Ганна зайшла до квартири й одразу відчула запах розігрітої їжі. На кухні стояла тарілка з недоїденою гречкою, поруч — немита сковорода. Павло сидів у вітальні з телефоном.
— Привіт, — сказала вона, скидаючи пальто.
— Привіт. Я тобі суп залишив.
— Дякую.
Суп виявився пересоленим. Ганна з’їла кілька ложок і відсунула тарілку. День в офісі був важкий, сил навіть поскаржитися не залишилося.
Вони винаймали двокімнатну квартиру на околиці Львова. Оренду ділили навпіл, на продукти й комунальні послуги складалися разом. Заробляли приблизно однаково: Ганна, проєктна менеджерка в будівельній компанії, отримувала тридцять чотири тисячі гривень, Павло, технолог на заводі, — трохи менше.
Ще до весілля домовилися щомісяця відкладати по сім з половиною тисяч на перший внесок за квартиру.
— Ще трохи потерпимо на орендованій, — казав тоді Павло. — Зате потім матимемо свою.
Ганна вірила. Вона взагалі довго не бачила проблеми в тому, що Павлові батьки знають про їхнє життя майже все.
Чоловік телефонував матері щонайменше тричі на тиждень. Розповідав, скільки коштував ремонт у ванній, який чайник купили, чи затримується Ганна на роботі.
Одного разу Інна Станіславівна приїхала в гості, побачила на кухні нову мікрохвильовку й насупилася.
— Навіщо купували? Стара ж працювала.
— Стара була моя, ще з попередньої квартири, — пояснила Ганна. — Я віддала її мамі.
— Все одно зайві витрати. Вам би збирати гроші, а не розкидатися.
Павло кивнув. Ганна промовчала: не хотіла сперечатися під час першого візиту.
Потім свекрусі не сподобалися її зимові чоботи.
— Чотири тисячі? Ганнусю, на ринку можна було дешевше знайти.
А наступного разу дісталося за доставку їжі.
— Ви що, самі приготувати не можете?
Коли гості пішли, Ганна запитала чоловіка:
— Ти обов’язково маєш розповідати мамі, скільки коштують мої чоботи?
— Та вона просто хвилюється. Хоче, щоб ми більше відкладали.
— Я теж хочу. Але чоботи мені потрібні.
— Може, тоді скоротимо походи в кафе? До одного разу на місяць.
— Павле, ми й так ходимо раз на місяць.
— Ну й добре, — знизав він плечима.
Незабаром почав телефонувати і свекор.
— Ну що, на іпотеку збираєте? Скільки вже відклали? — питав Валерій Олегович.
Павло охоче звітував. А якось за вечерею повідомив:
— Тато радить подивитися іпотеку в «Ощаді». Каже, там може бути вигідніше.
— Коли будемо готові брати іпотеку, самі розберемося.
— Він просто хоче допомогти.
Ганна не відповіла. Її дратувала не порада, а те, як легко чоловік обговорював із батьками кожну подробицю їхніх фінансів.
Через кілька місяців Інна Станіславівна попросила дві з половиною тисячі на нові фіранки: до неї мала приїхати сестра. Павло переказав гроші, а дружині сказав уже ввечері.
— Чому ти спочатку не поговорив зі мною? — запитала Ганна.
— Це ж із моєї картки.
— Але цього місяця ти менше відкладеш на квартиру. Ми ж разом плануємо бюджет.
Павло помовчав.
— Добре. Ти маєш рацію. Наступного разу скажу.
Та наступного разу він теж не сказав. Купив батькові зарядний пристрій, потім ліки для матері. Окремо суми здавалися невеликими, але наприкінці місяця грошей на звичний внесок знову не вистачило.
— Павле, ми домовлялися обговорювати такі витрати.
— Ну це ж дрібниці.
— Півтори тисячі — не дрібниці, коли їх не вистачає на те, про що ми домовилися.
— Добре, я почув.
