— Ти голос не підвищуй! Вона зараз із саду повернеться, — шикнула Інга і клацнула металевою рулеткою. — Я прикинула: якщо перегородку між кухнею й верандою знести, покупець ще сотню зверху накине.
— Інго, мені якось боязко, — буркнув Тимофій. — Мати в цей будинок після смерті батька всю душу вклала. Як я їй скажу, що ми її в літню кухню виселяємо?
— А ти не кажи «виселяємо»! Скажи: раціональний обмін, сучасний підхід. Навіщо їй самій такі хороми? Опалення дороге, ґанок фарбувати треба. А в кухні ми їй обігрівач поставимо.
— Там же ні води, ні туалету.
— Ну й що? Вона в тебе жінка загартована.
Ілона стояла на сходах за прочиненими дверима веранди й притискала до боку кошик зі смородиною. Хотіла відразу зайти й запитати, чи вони при своєму розумі. Але зупинилася, тихо поставила кошик і відійшла за ріг будинку, до бочки з дощовою водою.
Цей будинок вони з Антоном звели вісім років тому. Мріяли тут разом зустріти старість, доглядати яблуні, сидіти вечорами на просторій веранді. Три роки тому чоловіка не стало. Ілона працювала старшою бухгалтеркою в районній поліклініці й сама давала раду господарству.
Син із невісткою жили в місті на орендованій квартирі. Приїздили нечасто: то на шашлики, то по ягоди. Після смерті батька Тимофій попросив машину.
— Мамо, можна я поки поїжджу? Тобі ж вона все одно стоїть.
— Бери, синку. Тільки бережи.
Кросовер був записаний на Ілону, страховку вона теж оплачувала сама. Але їй було шкода сина: навіщо йому маршрутками мотатися?
Сьогодні молоді приїхали без дзвінка, зате які ласкаві!
— Мамо, я траву покошу, — одразу запропонував Тимофій.
Ілона аж здивувалася: раніше його до газонокосарки не допросишся. А Інга привезла еклери й бігала по кімнатах із блокнотом.
— Хочу вам до ювілею карнизи замовити. Гарні, не сперечайтеся!
Ілона тоді усміхнулася й пішла нарвати їм смородини в дорогу. А тепер стояла за рогом і чула кожне слово.
— А якщо вона впреться? — запитав Тимофій. — Скаже, що в сараї зимувати не буде?
— Який сарай? Цегляна літня кухня! Не захоче — знімемо їй спочатку кімнату в гуртожитку. А решту грошей пустимо на перший внесок за наш таунхаус.
— Давай тільки сьогодні м’яко зайдемо. Про здоров’я запитаємо, про її спину. Нехай сама зрозуміє, що ділянку не потягне.
Спина в Ілони й справді боліла. Вона навіть відклала премію на поїздку до моря у вересні. Але переїжджати в сиру літню кухню, де восени вода в рукомийнику бралася льодом, вона точно не збиралася.
— Ілоно! Ти тут? — тихо гукнула від огорожі сусідка Христина.
— Тут, Христино.
— Я дивлюся, твій Тимко зранку з рулеткою біля фундаменту ходить. Ти часом будинок продавати не надумала?
— З чого це?
Христина підступила ближче до сітки.
— Минулого четверга він якогось чоловіка привозив. У піджаку, поважний такий. Вони садом ходили, до гаража придивлялися. Я ще запитала, що робиться, а Тимко каже: «Мати скоро в місто перебереться. Ціну обговоримо — і вдаримо по руках».
— Так і сказав?
— Атож. Я й здивувалася: невже ти їдеш і мені ні слова?
Ілона глянула на веранду.
— Нікуди я не їду. Дякую, що сказала.
— Ти з ними обережніше, — зітхнула Христина.
Ілона взяла кошик, навмисне голосно застукала калошами по сходах і зайшла на веранду.
Молоді сиділи за столом. Інга швидко сховала рулетку в кишеню.
— Мамо Ілоно, а ми вас зачекалися! Яка смородина велика! Сідайте, вам не можна на сонці так довго.
— Сяду, — сказала Ілона. — А чого ти рулетку сховала? Карнизи вже переміряла?
— Ой, та які там карнизи… — Інга глянула на чоловіка. — Ми тут із Тимошею дивилися на порожні кімнати й думали, як вам самій важко.
— Он як? І що надумали?
Тимофій постукав пальцями по брелоку від батькового кросовера.
— Мамо, тобі вже п’ятдесят три. Спина болить, тиск скаче. А взимку сніг розчищай, за котлом дивись…
— Душа за мене болить?
— Ну а як же! Ми тобі добра хочемо.
— У нас є чудовий варіант, — підхопила Інга.
— То викладайте.
Тимофій відкашлявся.
— Заміські будинки зараз дорогі. Якщо твій продати, ми закриємо кредитки й внесемо гроші за таунхаус. Там асфальт, охорона, два поверхи…
— Гарно, — кивнула Ілона. — Ви в таунхаус. А я куди?
— Та не хвилюйтеся ви! — Інга навіть усміхнулася. — Покупець не проти, щоб ви до осені пожили в літній кухні. Ми вам плитку перенесемо, плед, фіранки повісимо…
— А взимку?
— До зими кімнату вам підберемо. Або студію за містом знімемо. Затишну!
