— Тітко Ганно, ну хоч закрутки вийшли на славу! Буде молодятам узимку що до картоплі відкрити!
Я прочитала Іринине повідомлення й навіть усміхнулася. А тоді відкрила світлину над ним — і так і залишилася стояти посеред кухні з порожньою чашкою.
На фото Роман обіймав Дарину. Гарні, щасливі. Довкола — квіти, золотиста рамочка. Угорі напис: «Дякуємо вам, наші найрідніші! Ось так ви підтримали нашу нову сім’ю!»
Нижче йшли імена гостей. Навпроти кожного — подарована сума.
Я гортала повільно. Батьки, хрещені, дядьки, тітки… Цифри, цифри, цифри.
Моє ім’я стояло останнім.
«Тітка Ганна — скромний конверт і домашні закрутки».
Я збільшила зображення. Навіщо — сама не знаю. Може, сподівалася побачити щось іще.
Але під моїм ім’ям була тільки золота лінія.
У групі з’явилося нове повідомлення від Ірини:
«А грибочки ваші я б і сама забрала! Таких більше ні в кого немає».
Я поклала телефон екраном донизу.
— Ну от, Ганно, — сказала сама до себе. — І тебе порахували.
Чайник давно свистів. Я вимкнула газ, сіла, знову взяла телефон. Знайшла Романів номер.
Палець завмер над зеленою слухавкою.
Восьма ранку. Хай поспить. Учора ж весілля було.
І я знову відклала телефон. Подумала, що не варто псувати хлопцеві перший ранок після весілля.
А перед очима чомусь постав зовсім інший ранок.
Романові дев’ять. Він сидить на цій самій кухні й водить ложкою по тарілці.
— Не хочеш борщу?
Мотає головою.
— Тоді чаю зроблю.
— Не треба.
Після похорону моєї сестри він майже не розмовляв. Василь, його батько, працював позмінно, бігав між роботою, школою й порожньою квартирою.
Одного вечора прийшов до мене — сірий, неголений.
— Ганно, мене знову в ніч поставили. Я вже з майстром говорив…
— Нехай Ромчик у мене побуде.
— Та він і так у тебе щодня.
— Василю, йди на роботу. Вечеряв хоч?
Він тоді сів на табуретку й затулив обличчя руками.
— Я не знаю, як самому. Нічого не встигаю.
— І не треба самому. Ми ж є.
Відтоді Роман після школи біг до мене. Сам відмикав двері ключем з-під горщика, сам діставав тарілку.
— Тітко Ганно, я прийшов!
— Руки помив?
— Та зараз…
— Не «зараз», а спочатку руки!
— Ну ви як мама…
Він урвав себе на півслові. Стояв у дверях кухні й дивився на мене так, що я ледве втрималася, аби не заплакати.
— Іди сюди, — сказала я.
Він притулився лобом мені до плеча.
Тоді ми довго мовчали.
Я працювала в бібліотеці, грошей мала небагато. Та якось вистачало і на суп, і на зошити, і на його улюблені цукерки, які він нібито вже не любив, бо «не маленький».
А потім порвалися зимові черевики.
— Тільки татові не кажіть, — попросив він, переступаючи з ноги на ногу. — Йому знову зарплату не дали.
— А в чому ти завтра до школи підеш?
— У кросівках. Я дві пари шкарпеток…
— Навіть не починай. Збирайся, на ринок поїдемо.
— Ви ж собі пальто хотіли.
— Моє ще походить.
Роман опустив очі.
— Я виросту й куплю вам нове.
— Ти спершу ці чоботи поміряй, годувальнику.
Дві зими він у них проходив. Щоразу, як хтось хвалив, казав:
— Це тітка Ганна вибирала. Вона знає, які треба.
А на випускному вже він пильнував мене.
Я взула Любині туфлі. Гарні, лаковані, майже нові. Сестра все берегла їх на особливий випадок, та так і не встигла взути.
