритиму.

Хлопчик засміявся.

Світлана дивилася з порога й усміхалася теж. А потім Андрійко повернув голову, і сонце впало на його темні кучері.

Точнісінько Степанові.

Перший шепіт вона почула біля магазину.

— Глянь, Ганно. Та то ж малий Бондаренко…

— Цить. Дитина почує.

Світлана міцніше стиснула синову долоньку.

— Мамо, боляче.

— Пробач, Андрійку.

Вона не обернулася.

Степан після весілля зник на пів року, а тоді повернувся: мати зовсім злягла. Працював на будовах, доглядав її, ходив по ліки. Після її смерті залишився сам.

Світлана навчилася помічати його здалеку й звертати на іншу вулицю.

Але Андрійко не знав, що від дядька Степана треба відвертатися.

У сім років прибіг додому радісний, із шоколадною смужкою над губою.

— Мамо, мені дядько Степан пломбір купив!

Вона завмерла біля мийки.

— Де ти його бачив?

— Біля мосту. Він сказав, що я на нього схожий. А ми схожі?

Тарілка вислизнула з мокрих рук і розбилася.

— Не підходь до нього більше!

Андрійко відсахнувся.

— Чого?

— Бо не треба! І дурниць не повторюй! Ти на тата схожий!

Хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима.

— Я ж нічого…

Він вибіг із кухні.

Світлана присіла над уламками, але збирати не могла: руки тремтіли.

Увечері Іван поставив перед нею совок.

— Андрійко питає, що поганого зробив.

— Я не хотіла кричати.

— А накричала.

— Ти не розумієш, що він сказав…

— Розумію.

Вона сіла на табуретку.

— Я зі Степаном не говорю. Присягаюся. Навіть не вітаюся.

— Я тебе не про Степана питаю.

Світлана підняла очі.

— Хлопця не лякай, — сказав Іван. — Він ні в чому не винен. Ми ж із цього починали, пам’ятаєш?

Того вечора вона зайшла до сина.

Він лежав обличчям до стіни.

— Андрійку…

— Я більше морозива не братиму.

Світлана сіла поруч.

— Не в морозиві справа. Я злякалася й накричала. Даремно. Пробачиш?

Він повернувся.

— Ти не сердита вже?

Вона притиснула його до себе.

— Ні, синочку. Ні.

І від того, як швидко він її обійняв, стало ще болючіше.

***

Роки в їхній хаті відмірювалися зарубками на одвірку, шкільними лінійками, поламаними велосипедами.

— Тату, я сам, — сердився підліток Андрій, лежачи під машиною.

— То крути в інший бік.

— Я знаю.

Іван мовчки чекав.

За хвилину з-під машини чулося:

— Подай інший ключ.

— Який?

— Ну той… Ти знаєш.

— А ти назви. Бо потім комусь скажеш «той», і пів дня шукатимете.

Світлана несла їм обід і бурчала:

— Їсти будете чи вам сюди принести?

— Зараз, мамо!

— Ваше «зараз» я вже годину слухаю.

Потім було навчання в обласному центрі, дзвінки додому, батькові передачі.

— Грошей вистачає? — питав Іван.

— Вистачає.

— Точно?

— Тату, ти мені у шкарпетки купюри навіщо засунув?

— Щоб не загубилися.

Андрій сміявся в слухавку.

Після диплома повернувся працювати з батьком. Разом поставили новий верстат, знайшли замовників, розширили майстерню.

Коли син надумав одружуватися, сказав за вечерею:

— Ми поки квартиру знімемо.

Іван звів брови.

— А ця хата для кого будувалася?

— Не хочемо вам заважати.

— Окремий вхід зробимо. Тоді твоя мати хоч іноді стукатиме, перш ніж зайти.

— Дуже смішно, — образилася Світлана, але вже наступного ранку міряла майбутню кухню невістки.

Вона дбала про Івана звично й уважно: знала, коли в нього болить спина, яку сорочку не любить, як міцно заварити чай після важкого дня.

І все ж інколи думала: а чи було між ними те саме кохання, про яке мріяла дівчиною?

Одного вечора Іван застав її біля вікна.

— Не спиш?

— Тебе чекаю.

— Я ж казав, на пилорамі затримаюся.

