— Тату, яке весілля? Ти серйозно? Оксана так різко поставила чашку, що чай хлюпнув на стіл

— Тату, яке весілля? Ти серйозно?

Оксана так різко поставила чашку, що чай хлюпнув на стіл.

— Цілком, — відповів Тарас Миколайович. — Я хочу одружитися із Соломією.

— І привести її сюди?

— Ми житимемо разом. Так.

— А мене ти запитати не забув?

Батько відклав серветку.

— Я й розмовляю з тобою, бо ти моя донька. Бо мені важливо, щоб ти знала…

— Знала? — перебила вона. — Чудово. Дякую, що попередив. А то спустилася б якось уранці, а в нас на кухні чужа жінка.

— Вона не чужа мені, Оксано.

Від цих слів стало болючіше, ніж дівчина сподівалася.

— А я? Мене тобі вже мало?

— Доню…

— Ні, скажи! Ми що, погано жили? Я готую, прибираю, сорочки твої прасую…

— Я не шукаю людину, яка прасуватиме мені сорочки.

Оксана замовкла.

Тарас підсунув їй серветку — витерти розлитий чай. Вона не взяла.

— Я вдячний тобі за турботу, — тихіше сказав він. — Але ти моя дитина. Не дружина. Тобі не треба жити так, ніби ти мусиш замінити мені всіх.

— Я нікого не замінюю.

— Тоді чому я маю виправдовуватися за те, що покохав?

Оксана відвернулася до вікна. Під ним росли мамині троянди.

— Вона тут усе переробить.

— Хто?

— Твоя Соломія! Вона ж дизайнерка? Почне: це прибрати, те пересадити… Мамині троянди їй теж не сподобаються?

— Ніхто не чіпатиме троянд.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знаю Соломію.

— А маму ти вже забув?

Тарас здригнувся. Не підвищив голосу, тільки довго дивився на доньку.

— От цього не треба.

— Але ж…

— Не треба, Оксано. Я десять років пам’ятаю її щодня. І завтра пам’ятатиму. Ти думаєш, мені самому не було страшно вперше запросити іншу жінку на каву?

Вона розгублено стиснула губи.

— Тоді навіщо?

— Бо я ще живий, доню.

На кухні стало зовсім тихо.

Оксана чекала, що зараз він підійде, обійме її, скаже: «Добре, не плач, ми поки що зачекаємо». Раніше так бувало завжди.

Натомість батько сказав:

— У суботу Соломія переїжджає.

— Тоді я піду в гуртожиток.

Слова вирвалися швидше, ніж вона встигла подумати.

Тарас потер перенісся.

— Я не хочу, щоб ти йшла. Це твій дім. Але й відмовлятися від свого життя через погрозу я не буду.

— Тобто ти обираєш її?

— Я не обираю між вами. Не змушуй мене вдавати, що такий вибір узагалі потрібен.

Він вийшов, а Оксана залишилася біля столу. Чай повільно стікав на підлогу.

Вона витерла його тією самою серветкою, яку відсунула від себе, сіла й заплакала.

У суботу Оксана навмисне не виходила зі своєї кімнати, поки внизу не почулися голоси.

— Тарасе, коробку не нахиляй!

— Я не нахиляю.

— А фікус чомусь уже ліг.

— Він утомився з дороги.

Жінка засміялася. Легко, щиро — так, що Оксана мимоволі зупинилася на сходах.

Вона чекала зовсім іншого голосу.

У передпокої стояла жінка в джинсах і світлому кардигані. З каштанового волосся вибилося пасмо, на рукаві причепився сухий листочок.

— Оксанко? Доброго ранку.

— Доброго дня.

Соломія відчула холод у її голосі й не стала підходити ближче.

— Рада познайомитися. Тато показував мені твій макет бібліотеки.

Оксана різко глянула на батька.

— Навіщо?

— Бо пишаюся, — просто відповів він.

— Там ще нічим пишатися. Він недороблений.

— Усе одно цікава робота, — сказала Соломія. — Особливо внутрішній дворик.

— Ви ж ландшафтами займаєтесь, а не архітектурою.

— Так. Тому про конструкції сперечатися не візьмуся.

Тарас уже відкрив рота, але Соломія легенько торкнулася його руки.

— Куди можна поставити рослину? — запитала вона.

— Тільки не на підвіконня у вітальні, — відразу сказала Оксана.

— Добре. Покажеш інше місце?

Це було не те, до чого дівчина готувалася. Вона хотіла заперечень, ображеного погляду, бодай натяку на повчання.