Мені вони були затісні. Я терпіла, усміхалася, плескала, коли Романові вручали атестат. А надворі він узяв мене під руку й насупився:
— Ноги болять?
— Трохи.
— Тітко Ганно…
— Ромчику, то мамині туфлі. Хотіла, щоб сьогодні…
Не договорила. Він і так зрозумів.
Постояв мовчки, тоді озирнувся.
— Ходімо через парк.
— Навіщо? Через площу ближче.
— Бо в парку темніше. Ви роззуєтеся.
— Ще чого! Я ж не піду боса.
— Підете. А я нікому не скажу.
І я пішла. Він ніс мої туфлі в пакеті, а я ступала теплим асфальтом і сміялася.
— Тільки в університеті так не командуй, — казала йому.
— Там нехай у зручному взутті ходять.
Того вечора він дорогою додому говорив без упину: куди вступатиме, де підроблятиме, як усе в нього буде. А я слухала й думала: аби тільки був щасливий.
Потім почалися гуртожиток, сесії, приїзди на вихідні.
— Тітко Ганно, тільки нічого не готуйте. Я на день.
— Авжеж. А це хто в мене щойно третій пиріжок узяв?
— То маленькі.
— А банку грибів куди?
— У гуртожиток.
— Минулого разу теж у гуртожиток віз. До електрички хоч доніс?
— Не всю, — зізнався він і засміявся.
Отой сміх я й упіймала на телефон у ресторані. На весіллі.
До нього я готувалася чотири місяці. Відкладала з пенсії, з підробітку в гардеробі будинку культури. Стару сукню перешила, від зайвих покупок відмовилася.
Подруга кликала на день народження в кафе.
— Приходь, Ганю. Посидимо хоч раз, як люди.
— Не зможу, Олю. На весілля збираю.
— То що тепер, до весілля й не жити?
— Та я живу. Просто хочу хлопцеві подарувати.
І подарувала скільки змогла.
А до конверта приготувала дванадцять банок. Огірки, помідори, варення. Опеньки — окремо, у полотняну сумку, між рушниками. Романові улюблені.
Дарина зустріла мене біля входу.
— Тітко Ганно, ви вже тут! Проходьте.
— Щастя вам, дітки. Бережіть одне одного.
Я опустила конверт у дерев’яну скриньку й переставила важку сумку.
— Ой, самі не несіть! — Дарина покликала офіціанта.
— Там банки, синочку, — попросила я хлопця. — Тільки не кладіть набік.
— Донесу, не хвилюйтеся.
Роман саме вітав інших гостей. Я хотіла покликати його, але передумала. Ще встигнемо.
Моє місце було біля дверей, якими офіціанти носили страви. Найближча рідня сиділа коло молодят. Я трохи постояла зі своєю карткою в руці, а тоді чоловік за столом відсунув стілець:
— Сідайте до нас. У нас тут найкраще місце.
— Чим же?
— Першими бачимо, що їсти несуть.
Я засміялася. Люди виявилися привітні, і невдовзі ми вже розмовляли, наче давні знайомі.
Посеред вечора Роман підійшов, обійняв мене за плечі.
— Тітко Ганно, вам тут добре?
— Добре, сину. Ти їв щось? Бо все бігаєш.
— Їв. А ви… опеньки привезли?
Я легенько вдарила його по руці.
— Одружений чоловік, а все про гриби.
— То привезли?
— Дві баночки. В окремій торбинці.
Він нахилився й поцілував мене в щоку.
— Одну сховаю. Бо Дарина скуштує — мені не дістанеться.
Тоді я була щаслива. Чесно.
Навіть коли фотографувала його з-за чужих спин. Навіть коли половину кадру затуляла таця. Одне фото вийшло чудове: Роман закинув голову й сміявся — точнісінько як колись на моїй кухні.
Я одразу поставила його на заставку.
А наступного ранку побачила ту рамочку.
