— Подивися на себе, Маріє. Ну куди ти ще збираєшся встигнути? Твій потяг давно пішов.
Роман стояв біля дверей у пальті. Біля ноги — дорожня сумка. Та сама, з якою ми колись їздили на море: він ніс її, я тримала за руку Даринку, а під серцем — Артемка.
— Який потяг? — перепитала я. — Ти про що зараз?
— Не починай. Ти все чудово розумієш.
— Ні. П’ять хвилин тому я розкладала дітям вечерю. Тепер ти стоїш із сумкою. Поясни.
Він нарешті глянув на мене.
— Я йду. У мене є інша.
Із вітальні долинув Златин сміх. Артемко щось голосно доводив сестрі.
Я озирнулася на прочинені двері й заговорила пошепки:
— Давно?
— Маріє…
— Давно, Романе?
— Це вже не має значення.
— Для тебе, може, й не має.
Він зітхнув так, ніби це я зіпсувала йому вечір.
— Її звати Ірина. Вона молода, легка. З нею можна просто жити, а не слухати щодня про ціни, уроки й те, як ти втомилася.
Я міцніше стиснула край фартуха.
— А ти хоч раз запитав, чому я втомилася?
— От тільки не треба…
— У нас троє дітей. Троє, Романе. Вони не самі себе годують і не самі хворіють ночами.
— Я не збираюся сперечатися. Я все вирішив ще місяць тому.
Місяць.
Я згадала, як прасувала йому сорочку перед якоюсь нарадою. Як питала, чи не болить голова. Як залишала вечерю в духовці, бо він знову «затримувався».
— А діти? — спитала я. — Їм ти теж уже все вирішив?
— Залишаються з тобою. Ти ж мати.
— А ти хто?
Він відвів очі.
— Грошима допомагатиму. Але без зайвих вимог. Мені теж треба якось облаштуватися. Оренда недешева, Ірині потрібна підтримка.
— Їй потрібна підтримка…
Я повторила це вголос, бо не могла повірити, що він справді так сказав.
— Ти сильна, впораєшся.
— А якщо ні?
Він уже взявся за ручку дверей.
— Впораєшся. І, будь ласка, без сцен. Подивися на себе: вічно заклопотана, в цьому халаті… Твій час минув, Маріє. Змирися.
Двері зачинилися тихо.
Я ще кілька секунд стояла. Потім ноги підкосилися, і я сіла просто на підлогу.
— Мам? — покликала з кімнати Даринка. — Тато пішов?
Я затулила рота долонею.
— Так, доню.
— А чого не попрощався?
Я не знала, що відповісти.
Того вечора я вперше повірила, що зі мною справді все скінчено.
Наступні тижні довелося вчитися робити найпростіше: вставати, вдягатися, відповідати на запитання.
— А тато сьогодні прийде? — питала Злата.
— Ні, сонечко.
— А завтра?
— Не знаю.
Артемко сердився:
— Чому ти не подзвониш йому?
— Я дзвонила.
— То подзвони ще!
Даринка не питала нічого. Від цього було найстрашніше.
Гроші від Романа надходили. Я відкривала повідомлення з банку, дивилася на суму й знову діставала блокнот.
Комунальні. Продукти. Шкільні обіди. Ліки для Злати. Артемкові кросівки вже тиснуть.
Одного разу я зателефонувала йому просто з магазину.
— Романе, цього не вистачає.
— Я переказав усе, що міг.
— Артемкові потрібне взуття.
— У нього ж є.
— Воно мале.
У слухавці запала нетерпляча тиша.
— Маріє, я зараз не можу. У мене свої витрати.
Я подивилася на пакет яблук у кошику й поклала половину назад.
— Добре. Зрозуміла.
Увечері Даринка поставила переді мною свої старі кросівки.
— Артем може поки в цих походити. Вони ж темні, не видно, що дівчачі.
— Доню…
— Я помила.
Я обійняла її, але вона стояла напружена, не притискаючись у відповідь.
— Ми впораємося, чуєш?
— Ти весь час так кажеш.
— Бо…
— А сама плачеш.
Після цього вона пішла до кімнати й зачинила двері.
Артемко почав битися у дворі. Коли я вперше привела його додому з розбитою губою, він вирвав руку.
— Не чіпай мене!
— Артеме, що сталося?
— Нічого!
— Ти вдарив хлопчика.
— Він сказав, що наш тато нас кинув!
Я присіла перед ним.