— А я все одно чекаю. Вечеряти будеш?

Він усміхнувся.

— З тобою — буду.

Вона тоді не надала цим словам значення. Як і сотням інших, із яких давно складалося їхнє життя.

***

Коли Іван захворів, Світлана спершу сердилася.

— Не підеш нікуди з температурою.

— Там машину розвантажити треба.

— Без тебе не розвантажать?

— Я тільки подивлюся.

За кілька днів вона вже сиділа під дверима лікарняної палати й не могла згадати, чи замкнула вдома хату.

Андрій привозив їй їжу, чисті речі, просив поїхати поспати.

— Мамо, я побуду.

— А раптом він прокинеться?

— Я тут.

— Знаю, сину. Тільки я ще посиджу.

У палаті Іван здавався незвично маленьким. Світлана поправляла ковдру, підносила воду й прислухалася до кожного його вдиху.

Одного разу він розплющив очі й побачив, що вона плаче.

— Ну чого ти?

— Бо дурень ти, — прошепотіла вона. — Казала ж: не йди.

— Знаю.

— Нічого ти не знаєш.

Він ледь стиснув її пальці.

— Не сварись. Сил немає сперечатися.

Вона нахилилася, притиснулася губами до його руки.

— А ти не сперечайся. Ти живи.

Тієї ночі Світлана вперше дозволила собі уявити, що повернеться додому сама. Не почує з майстерні його кроків. Не поставить зайву чашку. Не скаже: «Тебе чекаю».

Від жаху їй стало важко дихати.

— Я люблю тебе, — сказала вона, коли він знову прокинувся.

Іван довго дивився на неї.

— Чую.

— Ні, ти послухай. Не тому, що ти стільки для нас зробив. Я просто… Як же я без тебе?

Він погладив великим пальцем її долоню.

— То не відпускай.

Коли йому стало трохи краще, одного сніжного вечора він сам заговорив:

— Світлано, я про Андрія думаю.

Вона напружилася.

— Щось сталося?

— Нічого. Просто хочу, щоб ти знала: я жодного разу не пошкодував.

Вона похитала головою.

— Не треба зараз…

— Треба. Якщо колись дізнається, не заплутуй його далі. Скажи, що я знав із самого початку.

— Сам йому скажеш.

— І сам скажу. Але пообіцяй.

Сльози впали їй на руки.

— Обіцяю.

— І ще… — він перепочив. — Щоб не подумав, ніби я терпів його. Чи послугу комусь робив. Він мій син, Світлано.

— Знаю.

— От і добре.

Іван одужав.

Навесні вже сидів на подвір’ї з онучкою на колінах і переконував її, що дідові ліки — зовсім не цукерки. Андрій забрав на себе важку роботу, а Світлана щоранку прокидалася й кілька секунд слухала чоловікове рівне дихання.

Лише тоді вставала.

***

Того травневого вечора Андрій повернувся з райцентру раніше, ніж обіцяв.

Світлана обернулася від плити.

— Вечерю гріти?

— Потім.

Він сів за стіл.

— Щось із машиною?

— Мамо, сядь.

Вона витерла руки рушником.

— Ти мене лякаєш.

— Степан Бондаренко — мій батько?

Рушник повільно сповз на підлогу.

Андрій дивився на неї, не відводячи очей.

— Тільки не питай, хто сказав. Не треба.

— Андрійку…

— Так чи ні?

Вона сперлася на край столу.

— Так.

Він заплющив очі.

Десь за стіною засміялася його донька. Звичайний дитячий сміх, від якого Світлана мало не розридалася.

— Скільки людей знало? — запитав Андрій.

— Не знаю.

— Усе село?

— Сину…

— А я один ходив і нічого не знав?

Вона простягнула до нього руку, але він відсунувся.

— Не зараз.

Світлана повільно прибрала руку.

— Я боялася.

— Тридцять два роки?

— Так.

— Що я від вас піду? Що батька любити перестану? За кого ж ви мене мали?

Вона заплакала.

— Пробач. Я не знаю, як це виправити.

Андрій підвівся, але біля дверей зупинився.

— Тато знає?

— Знає. Від самого весілля.

Він повернув голову.

— Від весілля?

— Я тоді йому сказала. Усе сказала.