Але згодом батькам знадобилися гроші на холодильник, потім — на стоматолога. Тисяча, дві з половиною, п’ять. Причини щоразу були зрозумілі, от тільки Павло знову вирішував усе сам.
У квітні Ганна завершила великий проєкт — реконструкцію складського комплексу, над якою працювала майже рік. В останню п’ятницю місяця їй надійшла премія: шістдесят тисяч гривень.
Вона тричі перечитала повідомлення від банку, зателефонувала мамі, потім подрузі Світлані. Обидві раділи так, ніби це їм самим виписали премію.
Увечері Ганна сказала Павлові за вечерею:
— Мені сьогодні заплатили премію. Шістдесят тисяч.
— Шістдесят? Серйозно?
— Серйозно. За той склад, пам’ятаєш? Який мене ледь не доїхав за цей рік.
Павло обійняв її.
— Ти молодець. Я знав, що вони оцінять.
— Я думала, частину відкласти на квартиру. А на решту… Може, таки поїдемо в Карпати?
— Влітку?
— Ага. Ми ж ще минулого року збиралися.
— Було б добре, — усміхнувся він. — Давай подивимося, куди саме.
У неділю зателефонувала Інна Станіславівна. Ганна передала слухавку чоловікові й пішла на кухню. Розмова тривала довго. Коли Павло нарешті вийшов, він сів навпроти й потер коліно.
— Тут така справа…
Ганна глянула на нього.
— Що сталося?
— У батьків дах на дачі протікає. Ще з осені. Вони відкладали ремонт, а тепер, кажуть, треба терміново робити.
— Зрозуміло. І?
— Мама запитала… У тебе ж премія зараз. Може, допоможемо?
— Скільки?
— Майстри просять тридцять тисяч за роботу. І матеріали приблизно двадцять.
Ганна поставила чашку.
— П’ятдесят тисяч? Із моєї премії?
— Ну так. Там же шістдесят було. Десять тобі залишиться.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
— Десять мені залишиться?
— Ганно, я не так сказав.
— А як? Ми з тобою ще навіть не вирішили, що робити з цими грошима. Ти їм уже пообіцяв?
Павло відвів погляд.
— Я не зміг одразу відмовити.
— Ти міг сказати, що спершу поговориш зі мною.
— Я розумію. Але дача справді розвалюється. Вони не потягнуть таку суму. У тата пенсія, у мами невелика зарплата.
— Мені шкода, що в них така проблема. Але це їхня дача, Павле. Чому я маю віддавати майже всю премію на її ремонт?
— Ти ж їхня невістка.
— І що? Це не означає, що я маю оплачувати ремонт.
Павло зітхнув.
— Добре. Давай не сьогодні. Скажу мамі, що ми подумаємо.
У четвер увечері у двері подзвонили. На порозі стояла Інна Станіславівна з господарською сумкою.
— Я до вас заодно заїхала. Пиріг привезла, варення.
— Заходьте, — сказала Ганна.
На кухні свекруха дістала пиріг, поправила скатертину й сіла за стіл. Ганна поставила чайник.
— Ганнусю, ти нас правильно зрозумій, — почала Інна Станіславівна. — Ми не скаржимося. Але з дахом біда. Валерій поліз подивитися, а там дошки прогнили, шифер тріснув.
— Павло розповідав.
— Якщо зараз не зробити, до літа все завалиться.
Ганна поставила перед нею чашку.
— Я розумію. Але я не погоджувалася віддавати на ремонт п’ятдесят тисяч.
— Ну а хто нам допоможе? У нас таких грошей немає. Павло сказав, у вас зараз є можливість.
— Павло не мав говорити про мою премію без мене.
Свекруха помовчала, потім склала руки на столі.
— Ми ж родина. А ти все: «моя премія», «мої гроші». Коли Павлові важко, ти ж йому допомагаєш?
— Ми з Павлом живемо разом і разом вирішуємо свої проблеми. Принаймні я так думала.