До вечора я все переконувала себе: дурниці, не бери до серця. Молоді, не подумали.
Та коли взяла телефон, руки знову похололи.
Роман не відповів. За кілька хвилин передзвонила Дарина.
— Добрий вечір, тітко Ганно! Рома в душі. Щось передати?
— Та ні… Хотіла поговорити.
— Ви нашу подяку бачили? Я вчора пів ночі рамочку підбирала.
Я провела пальцем по краю скатертини.
— Бачила, Даринко. Скажи, а навіщо там суми?
— Щоб подякувати. А що?
— Просто подарунок… То ж особисте.
— Та там тільки наші, родина, — відповіла вона. — Ми ніде більше не виставляли.
— Рідні теж можуть порівнювати.
— Ой, тітко Ганно, хто ж порівнює? Кожен дав скільки міг. Ми навіть закрутки ваші вписали, щоб ви бачили: нічого не забули.
Я заплющила очі.
Навіть закрутки.
— Ви не подумайте, ми дуже вдячні! — додала вона. — Рома ж їх так любить.
— Знаю, дитино.
— То все добре?
Я помовчала. Сказати б тоді прямо: ні, не добре. Мені боляче. Але вона говорила так радісно, так упевнено, що зробила приємне, — і я розгубилася.
— Будьте щасливі, Даринко, — тільки й сказала.
А потім ще довго сиділа з телефоном у руці. Вона так і не зрозуміла, навіщо я дзвонила.
Зранку озвалася Світлана, моя молодша сестра.
— Як суглоби, Ганно? Не крутить?
— Та трохи на погоду…
— У мене теж спина ниє. Слухай, ти ту картинку в групі бачила?
— Бачила.
— Ну й що скажеш?
— А ти?
Сестра зітхнула.
— Не ображайся, але могла б трохи більше постаратися.
Я повільно сіла.
— У чому?
— Ну, Ганно. Таке весілля. Такі гості. А ти з банками…
— І з конвертом.
— Я бачила. Про те й кажу. Я он поклала стільки, щоб за нашу родину не соромно було.
Я мовчала кілька секунд.
— Тобі за мене соромно, Світлано?
— Не перекручуй. Я по-родинному кажу.
— А я по-родинному питаю.
— Могла б позичити в мене. Віддала б потроху з пенсії, я б не підганяла.
— Позичити, щоб у списку вище стояти?
— Щоб люди не говорили! Усі ж знають, скільки ти з Романом носилася. А вийшло, чужі більше дали.
— То, може, треба було й ті роки порахувати?
— Ну навіщо ти так…
— Уроки порахувати? Ночі, коли він хворів? Скільки за це в конверт належить?
— Ганно, я ж не про це.
— А я саме про це.
Вона сердито видихнула.
— Ти все близько до серця береш.
— Скажи, ти Романові подзвонила?
— Навіщо?
— Запитати, для чого чужі гроші виставляти.
— У хлопця медовий місяць. Ще йому настрій псувати?
Я подивилася на його фото на заставці.
— А мені можна.
— Господи, та не починай…
— Мені на роботу, Світлано. Бувай.
Я поклала слухавку раніше, ніж вона встигла відповісти.
Відчинила шафку по чашку й побачила пачку нових кришок. Купила із запасом — на Романів грушевий компот, на кабачкову ікру.
Зачинила дверцята.
Того ранку чаю я так і не випила.
Наступні дні минали серед дитячих курточок, загублених рукавичок і гардеробних номерків.
— Бабусю Ганно, а де моя шапка?
— На голові, Максимку.
Хлопчик мацав себе за маківку, реготав і біг на танці.
Я теж сміялася. На роботі було легше.
Родинну групу вимкнула. Роман не телефонував, а я більше не набирала. Сердилася на нього й одразу сама себе виправдовувала: зайнятий, гостей проводжає, нове життя починає.