Андрій довго дивився на неї, а потім вийшов.

Світлана опустилася на стілець. На плиті почала збігати вечеря, та вона навіть не поворухнулася.

За хвилину повернулася невістка, вимкнула газ і мовчки поставила перед нею склянку води.

— Він у саду, мамо. Не йдіть поки. Нехай побуде сам.

***

До майстерні Андрій зайшов уже затемна.

Іван стояв біля верстата, розклавши на столі кілька деталей.

— Тату.

Той озирнувся й одразу відклав ключ.

— Заходь.

— Ти знав?

Іван витер руки.

— Знав.

Андрій притулився до одвірка.

— І всі ці роки…

— Так.

— Коли я тобі казав, що ми схожі? Коли малий був? Пам’ятаєш, я хотів, щоб у мене руки були, як у тебе?

Іван глянув на синові долоні.

— Ну, вже більші виросли.

Андрій не всміхнувся.

— Як ти міг мовчати?

Іван поклав ганчірку на стіл.

— Спершу думав: малий ти ще. Потім — навіщо тобі боляче робити. А тоді вже не знав, як почати. Не скажу, що правильно зробив. Але зробленого не вернеш.

— Ти ніколи… — Андрій ковтнув. — Ніколи не дивився на мене й не думав, що я чужий?

— Ні.

— Зовсім?

Іван підійшов ближче.

— Ти пам’ятаєш, як із велосипеда впав біля мосту?

Андрій розгублено кивнув.

— Я тоді тебе ніс, а ти за шию вчепився й просив тільки мамі не казати. Бо велосипед новий.

У сина здригнулися губи.

— Пам’ятаю.

— А як перед вступними не спав? Казав, що не боїшся, а сам по хаті до ранку ходив.

— Тату…

— Я не згадував у ті хвилини, чий ти по крові. Я за сина боявся. І зараз боюся, бо стоїш переді мною білий, як стіна.

Андрій провів рукою по обличчю.

— Я не знаю, що мені тепер із цим робити.

— Не мусиш сьогодні все вирішити.

— А між нами?

Іван завмер.

— А що між нами, сину?

Андрій ступив уперед і обійняв його. Різко, міцно, наче справді боявся, що щось може зникнути.

— Нічого, — видихнув у батькове плече. — Нічого не змінилося.

Іван притиснув долоню до його потилиці.

Так вони й стояли посеред майстерні, доки Андрій не відступив, ніяково витираючи очі.

— Ти тільки маму… — почав Іван.

— Я знаю. Мені час треба.

— Візьми скільки треба.

***

Наступного ранку Андрій зупинив машину біля Степанової хати.

Той сидів під яблунею й лагодив сапу. Побачивши гостя, повільно підвівся.

— Добрий ранок, — сказав Андрій.

— Добрий.

Степан поклав інструмент на лавку. Потім узяв знову й знову поклав.

— Заходь.

Андрій пройшов кілька кроків.

Тепер він бачив усе: свої брови, свою ямочку на щоці, звичку трохи нахиляти голову, коли не знаєш, із чого почати.

— Ви знали?

Степан опустив очі.

— Спершу ні. Потім здогадався.

— Чому не спитали?

— У матері твоєї?

— Хоч у когось.

Степан потер долоні.

— Боявся почути. А як підріс ти… вже й питати не було потреби.

Андрій сів на край лавки.

— І що, отак просто дивилися збоку?

Степан сів не одразу.

— Не просто.

— Ви ж могли поговорити.

— Міг, — погодився він. — Багато чого міг. Не поговорив.

Андрій подивився на нього.

— Я не хочу слухати, що так було краще для мене. Ви не знали, як для мене краще.

— Не знав.

Ця тиха відповідь трохи вгамувала злість.

Довго мовчали. Над головою шелестіло яблуневе листя.

— Я бачив, як Іван тебе зі школи забирав, — нарешті сказав Степан. — Як ви вдвох на рибу їздили. Як ти до нього біг. Бувало, хотів гукнути, а тоді думав: що скажу? І з чим прийду у ваше життя?

— Я б хотів, щоб мені сказали правду.

— Тепер розумію.

Степан глянув на нього.

— Я на місце Івана не претендую, Андрію. Ніколи не претендував.