— Тато вирішив жити окремо від мене. Ви тут ні до чого.
— То чому він не приходить до нас?
На це запитання в мене теж не було доброї відповіді.
А ночами прокидалася Злата.
— Мамо, я тата кликала, а його немає.
— Я тут, маленька.
— А ти не підеш?
— Ні.
— Точно?
Я вкладалася поруч і тримала її, доки маленькі пальці не розтискали мою сорочку.
Одного такого ранку я зупинилася перед дзеркалом у передпокої.
На мені був той самий халат. Під очима — темні кола. Волосся стягнуте абияк.
Я торкнулася свого обличчя.
— Тобі боляче, — сказала відображенню. — Але ж ти жива.
І раптом заплакала. Не через Романа. Через себе, яку весь цей час тільки підганяла й сварила.
З кухні визирнув Артемко.
— Мам, ти знову?
Я витерла щоки.
— Так. Трохи.
Він постояв і підійшов обійняти мене за пояс.
— Я можу сьогодні посуд помити.
— Дякую, рідний.
Того вечора я відкрила старенький ноутбук.
З обліком і звітністю я працювала давно. Знала свою справу, але ніколи не наважувалася брати замовлення самостійно.
Набрала номер колишньої колеги.
— Олю, привіт. У тебе ніхто не шукає бухгалтера на кілька годин на тиждень?
— Ти береш підробіток?
— Дуже хочу спробувати.
— Чого ж раніше мовчала? Є одна підприємиця, якраз питала.
Перший клієнт довго розпитував, чи точно я впораюся.
— У вас же діти, — сказав він. — Ви встигатимете?
Я на мить заплющила очі.
— Звіт буде у вас у четвер до обіду. Домовимося так?
У четвер о десятій я надіслала готові документи.
Потім з’явилося ще одне замовлення. І ще.
Я працювала ночами. Іноді засинала над цифрами, прокидалася від власного різкого руху й знову перевіряла таблицю.
Якось на кухню зайшла Даринка.
— Уже друга година.
— Зараз закінчу.
— Ти годину тому так сказала.
Вона поставила поруч зі мною чашку чаю.
— Дякую. Тільки ти не мусиш за мною доглядати.
— А хто буде?
Я відсунула ноутбук.
— Дарино, подивися на мене. Ти моя донька. Не друга мама в цій квартирі. Я не хочу, щоб ти про це забувала.
Вона знизала плечима, але з кухні пішла не одразу.
Поступово грошей стало вистачати на більше, ніж найнеобхідніше. Я купила Артемкові кросівки, а Златі — ляльку, яку вона щоразу брала з полиці в магазині й слухняно ставила назад.
— Це мені? Назавжди? — перепитала мала.
— Назавжди.
Вона притиснула коробку до грудей.
А Даринка навіть не вийшла подивитися.
За кілька днів у її щоденнику я побачила прохання класної керівнички терміново зайти до школи.
— Вона майже ні з ким не розмовляє, — сказала Світлана Іванівна, щойно ми сіли. — Учора різко відповіла вчительці. Потім плакала в туалеті, але нікого до себе не підпустила.
Я стиснула сумку на колінах.
— У нас удома складний період.
— Я бачу. Що сталося?
— Чоловік пішов.
Сказала — і вже не змогла зупинитися.
— Я намагаюся. Працюю, шукаю замовлення… Думала, якщо матимуть усе необхідне, їм буде легше. А вона віддаляється. Я питаю — мовчить. Обіймаю — відсторонюється. Я вже боюся щось сказати не так.
Світлана Іванівна підсунула мені воду.
— Даринка може злитися. На батька, на вас, на весь світ. Їй треба місце, де можна побути не лише дитиною, в якої розлучаються батьки.
— Вона раніше малювала, — згадала я. — Тепер навіть альбом не відкриває.
— У нас якраз починає працювати творча майстерня. Безкоштовна. Один із батьків, Юрій Олександрович, допомагає її організувати. Спробуйте прийти.
Я невпевнено подивилася на простягнутий аркуш із номером.
— Не знаю, чи вона захоче.
— І я не знаю. Але запропонувати варто. І вам не завадить трохи побути серед людей, Маріє.
Я зателефонувала лише ввечері.
— Добрий вечір. Це Марія, мама Даринки. Ваш номер дала Світлана Іванівна. Перепрошую, якщо пізно…
— Ні, ще не пізно. Слухаю вас.
Голос був спокійний. Без поспіху.