Ілона перевела погляд на сина.
— Тимофію, це правда? Мене — в літню кухню, потім у чужу кімнату, а гроші за наш із батьком будинок — вам?
— Мамо, ну не перекручуй! Навіщо тобі одній три спальні? А ми молода сім’я, нам розширюватися час.
— Ти себе чуєш? Ми з батьком цей будинок будували, поки ти в інституті вчився. Я тут господиня. Продавати нічого не буду.
Усмішка Інги зникла.
— Оце так! Значить, самі в цих стінах сидітимете, а синові допомогти не хочете? Егоїстка!
— Інго, зачекай, — Тимофій нахилився до матері. — Мамо, тут така справа… Тобі все одно доведеться продати будинок.
— Кому доведеться?
— Мамо, не дивися так. До мене на роботі заступник директора підійшов. Дачу шукає. Я показав йому ділянку й сказав, що ти згодна продати.
— Без мене сказав?
— Я думав, ти не відмовиш. І гроші в нього взяв. У борг, під майбутню угоду.
— Скільки?
Тимофій назвав суму. Ілона стиснула край столу.
— Де вони?
— Ми бронь за таунхаус заплатили. Вона безповоротна. І кредитку Інги закрили.
— Ви вже витратили чужі гроші?
— А що нам було робити? — Тимофій підвищив голос. — Якщо не продаси, шеф у понеділок мене з’їсть! Я можу роботу втратити. Ти цього хочеш?
— Ви ж мати, — насіла Інга. — Повинні Тимошу врятувати. Ну поживете трохи в кімнаті, нічого з вами не станеться!
Ілона взяла Інжин блокнот, переклала на підвіконня, потім повернула назад. Руки її не слухалися.
— Ти мій будинок чужій людині пообіцяв, — нарешті сказала вона. — І навіть не спитав мене.
— Мамо, ну не психуй. Ми ж тебе не на вулицю женемо. Я завтра в літній кухні підлогу підмету, віконниці полагоджу. Поживеш там до холодів, смородину дозбираєш…
— І обігрівач поставиш?
— Найкращий купимо! Масляний! — зраділа Інга й дістала рулетку. — Я тоді спальню обміряю, щоб покупцеві план надіслати.
— Сядь, Інго.
Невістка завмерла.
Ілона простягнула руку, взяла зі столу ключі від кросовера й поклала їх до кишені.
— Ти чого? — Тимофій смикнувся. — Це ключі від моєї машини!
— Від моєї, синку. Ти просто на ній їздив.
— А нам у місто на чому? — вигукнула Інга.
— На маршрутці. Зупинка за поворотом.
— Мамо, віддай ключі.
— Ні. Машину я продам. Гроші підуть твоєму начальнику, щоб ти з ним розрахувався.
— Як це продаси? А я без машини як? Мені через усе місто на роботу добиратися!
— Доберешся. Я ж, за твоїми словами, у сараї з обігрівачем якось мала пережити зиму.
— Через якісь стіни рідного сина без машини залишаєш!
— Не через стіни, Тимофію. Через те, що ти за моєю спиною моїм будинком торгував.
Ілона підсунула до невістки кошик.
— Смородину в кульок пересипте. Кошик мені потрібен.
— Тимошо, скажи їй! — Інга смикнула чоловіка за рукав. — Ми ж у серпні машиною на південь збиралися!
— То тепер збирайтеся інакше, — сказала Ілона. — Забирайте свої речі з машини й ідіть. І щоб твого начальника тут більше не було. Приведеш — я йому сама все розповім.
Тимофій штовхнув ногою табурет.
— Та подавись ти своїми яблунями! Думаєш, я ще приїду тобі траву косити? Моєї ноги тут більше не буде!
Ілона відчинила двері веранди.
— Траву мені сусідський хлопець покосить. А ти, синку, поспішай: скоро автобус.
Інга схопила коробку з еклерами й пішла до хвіртки. На смородину навіть не глянула. Тимофій забрав із кросовера рюкзак і рушив за дружиною, не озирнувшись.
Ілона зачинила хвіртку й ще довго стояла біля неї. Потім повернулася на веранду, сіла за стіл і покликала через паркан:
— Христино! Зайди на чай, якщо можеш.
Сусідка прийшла за кілька хвилин. Побачила кошик і порожні чашки.
— Поїхали?
— Поїхали. Сідай, я тобі все розкажу.
За три дні сусід допоміг Ілоні перегнати кросовер до міста. Машину вона продала, борг Тимофія його начальнику повернула, а решту грошей відклала на ремонт даху веранди.
До осені син не дзвонив. Від Христини, чия племінниця працювала з Інгою, Ілона дізналася, що бронь за таунхаус згоріла. Тимофій тепер їздив на роботу метро, а колегам розповідав, нібито сам продав машину: надто вже багато пального вона споживала.
На початку вересня Ілона зібрала валізу. Перед від’їздом зайшла до Христини.
— Будеш часом за ділянкою поглядати?
— Та звісно. Їдь спокійно.
— І яблука збирай, не соромся. Гілки аж гнуться.
— А ти два тижні про яблука не думай, — сказала Христина. — На море дивися.
Ілона усміхнулася, обійняла сусідку й поїхала відпочивати.