— Ти ж не збираєшся псувати моєму синові найважливіший день у житті своєю скупістю?
Світлана Іванівна поклала на кухонний стіл товстий зошит.
Ірина завмерла з лопаткою в руці. На плиті шкварчала засмажка до борщу.
— Скупістю? — перепитала вона й вимкнула газ. — А можна спочатку привітатися?
— Добрий вечір, Ірино. Тільки не чіпляйся до слів. У нас часу обмаль, а ви сидите собі, наче нічого не відбувається.
— Ми готуємося до весілля.
— От саме! До весілля! А не до посиденьок із кавою.
Світлана Іванівна розгорнула зошит. Сторінка була списана прізвищами майже донизу.
Ірина витерла руки рушником і сіла навпроти.
— Що це?
— Гості. Шістдесят людей. І це я ще половину рідні викреслила.
— Шістдесят?..
— А ти як думала?
Ірина повільно поклала рушник на коліна.
Ще кілька днів тому їй здавалося, що зі свекрухою вони порозумілися.
Заяву вони з Максимом подали у звичайний четвер, під час обідньої перерви. Він тримав її за руку й так нервово крутив ключі в кишені, що Ірина не витримала:
— Ти зараз дірку протреш.
— Я хвилююся.
— Передумав?
Максим одразу перестав усміхатися.
— Ти що? Ні. Просто… чотири роки збирався тебе сюди привести. А тепер стою й не знаю, куди руки подіти.
— Одну можеш залишити мені.
Він міцніше стиснув її долоню.
Коли працівниця запропонувала двадцять сьоме червня, вони лише перезирнулися.
— Нам підходить, — сказав Максим.
Потім пили каву біля вікна й рахували гостей на пальцях.
— Твоя мама, моя мама з вітчимом, Катя… — почала Ірина.
— Дімка з дружиною.
— І ще кілька наших. Дванадцять виходить.
— Чудово. Розписалися, погуляли, поїли. І ніхто не змушує мене танцювати з перевдягненим циганом.
Ірина засміялася, а потім запитала:
— А мама твоя погодиться?
Максим покрутив стаканчик.
— Весілля ж наше.
— Це ти мені кажеш чи репетируєш?
— І те, й інше.
Вони добре знали, на що можуть розраховувати. Ірина працювала диспетчеркою у фірмі з перевезень, Максим — інженером на виробництві. Грошей вистачало на оренду, звичайне життя й невеликі щомісячні заощадження.
Ті гроші вони називали «на наші стіни».
Ірина мріяла колись сказати: «Давай повісимо тут полицю» — і не питати дозволу у власника квартири.
Максим хотів перестати перевозити свої книжки в коробках.
Витратити накопичене заради одного вечора не хотів ніхто з них.
Про весілля Світлані Іванівні повідомили в неділю. Вона саме розкладала на тарілці пиріжки з вишнями, коли син сказав:
— Мамо, ми заяву подали. Двадцять сьомого червня одружуємося.
Її рука з пиріжком зависла над тарілкою.
— Як це — подали?
— Удвох зайшли й подали, — усміхнувся Максим.
— Я не про це. А мені коли збиралися сказати?
— От зараз і кажемо, — Ірина посунула до неї чашку. — Хотіли разом, за столом.
— До червня ж рукою подати! Коли ви все встигнете?
— Там небагато, мамо. Реєстрація, фотографії в парку, вечеря для найближчих.
— Для яких найближчих?
— Людей дванадцять, — відповіла Ірина.
Світлана Іванівна подивилася спочатку на неї, потім на сина.
— І все?
— А нам більше й не хочеться, — сказав Максим. — Без ресторану на пів міста, без боргів.
Мати довго розмішувала чай, хоча цукру не поклала.
— Ну… дорослі вже. Вам видніше. Дай Боже щастя.
Того вечора Ірина повірила, що найскладніша розмова вже позаду.