У передпокої клацнув замок. Павло повернувся раніше, ніж обіцяв.
— О, мамо! Ти приїхала? Пиріг привезла?
— Привезла. Ось із Ганнусею розмовляємо.
Павло сів біля матері, глянув на дружину.
— Ганно, може, ти ще подумаєш? Дах справді треба робити. А гроші ми потім назбираємо.
— Ви вже вдвох вирішили?
— Та ні! Ми ж просто говоримо.
— Ви говорите про мою премію так, ніби вона вже ваша. Я не віддам її на дачу. Ні п’ятдесят тисяч, ні двадцять п’ять, ні десять.
— Ганнусю, я розумію, що гроші твої, але ж…
— Якщо розумієте, давайте закриємо цю тему.
Інна Станіславівна подивилася на сина. Павло озвався:
— Навіщо так гостро? Мама приїхала поговорити, не сваритися.
— Я теж не сварюся. Я відмовляю.
— Тобто відмовляєш батькам у допомозі, хоча є можливість?
— Я прошу не вирішувати за мене, куди підуть мої гроші. І мені боляче, що ти знову мене не чуєш.
Свекруха відставила чашку.
— Діти зобов’язані допомагати батькам. У вас усе є, а у нас проблема. Невже так складно увійти в становище?
— Мамо, маєш рацію, — тихо сказав Павло. — Ганно, ми ж можемо просто відмовитися від відпустки.
Ганна встала.
— Ти зараз серйозно? Я цілий рік працювала над проєктом, а ти пропонуєш скасувати нашу відпустку й віддати мою премію на дачу?
— Не роби трагедії.
— Павле, ти навіть не запитав, чи я згодна!
— Павлику, поясни дружині, — втрутилася Інна Станіславівна.
— Не треба мені нічого пояснювати, — сказала Ганна. — Я розумію, що у вас протікає дах. Але це я заробила премію. І мені вирішувати, що з нею робити.
— Я взагалі-то прошу про допомогу.
— Коли просять, то допускають, що їм можуть відмовити. А ви говорите, що ми зобов’язані.
— Ти вже три роки в нашій родині! — підвищила голос свекруха. — Чи тобі аби гроші притримати?
— Досить, — сказала Ганна. — Я прошу вас піти.
— Що?
— Будь ласка, йдіть додому.
— Павле! Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
— Ганно, зачекай, не треба так, — підвівся він.
— Я з добром приїхала, пиріг привезла, а вона мене виганяє! — Інна Станіславівна схопила сумку. — Це жадібність, от що це!
— Ви приїхали говорити про мої гроші, — відповіла Ганна. — Я сказала ні. Ви мене не почули.
— Мамо, зачекай… Ганно, давайте всі заспокоїмося.
— Я спокійна. Інно Станіславівно, візьміть, будь ласка, пальто.
Павло пішов проводжати матір. У передпокої ще довго чулися її слова, але Ганна не розбирала які. Вона стояла на кухні біля столу, на якому залишилися дві чашки, варення і пиріг у фользі.
Коли двері зачинилися, Павло повернувся.
— Навіщо ти так? Вона ж моя мати.
— Відповідай мені на одне питання. Ти вважаєш, що я повинна була віддати премію на їхню дачу?
— Я думаю, ми могли б допомогти.
— Тобто так.
— Ганно, це не так однозначно.
— Для мене однозначно. Я тобі кажу: якщо твої батьки ще раз полізуть у наші гроші, можеш збирати речі й переїжджати до них. Я серйозно, Павле.
Він довго мовчав.
— Добре. Я тебе зрозумів.
— Дуже сподіваюся.
Наступні кілька днів вони майже не говорили. Інна Станіславівна телефонувала щодня, і Павло виходив відповідати в коридор.
На п’ятий вечір він сам сів поруч із Ганною.
— Я поговорив із мамою. Вони шукатимуть інший вихід. Може, кредит візьмуть або попросять дядька Гену.
— Добре.
