Три роки тому, в листопаді, Глафіра Микитівна попросила мене з’їздити з нею в банк, до райцентру.
— Віро Павлівно, виручайте. Я в тих паперах нічого не тямлю, та й очі вже не ті. Без окулярів цифру від букви не відрізню.
Ми тоді тільки починали в’язати разом щочетверга, але я погодилася.
У банку Глафіра Микитівна відкрила вклад із поповненням.
— На які цілі відкриваєте? — запитала працівниця.
— Для дочки, — відповіла вона.
А дорогою додому раптом узяла мене за руку:
— Ви тільки Варі не кажіть. Нікому не кажіть.
Її єдина дочка жила в місті, за сто п’ятдесят кілометрів, із чоловіком Ігорем та маленьким сином Степаном. Улітку в Глафіри Микитівни почав скакати тиск. Варя, щойно дізналася, подзвонила матері.
— Мам, я тобі щомісяця п’ять тисяч надсилатиму. На ліки.
— Доню, куди мені стільки? У мене пенсія є.
— Мам, ну не починай.
— Та я серйозно! Мені на ті таблетки й тисячі вистачить.
— А я серйозно кажу: братимеш. Інакше як я житиму, знаючи, що ти там на ліках заощаджуєш? Поганою дочкою себе почуватиму.
Глафіра Микитівна тоді здалася. Ліки, які виписала фельдшерка, коштували їй близько семисот гривень на місяць, і пенсії на них цілком вистачало. Тому вона вирішила складати доччині гроші до останньої гривні.
— А Варі чому не скажете? — запитала я.
— Бо перестане надсилати. А я хочу, щоб у неї запас був.
Про зятя вона заговорила не відразу.
— Ігор не те щоб поганий. Але роботи міняє, кредити бере: то машина йому треба, то човен. У них же за душею нічого не лишається.
— Варя скаржилася?
— Та де там. Вона горда, вся в мене. Якщо їй колись знадобиться, просити не прийде. А я й не пропонуватиму. Просто віддам.
Три роки ми щочетверга сиділи в Глафіри Микитівни на кухні зі спицями. Зв’язали, мабуть, сотню пар шкарпеток і рукавиць. Вона показувала мені фотографії онука, які надсилала Варя.
— Дивіться, який виріс! А тут у нього зуба переднього немає. Каже: «Бабусю, я тепер свистіти вмію».
На початку кожного місяця приходили гроші від дочки. Глафіра Микитівна пересилала їх на вклад через програму, яку налаштувала їй працівниця банку. Про ті гроші ми більше не говорили.
Наприкінці жовтня, у четвер, ми, як завжди, в’язали на кухні. Було близько сьомої вечора, коли за вікном зупинилося таксі.
— Хто це так пізно? — Глафіра Микитівна відклала спиці.
З машини вийшла Варя. За нею — десятирічний Степан. Водій поставив на землю дві великі сумки.
Глафіра Микитівна тільки глянула на доччине обличчя й кинулася до дверей.
— Варю? Доню, що сталося?
— Мам… Можна ми поживемо в тебе?
— Що ти питаєш? Заходьте швидше. Степанчику, змерз?
Хлопчик мовчки обійняв бабусю.
Я вже взялася за пальто, але Глафіра Микитівна зупинила мене:
— Віро Павлівно, заваріть чаю. Я Степана влаштую. І не йдіть, прошу вас.
Ми посадили хлопчика в дальній кімнаті перед телевізором. Варя сіла за кухонний стіл, обхопила долонями чашку, але пити не стала.
— Він іде від мене, мам.
— Ігор?
Варя кивнула.
— Два тижні тому сказав. Інша в нього жінка. Хоче розлучитися.
Глафіра Микитівна присіла поряд.
— А зі Степаном він говорив?
— Сказав, що вони більше не житимуть разом. Степа спочатку питав, коли тато повернеться. Тепер уже не питає.
Варя потерла очі.
— Квартира ж Ігорева, від бабусі йому дісталася ще до весілля. Він сказав, що скоро приведе туди… її.
— Прямо так і сказав?
— Так. А я там після цього залишатися не можу. І Степу там тримати не хочу.
— Чого ж ти не подзвонила, доню?
— Боялася. Почую, як ти хвилюєшся, — і передумаю. Скажу, що все добре, і залишуся там. А я вже не можу, мам.
Вона зізналася, що заощаджень немає. Усе, що вдавалося відкласти, йшло на Ігореві кредити, на школу й гуртки для Степана. І матері п’ять тисяч надсилала, хоча задля цього багато в чому собі відмовляла.