А тепер між нею і свекрухою лежав зошит на шістдесят гостей.
— Світлано Іванівно, ми ж у неділю все обговорили.
— Ви сказали, а я послухала. Потім сіла, подумала… Ні, так не годиться.
— Що саме?
— Людей образимо.
Вона підсунула зошит ближче.
— Ось мої колеги. Дванадцять жінок. Я в них на весіллях дітей була? Була. Подарунки носила? Носила. А тепер що скажу?
— Що ми святкуємо у вузькому колі.
— Тобі легко. Ти їх не знаєш.
— Саме тому я й не розумію, чому вони мають бути на нашому весіллі.
Світлана Іванівна підтиснула губи.
— Бо вони частина мого життя. Ми стільки років поруч пропрацювали.
Ірина помовчала.
— Я розумію. Справді. Але ж це не означає, що всіх треба запросити.
— Добре, колег поки залишмо. А тітку Валю куди? А куму Зіну? Сусідку Марію? Вона, коли Максимового батька не стало, мені їсти носила. Я тоді й каструлю до рук узяти не могла.
Голос свекрухи здригнувся, й Ірина одразу пом’якшала.
— Я знаю, що вона вам допомагала. Ви розповідали.
— То як я їй скажу: дякую, Маріє, за все, але на весілля сина не приходь?
— Не так. Зовсім не так…
— А як?
Ірина набрала повітря, та Світлана Іванівна вже перегортала сторінку.
— Я ж не просто список склала. Ресторан знайшла. Біля мого будинку, пам’ятаєш? Там залу оновили. Просторо, гарно. Адміністратор сказав: до п’ятниці внесемо завдаток — дата наша.
— Ви вже й ресторан замовляєте?
— Ще не замовляю. Домовляюся. Хтось же мусить цим займатися.
Ірина відсунула від себе зошит.
— Зачекайте. Ви зараз говорите так, наче ми просили вас усе організувати.
— А я маю сидіти й дивитися, як ви самі собі свято псуєте?
— Ми його не псуємо. Ми саме такого й хочемо.
— У кав’ярні?
— Так.
— Без музики, без танців?
— Музика буде. І потанцювати можна. Просто без шістдесяти людей, половину з яких ми бачимо раз на п’ять років.
Світлана Іванівна відкинулася на спинку стільця.
— От скажи чесно: тобі грошей шкода?
Ірина стиснула край рушника.
— Так.
Свекруха аж випросталася.
— Ну от!
— Шкода наших заощаджень. Ми їх не знайшли на вулиці. Максим іноді в суботу на роботу їздить, щоб відкласти більше. Я ввечері підміни беру. І що — тепер віддати все за банкет?
— Гості подарують!
— А якщо ні?
— Чому це ні?
— Не зможуть. Покладуть стільки, скільки мають. Ми ж не будемо при вході конверти перевіряти.
— Не перебільшуй. Весілля завжди окупалися.
— А якщо наше не окупиться?
Світлана Іванівна замовкла, тоді нетерпляче махнула рукою.
— Ви ще молоді, усього боїтеся. А потім фотографії дивитиметеся — і що згадаєте? Столик біля вікна?
— Може, саме його й згадаємо, — тихо сказала Ірина. — Як сиділи поруч із близькими. Як нам було добре.
— Добре має бути не тільки вам.
Ці слова зачепили сильніше, ніж докір у скупості.
Ірина підвела на неї очі.
— А нам у той день узагалі можна хотіти чогось свого?
Світлана Іванівна відвела погляд.
— Не перекручуй. Я ж для вас стараюся. У мене один син.
— Я знаю.
— Я сама його піднімала. Думала: от доживу, одружу… Буде повна зала, усі наші зберуться. Батька, звісно, не повернеш, але хоч люди поруч будуть.
Ірина вже відкрила рот, та нічого не сказала.
Свекруха провела пальцем по списку.