— Ти все ще злишся?
— Ні. Просто запам’ятала.
Минув ще тиждень. У суботу вранці Ганна варила каву, а Павло довго розмовляв телефоном на кухні. Коли поклав слухавку, вона вже здогадувалася, що зараз почує.
— Тато дзвонив, — сказав він.
— Щось сталося?
— Він восени позичив гроші сусідові, а той повернув тільки частину. Тепер татові не вистачає на страховку для машини.
Ганна поставила чашку на стіл.
— Скільки не вистачає?
— Дванадцять з половиною тисяч. Він каже, віддасть у червні, коли отримає перерахунок за комуналку.
— Павле…
— Це ж тато. І це не дача. Без страховки він не може їздити.
— Минуло лише десять днів після нашої розмови.
— Я знаю. Але тут інше.
— Знову інше. А наступного разу що буде?
— Я ще нічого не вирішив! Я просто сказав, про що він просив.
— І хочеш, щоб я погодилася.
Павло подивився на стіл.
— А що мені робити? Відмовити батькові?
— Так.
— Я не можу.
Ганна вийшла до кімнати. Постояла біля вікна, намагаючись заспокоїтися, і за кілька хвилин повернулася.
— Павле, вислухай мене. Ти любиш батьків, хочеш їм допомагати. Я це розумію. Але ми вже стільки разів говорили про гроші й про наші домовленості. Ти обіцяв, що почув мене.
— Я почув.
— Тоді чому знову сидиш тут і пояснюєш, чому треба віддати гроші? Ти навіть не можеш сказати батькові «ні».
Павло нічого не відповів.
— Я подаю на розлучення.
Він різко підвів голову.
— Що?
— Я вирішила.
— Через дванадцять з половиною тисяч? Ганно, я ж їх навіть не переказав!
— Не через них. Через те, що кожного разу все повторюється.
— Я лише хочу допомогти сім’ї!
— А я тобі не сім’я?
Павло замовк, потер долонею скроні.
— Давай не гарячкувати. Ми можемо нормально поговорити.
— Ми говорили. Багато разів.
— Розлучення — це занадто.
— Для мене — ні. Я сьогодні поїду до мами. Побуду там, поки розберуся з документами.
— Ганно, зачекай. Ти не можеш просто піти через страховку.
Вона взяла сумку з дивана.
— Я йду не через страховку. Я три роки чекала, що ти навчишся говорити батькам «ні» і що ми будемо вирішувати все разом. Але ти сам зараз сказав: не можеш.
Того ж дня Ганна поїхала до матері. За тиждень записалася на консультацію до юриста.
Ділити їм було небагато. На спільному рахунку значної суми не накопичилося: гроші постійно йшли на поточні потреби. Премія ж так і залишилася недоторканою на особистій картці Ганни.
До кінця червня шлюб офіційно розірвали. На засіданні Павло сидів мовчки, не дивлячись на неї. Коли все закінчилося, він підписав папери й першим вийшов із зали.
Приблизно за тиждень зателефонувала Інна Станіславівна.
— Ти задоволена? — почала вона. — Зруйнувала сім’ю. Павло тепер зовсім один, а ти…
— Інно Станіславівно…
— Ми до тебе як до рідної, а ти така невдячна!
Ганна послухала ще трохи, потім перебила:
— Інно Станіславівно, успіхів вам.
Вона завершила розмову й перевела номер свекрухи в беззвучний режим. Більше та не телефонувала.
Влітку Ганна поїхала до озера на Волині. Сама, на чотири дні. Зняла маленький будиночок біля води, взяла книжки й термос.
Щоранку вона сиділа на дерев’яному ґанку з кавою. Телефон залишала в кімнаті. Ніхто не просив її відмовитися від поїздки й ніхто не вирішував за неї, куди витратити зароблене.
Частину грошей Ганна відклала на власні заощадження, а решту витрачала на те, про що давно мріяла. Тепер вона могла планувати своє життя сама.