— Я приїхала ненадовго, — поспіхом сказала вона. — Тільки поки вирішу, що робити. На оренду зараз не вистачає. Треба одразу за два місяці заплатити, ще й заставу…
— Живіть, скільки треба, — сказала Глафіра Микитівна.
— Дякую, мам. Тільки Степу, мабуть, доведеться до вашої школи переводити. Він так не хотів їхати… У нього ж там друзі.
Варя замовкла, а тоді тихо додала:
— Мам, я тобі з цього місяця нічого надсилати не зможу. Вибач. Тобі ж на ліки… Я щось придумаю, слово честі.
Глафіра Микитівна не відповіла. Підвелася й пішла до кімнати. Я почула, як вона висунула нижню шухляду письмового столу.
Повернулася з прозорою текою і поклала її перед дочкою.
— Глянь.
— Що це?
— Подивися.
Варя розгорнула теку. Всередині лежали договір вкладу й витяг, роздрукований у банку минулого тижня. А зверху великими літерами було написано: «Варі».
— Мам, я не розумію.
Вона вдивилася в цифри, піднесла аркуш ближче до світла.
— Це що, двісті десять тисяч?
— Трохи більше.
Сто вісімдесят тисяч із них були Варині: тридцять шість переказів по п’ять тисяч. Решта — відсотки, які банк нарахував за три роки.
— Звідки вони в тебе?
— Від тебе, доню. Я жодної твоєї тисячі не витратила. На ліки мені пенсії вистачає.
— Ти весь цей час складала?
— Із першого місяця.
Варя підвела на неї очі.
— А чому нічого не сказала?
— Бо знаю тебе. Скажу, що не витрачаю, — перестанеш надсилати. А потім, як тобі знадобиться, ти в мене й не попросиш.
— Мам, та ти ж могла собі щось купити! Я для тебе ці гроші…
— Я знаю, для мене. Але мені нічого не було треба.
Варя знову подивилася на витяг, ніби не могла повірити цифрам.
Тоді Глафіра Микитівна кивнула на мене:
— Віра Павлівна зі мною в банк їздила, коли я вклад відкривала. Запитай, якщо мені не віриш.
І я зрозуміла, чому вона попросила мене залишитися.
— Так і було, Варю, — сказала я. — Три роки тому ми разом їздили.
Варя притиснула долоні до обличчя і заплакала. Спочатку тихо, потім так, що плечі її затремтіли.
— Це нечесно… Мам, це ж тобі було. Я не візьму, чуєш? Не візьму.
Глафіра Микитівна гладила її по спині й чекала, поки вона трохи заспокоїться.
— Доню, свій подарунок ти мені вже зробила.
— Який подарунок?
— Три роки щомісяця я знала: ти про мене пам’ятаєш. А гроші просто полежали й дочекалися, коли тобі знадобляться.
— Але ж це стільки…
— Ти послухай. Степанчик нехай доучується у своїй школі, зі своїми друзями. Винаймеш квартиру недалеко. А потім спокійно шукатимеш кращу роботу.
Варя витерла щоки.
— Ти правда не сердишся, що я їх візьму?
— Та я ж для того й берегла.
Варя зі Степаном прожили в матері тиждень. Термін вкладу якраз закінчувався, тож відсотки не пропали.
На початку листопада ми з Глафірою Микитівною знову поїхали до банку. Вона забрала вклад і переказала всі гроші дочці на картку.
За кілька днів Варя зателефонувала:
— Мам, ми знайшли квартиру! Однокімнатну, за дві зупинки від школи.
— Степан уже знає?
— Аякже. Бігає по кімнаті й питає, чи можна завтра до друзів.
Варя сплатила за квартиру на три місяці вперед. А потім пішла на співбесіду у велику фірму, куди її давно кликала колишня однокурсниця. Роботу отримала, і зарплата там виявилася майже вдвічі більшою.
Глафіра Микитівна жодного разу не сказала дочці, що не довіряла Ігореві. І тепер не дорікала.
Минулого четверга ми знову сиділи в неї на кухні зі спицями. Раптом задзвонив телефон. Глафіра Микитівна прочитала повідомлення й простягнула його мені.
Варя писала, що із зарплати знову переказала матері п’ять тисяч.
«Мамо, тільки витрачай їх на себе. Не складай, прошу тебе».
А нижче, через рядок, додала:
«Я теж відкрила вклад із поповненням. Назвала його в додатку “Мамин”».
— От уперта, — сказала Глафіра Микитівна.
— Є в кого, — відповіла я.
Вона усміхнулася, відклала спиці й ще раз прочитала доччине повідомлення.