У п’ятницю повернулася додому під дрібним дощем. Щойно повісила пальто — постукали.
На ґанку стояв Роман. Мокре волосся, темні плями на плечах куртки. В одній руці паперовий пакет, у другій — моя полотняна сумка.
Я спершу глянула саме на неї.
— Добрий вечір, тітко Ганно. Пустите?
— Та заходь швидше! Ти чого без парасолі?
— Не взяв.
— А машина де?
— Дарининому батькові знадобилася. Я автобусом.
— То хоч би подзвонив!
Він переступив поріг і тихо сказав:
— Боявся, скажете не їхати.
Я взялася розстібати його мокру куртку, як колись, коли він повертався зі школи й не слухалися змерзлі пальці.
— Дурний ти, Ромчику. Іди на кухню.
Він сів біля вікна, на своє давнє місце. Я поставила чайник, дістала картоплю, помідори, хліб.
— Їстимеш?
— Їстиму. Тільки ви сядьте, будь ласка.
— Зараз підігрію.
— Тітко Ганно.
Я обернулася.
— Вибачте мені.
У руці в мене залишився рушник.
— За що саме?
Він опустив погляд.
— За той список. І за те, що ви мені дзвонили, а я так і не передзвонив.
— Дарина сказала, що ви разом придумали.
— Знаю. Ми вчора про це говорили. Вона сказала «ми», бо подяка ж від нас обох. Але самої картинки я до вчора не бачив.
— Зовсім?
— Зовсім. Вона питала, чи подякувати всім у групі. Я сказав: звісно. А потім закрутився й навіть не відкрив.
Він провів долонями по обличчю.
— Це не виправдання. Ви дзвонили мені. Треба було взяти й набрати.
Я сіла навпроти.
— Я не хотіла тобі свято псувати.
— А сидіти тут самій — це краще?
Я глянула у вікно.
— Не краще.
Роман посунувся ближче.
— Дарина сказала, ви про суми питали. А вона вирішила, що ви просто здивувалися. Вони вдома все так обговорюють: хто скільки витратив, хто скільки дав. Вона й не подумала…
— Я зрозуміла, що не подумала, — перебила я. — Вона зі мною добре говорила. Я не кажу, що хотіла образити.
— Але образила.
Я кивнула.
Він замовк, даючи мені договорити.
— Я чотири місяці відкладала, Ромчику. Знала, що небагато буде. Та думала: віддам від серця. А потім дивлюся — всі рідні в рядочках. І я внизу. Наче мала ще виправдовуватися, чому так мало тебе люблю.
— Не кажіть так.
— Я знаю, що це нерозумно…
— Ні. Не це. Про любов не кажіть.
Він накрив мою руку долонею.
— Я ті черевики пам’ятаю. І ваше старе пальто. Думаєте, я не знав, чому ви нового не купили?
Я спробувала всміхнутися.
— Бач, таки виріс розумний.
А він не всміхнувся.
— Пам’ятаю, як ви мені гроші в кишеню сунули перед вступними. Казали: «На дорогу». А я вже в автобусі побачив, скільки там. Дзвоню — ви не берете. Потім кажете, що телефон не чули.
— То й не чула.
— Тітко Ганно.
Я опустила очі.
Він міцніше стиснув мою руку.
— Я не забув. Просто поводжуся інколи так, наче ви завжди будете поруч і все самі зрозумієте. А ви не повинні.
Оце вже я не витримала. Витягла з кишені фартуха хустинку.
— Картопля пригорить, — сказала.
— Я вимкнув.
І тільки тоді я помітила, що плита вже не горить.
— А список? — запитала тихо.
— Видалили. Я попросив Дарину прибрати. Потім довго говорили.
— Посварилися?
— Розбиралися. Спочатку вона повторювала: «Я ж подякувати хотіла». А я кажу: «То навіщо біля людей цінники?» Вона замовкла.
Він ковтнув.