— Воно й не вільне.

— Знаю.

Знову запала тиша.

Потім Степан спитав:

— Як він? Після лікарні.

— Краще. Тільки працювати рветься.

— Такий уже він.

Андрій подивився на старий дах, на складені під стіною дрова.

— У вас там лист відійшов.

Степан озирнувся.

— Підправлю.

— Я в суботу заїду. Удвох швидше.

Той нічого не відповів. Лише кивнув і міцно стиснув край лавки.

***

Додому Андрій повернувся перед обідом.

Світлана вийшла в сіни й зупинилася.

— Їстимеш?

Він поставив ключі на тумбочку.

— Їстиму.

Вона кивнула й поспішила до кухні.

— Мамо.

Світлана обернулася.

— Я ще серджуся.

— Знаю.

— І питань у мене багато.

— Я відповім.

— Тільки правду.

— Правду.

Він постояв, а потім підійшов і обійняв її однією рукою за плечі.

— Не плач уже. Я ж удома.

Відтоді Андрій час від часу заїжджав до Степана. Допомагав із дровами, возив до лікаря, підлатав повітку.

Іван не розпитував про ті зустрічі. Одного разу лише гукнув услід:

— Андрію, візьми на причіп пару листів шиферу!

— Навіщо?

— У Степана на сараї побитий. Дощі обіцяють.

Син повернувся.

— Тату…

— Що?

Андрій похитав головою й усміхнувся.

— Нічого. Візьму.

***

У серпні Світлана зустріла Степана на польовій дорозі. Він ніс кошик грибів, вона поверталася від куми.

Зупинилися один навпроти одного.

— Добрий вечір.

— Добрий, Світлано.

Колись їй вистачило б самого його голосу, щоб забути, куди йшла. Тепер вона бачила сиве волосся, втомлені очі, залатаний рукав сорочки.

— Багато назбирав?

— Трохи є.

Він відгорнув листя в кошику. Вона кивнула.

Можна було попрощатися. Та Світлана раптом запитала:

— Чого ти сам залишився, Степане?

Він не здивувався.

— Якось так вийшло.

— Через мене?

Степан глянув на неї уважно.

— Не бери всього на себе.

— Я ж бачу…

— Що бачиш? Що постарів? То й ти вже не дівчина.

Вона вперше за всю розмову всміхнулася.

— Авжеж.

Він переставив кошик в іншу руку.

— Було всяке, Світлано. Десь я вперся, десь побоявся. Не склалося.

— Мені шкода.

— І мені багато чого шкода.

Вони помовчали.

— Андрій добрий чоловік, — сказав Степан. — Приїхав минулої суботи, пів даху переліз. А потім ще питає, чи ліки купив.

Світлана опустила очі.

— В Івана вдався.

— Отож, — тихо погодився Степан. — Передай йому… Та він і сам знає. Спасибі вам за сина.

Вона кивнула, бо відповісти не змогла.

Степан рушив першим. Пройшов кілька кроків, обернувся:

— Іди додому. Вечоріє.

Світлана постояла ще трохи й пішла.

На їхньому подвір’ї горіло світло. З відчиненого кухонного вікна чулося, як Іван гримить тарілками.

— Де ти забарилася? — гукнув, побачивши її. — Я вже картоплю двічі підігрівав.

— Зустріла людину. Поговорили.

Він глянув на неї й нічого не спитав.

— Мий руки. Салат сама заправиш, бо тобі знову буде мало олії.

Світлана підійшла й торкнулася його руки.

— Іване.

— Що?

Вона притулилася щокою до його плеча.

Він завмер із тарілкою в руці.

— Ти чого?

— Просто постою.

Іван поставив тарілку на стіл і обійняв її.

— Стій. Тільки вечеря знову вистигне.

Вона тихо засміялася.

За кілька вулиць від них Степан мив гриби у старій мисці. Потім повечеряв сам, посидів біля вікна. На лавці під яблунею лежав забутий Андрієм робочий рукавичок. Степан забрав його до хати, щоб не намок від роси.

Колись усе могло скластися інакше.

Але того вечора Світлана сиділа поруч з Іваном, слухала його неквапну розповідь про онучку й тримала долоню на його руці.

Додому вона вже прийшла.

Залишити коментар