— Я ж не зла вам хочу, Ірино.
— А я не думаю, що зла. Але ви зараз плануєте весілля, на якому нам із Максимом треба тільки з’явитися. Усе інше вже вирішено.
— Бо ви нічого не вирішуєте!
— Вирішуємо. Просто вам наше рішення не подобається.
На кухні стало тихо. Світлана Іванівна поправила комір плаща, якого так і не зняла.
— Сукню хоч вибрала? — запитала раптом.
Ірина ледь не засміялася від розгубленості.
— Ще ні.
— То в суботу поїдемо. Там біля ринку салон відкрили. Треба щось гарне, не куце. І фотографа я можу знайти. У знайомої племінник знімає, недорого бере. Ще ведуча потрібна, бо людей посадити — то пів справи…
Вона знову взяла ручку.
Ірина подивилася на кінчик стрижня, що вже торкнувся паперу.
Усе починалося спочатку. Ресторан, сукня, фотограф, ведуча. Ще трохи — й треба буде пояснювати, чому їм не потрібні прикрашена арка та автобус для родичів.
Вона поклала рушник на стіл.
— Оплачуєте?
Ручка зупинилася.
— Що?
— Ви це все оплачуєте?
Світлана Іванівна повільно підняла голову.
— У якому розумінні?
— У прямому. Ресторан, шістдесят гостей, музиканти, ведуча. Ви за це платите?
— Ірино, до чого тут…
— До того, що завдаток треба нести вже до п’ятниці. Звідки беремо гроші?
Свекруха глянула на зошит.
— Я ж сказала: конверти будуть.
— Після весілля. А ресторан хоче гроші зараз. Хто їх дасть?
— Ну, у вас же щось відкладено…
— На квартиру. Ми на ці гроші банкет не влаштовуватимемо.
Ірина говорила неголосно. Їй дуже хотілося, щоб і цього разу її почули, а не просто дочекалися паузи.
— Якщо ви хочете влаштувати велике свято й можете його оплатити — скажіть. Ми з Максимом обговоримо. Прийдемо, подякуємо вашим друзям, побудемо разом. Але якщо платимо ми, то святкуємо так, як вирішили ми вдвох.
Світлана Іванівна поклала ручку.
— У мене немає таких грошей.
— Я знаю.
— Пенсія… І відкладено трохи, але ж то на всякий випадок.
— І не треба їх чіпати.
— Я й не збиралася, — швидко відповіла свекруха, а потім розгублено додала: — Просто думала, воно якось…
— Не складеться саме собою. Хтось мусить заплатити.
Світлана Іванівна ще раз пробігла очима список. Тепер уже повільно.
— За залу окремо, виходить… І музика окремо. Напої теж свої треба купити.
Ірина мовчала.
— А родичам із району ще ж доїхати. Може, когось ночувати покласти…
Вона закрила зошит.
— Я цього не рахувала.
— От і ми боїмося не порахувати, а потім пів року віддавати.
Свекруха сиділа, притиснувши долоню до обкладинки.
— Образила я тебе?
Ірина не стала поспішати з відповіддю.
— Коли скупою назвали — так.
— Зопалу сказала.
— Я розумію. Але було неприємно. Я ж не проти вашої рідні. І не хочу нічого забрати у Максима.
— Та знаю я, що не хочеш.
Світлана Іванівна потерла перенісся.
— Напевно, мені просто хотілося, щоб усі побачили: виростила. Одружується. Усе в нього добре.
Ірина підсунула до неї коробку із серветками, що стояла на підвіконні.
— Вони й так побачать. І без ресторану.
— Ти моїх колег не знаєш.
— Не знаю, — погодилася Ірина. — Зате ви знаєте. Скажете їм: діти на житло збирають, вирішили без великого весілля.
Свекруха хмикнула.
— Ще й скажуть, що правильно зробили. А до того пів години розпитуватимуть, чого не покликала.