— Вона казала про майстерню… Просто донька зараз ні з ким не хоче спілкуватися. Я не знаю, чи не заважатиме вона іншим.
— А чим може заважати?
— Сидітиме похмура. Або захоче піти.
— Тоді посидить. Або піде. Ми ж не іспит складаємо.
Я вперше за той день усміхнулася.
— Можна мені залишитися з нею?
— Звісно. Завтра о шостій. Будемо раді вас бачити.
Дорогою до школи Даринка кілька разів зупинялася.
— Мам, ну навіщо? Я не хочу ніякого гуртка.
— Просто подивимося.
— А потім почнеться: «Тобі треба ходити, я домовилася».
— Не почнеться. Побудемо пів години. Не сподобається — підемо.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
У залі діти зсовували столи, розкладали папір і сперечалися через фарби. Біля вікна чоловік у светрі намагався відмити синю пляму з руки.
— Ви, мабуть, Марія? А я Юрій.
— Добрий вечір.
Він кивнув Даринці.
— Привіт. Підкажеш одну річ?
Донька насторожилася.
— Яку?
Він показав ескіз.
— Тут має бути вечірнє небо. А виходить щось схоже на брудну калюжу. Що я роблю не так?
Даринка мимоволі нахилилася ближче.
— Забагато чорного.
— Ага. Я так і підозрював, що справа не в небі.
Вона ледь усміхнулася.
— Треба синій із фіолетовим. І ось тут світліше.
— Покажеш?
Донька подивилася на мене.
— Я ж не знаю, чи правильно.
— Спробуй, — сказала я.
За пів години я тихо торкнулася її плеча.
— Ну що, йдемо?
— Уже? Мам, я ще не закінчила.
Я відійшла до вікна, щоб вона не бачила мого обличчя.
Додому ми поверталися через дві години.
— А в четвер теж буде? — спитала Даринка.
— Буде.
— Тоді треба взяти мій тонкий пензлик. Шкільним незручно.
Я слухала її й боялася перебити.
Тієї ночі вона вперше сама зайшла до мене.
— Мам, ти не спиш?
— Ні.
Вона сіла на край ліжка.
— Я іноді думаю… Може, якби ми менше сварилися з Артемом…
— Ні, Даринко.
— Ти ж навіть не дослухала.
— Бо хочу, щоб ти почула це одразу. Тато пішов не через вас.
У неї затремтіли губи.
— А чому тоді йому з нами було погано?
Я простягнула руки, і цього разу вона притиснулася до мене.
— Не знаю, доню. Я багато чого не розумію. Але ви нічого не зіпсували. Нічого.
Вона плакала довго. Я не просила її заспокоїтися.
Майстерня стала частиною нашого тижня. Даринка знайшла там подруг, знову почала говорити про школу. Не все налагодилося одразу, але тепер, коли їй було зле, вона хоча б не завжди зачиняла двері.
Я допомагала прибирати після занять, потім узялася закуповувати матеріали.
— Ви де знайшли такий папір за ці гроші? — здивувався Юрій, роздивляючись чек.
— Професійна таємниця.
— То ви нам дуже потрібні.
— Через дешевий папір?
— Не тільки, — усміхнувся він.
Ми почали розмовляти. Спершу про дітей, потім про роботу, а якось, коли всі вже розійшлися, — про його дружину.
— Її п’ять років немає, — сказав він, складаючи пензлі. — Хворіла довго.
— Вибачте. Я не знала.
— Звідки ж вам знати?
— А син?
— Олексій. Уже підліток. Часом дивлюся на нього — дорослий чоловік. А часом питає, чи пам’ятаю я, як мама співала на кухні.
Я мовчки подала йому рушник.
— Пам’ятаєте?
Він кивнув.
— Усе пам’ятаю.
Після тієї розмови між нами зникла якась непомітна відстань.
Якось у майстерні я втретє перевірила телефон.
— Щось сталося? — запитав Юрій.
— Кран тече. Перекрила воду, чекаю, чи відповість сантехнік.
— Я можу подивитися.
— Ні, ти й так…
— Маріє, подивитися на кран — не подвиг. Якщо не впораюся, чесно визнаю поразку.
Увечері він стояв у нас на кухні з інструментами, а Артемко стежив за кожним рухом.
— А це для чого?
— Потримати ось тут. Допоможеш?
Син одразу випростався.
— Ага.
Коли кран перестав текти, Злата запитала:
— А ти тепер чай будеш?