— Я розповів їй про мамині туфлі. Як ми з вами парком ішли. Про чоботи. Про те, як я після школи боявся додому, бо мами там не було, а до вас біг — і ви з кухні гукали.
Я відвернулася.
— Не треба, Ромчику.
— Треба було раніше розповісти. Вона слухала й плакала. А потім спитала, чому ви їй прямо не сказали, що боляче.
— Не змогла.
— Я так і пояснив.
Ми трохи посиділи мовчки. Тоді я згадала про сумку.
— А банки навіщо привіз?
Він простежив за моїм поглядом і раптом збентежився.
— Порожні. Ви ж завжди сварите, що тару не повертаю.
— То ви що, все вже поїли?
— Ні, тільки гриби. Решту ще бережемо.
— Обидві банки?!
— Я ж казав: від Дарини треба ховати.
Я засміялася крізь сльози, а він, побачивши це, нарешті теж усміхнувся.
— Вона спочатку ложечку взяла. Потім каже: «А де картопля?» Я кажу: «Бачиш, тепер розумієш».
— Треба було ще дати…
Я осіклася. Роман погладив мене по руці.
— Не треба більше. Ми не по банки приїжджати будемо.
Він підвівся й приніс паперовий пакет.
— Це Дарина вибрала.
У пакеті лежали тепла вовняна хустка вишневого кольору й коробка чаю.
— Вона хотіла сама приїхати, але температура піднялася. Дуже просила перепросити. І питала, чи можна нам наступних вихідних удвох.
Я перебирала пальцями м’яку вовну.
— Можна, звісно.
— Вона боялася, що не захочете бачити.
— Нехай приїжджає. Поговоримо.
— І ще… Ви не думайте, що ми подарунком хочемо…
— Не думаю, — зупинила я. — Чую ж тебе.
Він видихнув і знову сів.
Я глянула на чисті банки в старій сумці. Він помив їх, склав, привіз автобусом під дощем. Раніше міг місяцями тримати порожню тару в багажнику, а тут не забув.
— Чого ви? — запитав Роман.
— Нічого. Їж, поки знову гріти не довелося.
Він слухняно взяв виделку.
— А ви зі мною?
— Зараз чай заварю.
— Я заварю. Скажіть тільки, де той новий.
— У пакеті, ще не сховала.
Він поставив чашки, одну підсунув мені, другу — собі. Без запитань знайшов ложечки, цукор, блюдце для хліба. Усе пам’ятав.
Потім розповідав про роботу, про ремонт, який вони ніяк не почнуть, бо Дарина вже втретє передумала щодо кольору стін.
— А ти що хочеш? — спитала я.
— Щоб уже пофарбували.
Ми обоє засміялися.
— Улітку заберемо вас на дачу, — сказав він. — Хоч на тиждень. Без сапи, без банок.
— То що я там робитиму?
— Відпочиватимете.
— Умієш ти таке придумати…
— Навчу. Я ж у вас багато чого навчився.
Коли він зібрався додому, дощ майже вщух. Я накинула нову хустку й вийшла провести його на ґанок.
— На вихідні що вам приготувати? — спитала.
Роман уже спустився на сходинку, але обернувся.
— Нічого особливого. Картоплі зваримо. Разом.
— А до картоплі?
Він примружився, і я впізнала того хлопчиська, який колись ховав банку грибів у студентську сумку.
— Ну, якщо одна баночка ще є…
Я легенько штовхнула його в плече.
— Є. Для вас є.
Він обійняв мене — міцно, не поспішаючи.
А повернувшись до кухні, я прибрала зі столу, витерла дві чашки й поставила поряд на полицю. Телефон блимнув повідомленням від Дарини: «Дякую, що чекаєте. Можна я завтра вам подзвоню?»
Я сіла й набрала: «Можна, дитино. Дзвони».
Потім відчинила шафку, де лежали нові кришки. Посунула їх трохи вбік, звільняючи місце для повернутих банок.