— На веранді поставте, — буркнула вона й пішла на кухню.

За два тижні Оксана могла б скласти довгий список того, що її дратувало.

Батько наспівував уранці. На кухні пахло випічкою. На терасі вечорами чулися тихі розмови й сміх.

І ніхто не чіпав ні її шаф, ні чашок, ні маминих троянд.

Це чомусь сердило ще більше.

— Будеш запіканку? — питала Соломія.

— Я не снідаю.

— Тоді залишу в холодильнику.

— Не треба заради мене готувати.

— Я й собі приготувала, Оксано.

Одного вечора дівчина довго колупала ложкою гарбузовий суп.

— Не смакує? — запитала Соломія.

— Ми такого ніколи не їли.

— Можеш узяти щось інше.

— Тобто тепер я маю окремо собі готувати?

Батько відклав ложку.

— Оксано.

— Що?

— Тобі запропонували вечерю. Не подобається — не їж. Навіщо ображати людину?

— Я просто сказала!

— А я просто почув, як ти сказала.

Оксана відсунула тарілку. Підвелася з-за столу, хоча суп був смачний і вона ще не наїлася.

У п’ятницю батько нагадав про поїздку до бабусі.

— Завтра виїжджаємо о дев’ятій. Допоможемо в саду й повернемося до вечора.

— Я не їду.

— Маєш плани?

— Креслення. І взагалі, їдьте вдвох. Вам же так краще.

Вона чекала заперечення.

— Добре, — сказав Тарас. — Тільки поїж нормально, не сиди цілий день на каві.

— І все?

Він обернувся від шафи.

— А що ще?

— Нічого.

Наступного ранку, коли машина виїхала за ворота, Оксана набрала батька.

— Ви вже поїхали?

— Щойно. Щось забули?

— Ні.

— Доню, ти передумала? Ми можемо повернутися.

Вона подивилася на порожній передпокій.

— Ні. Їдьте.

Поклавши слухавку, розсердилася на себе. Він же запропонував повернутися. То чого вона знову чекала?

У середу Оксана застала Соломію на веранді. Та пересаджувала квіти, розстеливши на столі старі газети.

— Я вирішила, як вас називатиму.

Соломія підвела голову.

— Слухаю.

— Мачухою. Так буде чесно.

Жінка поклала лопатку.

— Ти хочеш мене образити?

Пряме запитання на мить збило Оксану.

— Чому відразу образити? Ви ж мені не мама.

— Не мама.

— От і добре, що розумієте.

Соломія зняла рукавички.

— Оксано, я не збираюся займати її місце. І ніколи не проситиму тебе називати мене мамою.

— Зате татові поскаржитеся.

— На що?

— На те, як я з вами розмовляю.

Соломія помовчала.

— Мені неприємно, коли зі мною так говорять. Я можу сказати це тобі, без тата.

Оксана схрестила руки.

— А слово вам усе-таки не подобається?

— Саме слово? Нормальне. Тоді й ти в нас падчерка.

— Що?

— Ну, ти ж за точність.

Соломія ледь усміхнулася й потягнулася до рукавичок.

Оксана почервоніла.

— Дуже смішно.

— Не дуже, — погодилася жінка. — Краще вже на ім’я. Обом.

Дівчина різко розвернулася.

— Узвар на кухні! — гукнула їй услід Соломія.

— Не хочу!

Пити хотілося страшенно. Але повертатися було неможливо.

За кілька днів Оксана сіла навпроти Максима Руденка в студентській кав’ярні.

— Мені потрібна допомога.

Хлопець відразу відклав телефон.

— З макетом?

— З татом.

Що довше вона пояснювала, то вище піднімалися Максимові брови.

— Тобто я маю прийти й сказати, що я твій наречений?

— Так.

— І що житиму у вас?

— Нарешті ти зрозумів.

— А він не виставить мене за двері?

— От і подивимося, який він терпимий, коли це стосується не його!

Максим покрутив у руках стаканчик.

— Оксано, може, краще просто поговорити?

— Я вже говорила.

— Судячи з усього, ви сварилися.

— Руденко, ти допоможеш чи ні?

Він подивився на неї й зітхнув.

— Допоможу.

— З мене побачення.

— Справжнє?

Вона вперше за всю розмову всміхнулася.

— Якщо виживеш.

Увечері Оксана відчинила двері у вітальню й міцно взяла Максима під руку.

— Тату, знайомся. Це мій коханий. Максим. Ми вирішили жити разом.

Хлопець зблід, але мужньо кивнув:

— Добрий вечір.