— Якщо запросиш.
— Я вже запросила.
Потім була полиця в дитячій. Настільна гра. Дерев’яний літак, який Юрій з Артемком майстрували кілька вечорів.
— Не виходить! — сердився син, кидаючи наждачний папір.
— Покажи.
— Воно криве!
— Трохи. Виправимо.
— Ти не сваритимешся?
Юрій глянув на нього.
— Через криве крило? Ні. Я своє перше взагалі зламав.
Артемко обережно взяв деталь назад.
Я стояла в дверях і слухала, як вони домовляються, з якого боку краще підшліфувати.
Коли Юрій уперше взяв мене за руку, я злякалася.
Ми проводжали дітей після прогулянки. Злата вже дрімала в мене на плечі, і він допоміг перекласти її зручніше.
— Маріє, можна я завтра подзвоню тобі не про майстерню?
Я опустила очі.
— Можна.
— Ти зараз так сказала, ніби я попросив позичити велику суму.
Я засміялася — і відразу відчула сльози.
— Просто я давно… Відвикла.
— Від чого?
— Комусь подобатися.
Він не став говорити, що це дурниці.
Лише тихо сказав:
— Ти мені дуже подобаєшся. Я не кваплю тебе. Просто хочу, щоб ти знала.
Наші стосунки складалися повільно. Ми знайомили дітей, ходили разом у парк, іноді пили чай на кухні, поки всі спали.
Олексій спершу тримався стримано. Я теж боялася сказати щось зайве. А потім він скуштував мої сирники й запитав:
— Можна ще?
— Звісно.
— Тату, чого ти так не готуєш?
— Бо досі ти казав, що мої їстівні.
— Я тебе підтримував.
Ми всі засміялися. Навіть Даринка, яка саме сварилася з Артемком через останню ложку сметани.
Одного вечора я сказала Юрієві:
— Я боюся звикнути.
— До чого саме?
— Що ти поруч. Що можна подзвонити й сказати: «Мені погано». Не вигадувати спочатку поважну причину.
Він відставив чашку.
— Можна і без причини.
— От до цього й боюся.
Юрій обійняв мене. Ми довго сиділи мовчки.
Майже через пів року після нашого знайомства він запросив мене до кав’ярні. Діти гостювали в моєї сестри, за вікном падав перший сніг.
Юрій весь час торкався кишені піджака.
— Ти щось загубив? — не витримала я.
— Поки що ні. Але зараз, мабуть, загублю всі слова, які придумав.
Він поклав на стіл маленьку коробочку.
Я завмерла.
— Маріє, я люблю тебе. І хочу жити з тобою. Разом зустрічати ранки, сваритися, хто забув купити хліб, слухати дітей… Усе це хочу. З тобою.
Я затулила губи долонею.
— Ти плачеш, — розгубився він. — Я ще навіть не запитав.
— То запитай уже.
Він засміявся, і голос у нього здригнувся:
— Вийдеш за мене?
— Так.
— Точно?
— Юрію, вдягай каблучку, поки я можу тримати руку рівно.
Невдовзі в його компанії мав відбутися святковий вечір.
— Підеш зі мною? — запитав він.
Я насторожилася.
— Там буде багато людей?
— Досить.
— Я вже не пам’ятаю, як поводяться на таких вечорах.
— Їдять, розмовляють. Іноді танцюють.
— Дуже смішно.
Він обійняв мене зі спини.
— Я хочу познайомити всіх зі своєю нареченою.
Сукню ми зрештою вибрали смарагдову. Юрій привіз її в коробці, а я ще довго не наважувалася приміряти.
— Якщо не підійде, повернемо, — сказав він.
— Я не про розмір.
Він зрозумів.
— Просто приміряй.
У день свята я стояла перед дзеркалом після зачіски й макіяжу, розглядаючи себе.
У кімнату зазирнула Даринка.
— Мам…
— Що? Занадто?
— Ти дуже гарна.
Підійшла й поправила мені пасмо біля обличчя.
— Тільки плечі розправ. Ти чого ховаєшся?
Я подивилася на доньку — і випросталася.
У ресторані Юрій знайомив мене з колегами, не відпускаючи руки.
— Марія, моя наречена.
Щоразу, коли він це вимовляв, я усміхалася.
За столом ми говорили про роботу, про дітей, про те, як у майстерні хтось випадково намалював котові шість лап. Я вже майже перестала хвилюватися, коли музика стихла й директор піднявся на сцену.