Напруження трохи відпустило. Ірина вперше за весь вечір усміхнулася.
— Давайте покличемо тітку Валю й куму Зіну. Вам буде з ким поговорити, і ми будемо раді. Тільки двох, добре? Без того, що в тітки Валі ще доньки, а в них чоловіки.
— Знаєш ти мене вже, — зітхнула Світлана Іванівна.
— Трохи.
Вона несміливо накрила Іринину руку своєю.
— Добре. Двох. Треба ж колись зупинитися.
У передпокої клацнув замок.
— Я вдома! — гукнув Максим. — Іро, там у під’їзді так борщем пахне, я сподіваюся…
Він зазирнув на кухню й зупинився.
— О, мамо. Привіт. А ви чого такі тихі?
Світлана Іванівна забрала руку й почала складати зошит у сумку.
— Гостей обговорювали.
Максим обережно поставив пакет на підлогу.
— Яких гостей?
— На ваш обід. Куму Зіну й тітку Валю покличемо. І вистачить.
Він подивився на Ірину.
— Справді?
— А що ти так дивишся? — насупилася мати. — Самі ж хотіли тихо, по-сімейному. От і буде по-сімейному.
— Я не заперечую, — швидко сказав він. — Я дуже навіть за.
Ірина повернулася до плити.
— Мий руки. Борщ зараз доварю.
— Мам, а ти чого в плащі досі?
Світлана Іванівна глянула на себе й похитала головою.
— І справді. Забалакалася.
Коли вона пішла, Максим узяв зі столу тарілки, але до шафки не поніс.
— Важко було?
Ірина сперлася на кухонну тумбу.
— Спочатку так.
— Треба було мене дочекатися.
— Треба було нам із самого початку говорити чіткіше. І тобі теж.
Він кивнув.
— Знаю. Я все сподіваюся, що мама сама звикне.
— Звикне. Але вгадувати наші рішення вона не повинна.
Максим поставив тарілки й обійняв її.
— Дякую, що не посварилися.
— Я не хотіла сваритися. Я просто теж хочу бути на власному весіллі. Не гостею.
— Будеш нареченою, — сказав він. — Моєю. За тим самим столиком біля вікна.
Двадцять сьомого червня вони розписалися, погуляли парком і трохи запізнилися на вечерю, бо Максим ніяк не міг перестати фотографувати Ірину на телефон.
У кав’ярні на них чекали чотирнадцятеро разом із ними — саме стільки, щоб усі могли говорити одне з одним, не перекрикуючи музику.
Світлана Іванівна прийшла у вишневій кофтині. Відсадила куму Зіну подалі від кондиціонера, похвалила салат, двічі спитала в Ірини, чи та поїла.
А наприкінці вечора підвелася з келихом.
— Я без довгих промов, діти.
— Мамо, ми тобі віримо, — усміхнувся Максим.
— От не перебивай, бо забуду.
За столом засміялися. Світлана Іванівна зачекала, подивилася на сина й невістку.
— Я дуже хотіла, щоб у вас усе було гарно. Так хотіла, що мало не забула запитати, а як це — гарно для вас.
Ірина завмерла з серветкою в руках.
— Ви мене іноді зупиняйте, добре? Я ж розженуся — мене тоді важко спинити.
— Домовилися, — тихо відповів Максим.
— Живіть дружно. Говоріть одне з одним. І гроші бережіть на свої стіни. Щоб я колись прийшла до вас у гості…
— І не почала одразу переставляти меблі, — підказав син.
Світлана Іванівна зітхнула під загальний сміх.
— Цього не обіцяю. Але спочатку спитаю.
Ірина засміялася й витерла сльози.
А коли свекруха сіла, нахилилася до неї та прошепотіла:
— Дякую вам.
— За що, доню?
— Що почули.
Світлана Іванівна стиснула її долоню під столом.
— Добре, що ти спитала. Бо я вже й коровай замовляти збиралася.