Тарас уважно подивився на нього, тоді — на доньку.

— Добрий. То ти той Максим, з яким ви бібліотеку робили?

— Я.

— Заходь. Чого в дверях стоїш?

Оксана міцніше стиснула хлопцеву руку.

— Ти почув? Він залишиться в нас.

— Почув.

— І тебе нічого не бентежить?

— Бентежить, що ви вирішили це без розмови. Але знайомитися на порозі незручно. Ходімо вечеряти, тоді обговоримо.

Із кухні визирнула Соломія.

— Максиме, ти голодний?

— Трохи.

Живіт хлопця голосно забурчав.

— Зрозуміло, — всміхнулася вона. — Мий руки.

Оксана стояла посеред коридору.

— Тату, а якщо ми одружимося?

Він обернувся.

— То я сподіваюся, ви запросите мене на весілля.

Уночі Максим написав їй із кабінету, де Соломія застелила диван:

«Твій тато нормальний. Можна я більше не буду його провокувати?»

Оксана сердито набрала:

«Ти мав мене підтримати».

Відповідь прийшла майже відразу:

«Я тебе підтримую. Але мені здається, ти воюєш не з тими».

Уранці за столом Максим утратив рештки змовницького настрою.

— Пані Соломіє, а можна ще сирник?

— Бери, звісно.

— Максиме, — процідила Оксана, — ти вже їв.

— Я пам’ятаю.

Тарас ховав усмішку за чашкою.

— То коли заява?

Максим закашлявся.

Оксана жбурнула серветку на стіл.

— Ніякої заяви! Ми все вигадали!

Запала тиша.

— Тобто? — спокійно запитав батько.

— Хотіла, щоб ти зрозумів, як це. Коли приводять когось додому, а ти мусиш просто змиритися.

Тарас перестав усміхатися.

— А Максимові як у цьому всьому?

Хлопець опустив очі. Оксана глянула на нього — і вперше за весь вечір та ранок їй стало соромно не за провалений задум.

— Він знав.

— Знав, — підтвердив Максим. — Я сам погодився.

Соломія мовчки долила йому чаю.

— Ми із Соломією не хочемо витісняти тебе з дому, — сказав Тарас. — Але я бачу, що ти саме так це відчуваєш.

Оксана втупилася в тарілку.

— Ти раніше весь час був зі мною.

— Бо ти була малою.

— А тепер я тобі не потрібна?

— Потрібна. І коли тобі буде сорок, будеш потрібна. Тільки я не зможу весь час ходити за тобою слідом.

Вона потерла очі й тихо попросила:

— Давайте не зараз.

— Добре, — відповів батько. — Але ми ще поговоримо.

Максим поїхав після сніданку. Біля хвіртки Оксана торкнулася його рукава.

— Вибач. Я тебе підставила.

— Трохи було.

— Ти злишся?

— Мені прикро. Я ж давно хотів познайомитися з твоїм татом. Тільки не так.

Вона опустила голову.

— А на побачення підеш?

Максим усміхнувся, але не відразу.

— З жалю не треба.

— Не з жалю, Руденко. Я справді хочу.

Відтоді він почав приїздити без вигаданих заручин. Привозив матеріали для макетів, допомагав різати картон, залишався на чай. Якось вони три години сперечалися через планування будинку, а тоді виявили, що працюють не з тією версією креслення.

Оксана сміялася так, що Соломія зазирнула в кімнату:

— У вас усе гаразд?

— Ні, — видихнув Максим. — Ми генії.

— Тоді не заважаю.

Дощового вечора вони сиділи на веранді. Максим обережно взяв Оксану за руку.

— Ти знову думаєш, як когось звідси виселити?

Вона штовхнула його плечем.

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Мені вже хвилюватися?

— Тобі — ні.

— Добре.

Він обійняв її. Цього разу вона не шукала ні правильних слів, ні приводу відсторонитися. Просто притулилася ближче.

А вранці, доїдаючи омлет, раптом сказала:

— Соломіє, а що ви сюди додаєте?

Жінка підвела очі.

— Трохи вершків. А що?

— Ніжний виходить.

— Показати наступного разу?

Оксана кивнула.

— Покажіть.

І ніхто за столом не став робити з цього подію. За що вона була їм дуже вдячна.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Оксана одного ранку зачинилася у ванній і довго дивилася на дві смужки.

Потім зробила ще один тест.

Результат не змінився.

Максимові вона подзвонила тричі, але щоразу скидала виклик, не дочекавшись відповіді. Батько був на роботі.

На кухні Соломія розбирала покупки.