Він дякував працівникам, називав відділи, говорив про завершені об’єкти.
А потім я почула:
— Керівник відділу постачання — Роман Вікторович Ковальчук.
Моя рука застигла на ніжці келиха.
Роман піднімався на сцену. Упевнений, усміхнений, у гарному костюмі.
— Маріє? — тихо озвався Юрій.
— Це він.
Юрій стиснув мою долоню.
Роман почав промову:
— Дякую керівництву за високу оцінку. Для нашого відділу цей рік…
Він побачив мене.
Замовк на пів секунди, якої цілком вистачило.
Погляд ковзнув по моєму обличчю, сукні, зупинився на Юрієвій руці поверх моєї.
— Цей рік був… Ми багато працювали над…
Він глянув у папірець, хоча до цього говорив без нього.
Я чекала, що мене затрусить. Що захочеться сховатися або, навпаки, сказати йому щось гостре.
Але сиділа спокійно.
Переді мною був чоловік, якого я колись дуже любила. І який тепер не знав, як закінчити коротку промову.
— Хочеш вийти? — запитав Юрій.
Я похитала головою.
— Ні. Усе гаразд.
І сама здивувалася, що це правда.
Решту вечора я кілька разів помічала Романів погляд. Та щоразу поверталася до розмови за нашим столом.
Він підійшов уже в холі, коли Юрій допомагав мені вдягнути пальто.
— Маріє?
— Добрий вечір.
— Ти… Я не очікував тебе тут побачити.
— Я теж.
Він нервово всміхнувся.
— Маєш чудовий вигляд.
— Дякую.
Роман подивився на каблучку.
— То ви…
— Ми заручені, — відповіла я.
Юрій простягнув йому руку.
— Юрій Олександрович. Радий познайомитися особисто.
Роман потиснув її й раптом змінився на обличчі.
— Так, звісно… Я знаю. Просто не відразу…
— Ви очолюєте постачання, правильно? Зайдіть у понеділок зранку до мого кабінету. Треба узгодити кілька позицій у кошторисі останнього об’єкта.
— Так. Обов’язково.
Роман знову глянув на мене. Здається, хотів щось сказати, але лише поправив манжет.
— Ну… Гарного вечора.
— І тобі, — відповіла я.
Він пішов, а я ще мить стояла, слухаючи, як у залі знову заграла музика.
— Ходімо? — запитав Юрій.
— Ходімо.
Надворі тихо падав сніг. Я глибоко вдихнула морозне повітря.
Юрій зупинився біля машини.
— Маю дещо сказати. Я знав, що він у нас працює.
Я повернулася до нього.
— Відколи?
— Зрозумів ще на початку нашого знайомства. Прізвище, ім’я… Потім перевірив.
— І не сказав.
— Не сказав. Не хотів знову тягнути його в наші розмови. А перед вечором… — він замовк. — Мабуть, мав попередити. Просто хотілося, щоб ти побачила: тобі більше нема чого перед ним боятися.
Я трохи помовчала.
— Наступного разу скажи. Добре? Я хочу сама вирішувати, до чого готова.
— Добре. Пробач.
Я взяла його за руку.
— Я не серджуся. І знаєш… Мені справді було не страшно.
Він усміхнувся й обійняв мене.
Зателефонувала Даринка.
— Мам, ви скоро?
— Уже їдемо. Щось сталося?
— Ні. Злата не спить. Каже, має побачити, чи ти не загубила сукню.
— Передай, що сукня зі мною.
У слухавці почувся Артемків голос:
— А Юра теж їде?
Я подивилася на чоловіка поруч.
— Так. Ми разом.
— Тоді я літак не ховатиму!
Я засміялася.
Колись у цьому сміхові я собі відмовляла. Здавалося, після того вечора в передпокої мені залишилося тільки триматися, працювати й не розклеюватися при дітях.
А тепер на мене чекали вдома. Поруч стояв коханий чоловік. У понеділок треба було здати звіти, у четвер — купити фарби для майстерні. Життя тривало, і в ньому знову було місце для мене самої.
«Твій потяг давно пішов», — згадався Романів голос.
Я сіла в машину й усміхнулася.
Нікуди він не пішов. Просто якийсь час стояв на запасній колії.
— Про що думаєш? — запитав Юрій.
Я поклала долоню на його руку.
— Про те, як добре, що ми їдемо додому.
І наша подорож тільки починалася.