— Оксанко, ти бліда. Щось болить?

Дівчина мовчки поклала тест на стіл.

Соломія перевела погляд із нього на неї.

— Ти перевірила ще раз?

Оксана кивнула. Підборіддя затремтіло.

— Я не знаю, що робити.

— Сідай.

— У мене навчання. Я ж тільки на третьому курсі. А Максим… Я навіть не сказала йому. А тато…

— Так. Давай по черзі. Спершу подихай.

— Ти не розумієш!

Соломія присіла поруч.

— То розкажи.

І Оксана розплакалася.

— Я боюся, — видушила вона. — Усі думають, що я доросла, а я… Я нічого не знаю. Як я буду мамою?

— Не все треба знати сьогодні.

— Тато розчарується.

— Тато тебе любить.

— А якщо накричить?

— Переживемо й це. Я буду поруч, коли скажеш. Якщо ти хочеш.

Оксана схопила її за руку.

— Хочу.

Соломія обійняла її, і дівчина вчепилася в її кардиган, як колись у мамин халат.

— Пробачте…

— Зараз не треба.

— Я стільки вам наговорила…

— Оксанко, зараз ти налякана. Давай спочатку подбаємо про тебе. Запишемося до лікаря, поговориш із Максимом. А далі розбиратимемося разом.

Коли ввечері Максим приїхав, Оксана зустріла його на ґанку.

— Тільки не мовчи, добре? Бо я вже придумала все найгірше.

Він вислухав її, сів на сходинку й провів долонями по обличчю.

— Я не тікаю, — швидко сказав, помітивши її погляд. — Просто… Ого.

Оксана нервово засміялася крізь сльози.

— От і я так.

Максим підвівся й обійняв її.

— Ти як?

— Страшно.

— Мені теж.

— Дуже заспокоїв.

— Зате чесно. Я з тобою, чуєш?

Батькові розповідали вчотирьох.

Тарас довго мовчав. Оксана так стиснула Максимові пальці, що той аж скривився, але руки не забрав.

— Тату, скажи щось.

— Намагаюся усвідомити.

— Ти злишся?

Він важко видихнув.

— Хвилююся. Ви ж самі ще…

— Знаю.

Тарас подивився на неї — і не договорив. Підвівся, підійшов до доньки, пригорнув.

— До лікаря записалася?

Оксана кивнула й уткнулася йому в плече.

Соломія, яка сиділа поруч, непомітно витерла очі.

За кілька місяців вони вже роздивлялися знімок з обстеження, на якому Тарас Миколайович уперто намагався розгледіти власний ніс.

— Там нога, тату, — сміялася Оксана.

— Тим більше наша порода. Одразу видно.

Максим розіслав рідним новину: буде хлопчик. А Соломія вечорами в’язала крихітні блакитні шкарпетки й допомагала готуватися до невеликого сімейного весілля.

Якось Оксана застала її на кухні з недов’язаною шкарпеткою в руках.

— Можна?

— Звісно.

Дівчина взяла м’яку крихітну річ і довго розглядала.

— Невже в нього справді буде така маленька ніжка?

— Навіть менша спочатку.

Оксана усміхнулася, а тоді раптом сказала:

— Я ж не через троянди тоді кричала.

Соломія відклала спиці.

— Знаю.

— Я думала, що тато мене розлюбить. Дурість, так?

— Тобі було страшно.

— Але я поводилася жахливо. І ти не мусила все це терпіти.

Соломія нічого не відповіла відразу. Лише взяла її за руку.

— Мені бувало боляче, Оксано.

Дівчина кивнула. Очі налилися слізьми.

— Пробач мені.

— Пробачаю.

Оксана обійняла її першою.

— І дякую, що ти тоді залишилася.

— Я дуже хотіла тут залишитися, — тихо відповіла Соломія.

На плиті щось зашипіло.

— Сирники! — схаменулася вона. — Зараз усю сковорідку спалимо.

Оксана засміялася й витерла щоки.

— Давай я тарілки дістану.

— Діставай. І собі найбільшу.

— Ти знову мене загодовуєш.

— Вас уже двоє. Маю виправдання.

За вікном вітер ворушив мамині троянди. На веранді розрісся Соломіїн фікус. А Оксана ставила на стіл чотири чашки й усміхалася, почувши, як за дверима сперечаються батько з Максимом: хто з них першим триматиме малого на руках.

Як ви вважаєте, чи варто дорослим дітям втручатися в особисте життя батьків? І що допомагає прийняти людину, яку спочатку зовсім не хочеться пускати у свою родину?

Залишити коментар