— Ось воно, наше, — сказала тоді Ольга, стоячи посеред порожньої кімнати.
Олексій обійняв її за плечі.
— Тридцять сім квадратів щастя.
— І п’ятнадцять років іпотеки.
— Ну, не псуй момент.
Вона засміялася. Квартира була маленька, зате своя. З вікна виднілася береза в тихому дворі, а на кухні ще пахло свіжою штукатуркою.
За три роки вони звикли рахувати кожну гривню. Понад третину спільних доходів щомісяця забирала іпотека. Ольга працювала бухгалтеркою, Олексій — у логістичній компанії. Зарплат вистачало, якщо не витрачати зайвого.
Домовилися просто: кожен переказує свою частину на іпотеку, комуналку й продукти. Решта — особисті гроші. Великі покупки обговорюють разом.
Ольга брала обід на роботу в контейнері, рідко купувала одяг і другий рік не була у відпустці. До мами в інше місто не їздила відтоді, як взяли іпотеку.
— Може, наступного місяця приїдеш? — щоразу питала мама телефоном.
— Дуже хочу. Тільки зараз трохи з витратами розберемося.
Наступного місяця знову щось знаходилося.
Олексій теж не розкидався грішми. Але в нього була молодша сестра Тетяна, і відмовити їй він майже не міг.
Тетяні було двадцять дев’ять. Вона жила сама, працювала продавчинею в магазині електроніки й нерідко витрачала більше, ніж заробляла.
— Льош, можеш перекинути трохи? До зарплати не дотягую.
— Тань, я минулого місяця вже допомагав.
— Я пам’ятаю. Думала, цього разу впораюся, але не вийшло.
Іноді Олексій казав «ні». Тоді Тетяна дзвонила вдруге, а потім скаржилася мамі.
— Сину, вона ж твоя сестра, — говорила Алла Вікторівна. — Невже тобі шкода допомогти?
За кілька годин Олексій зазвичай переказував гроші.
Він робив це зі своєї картки, зі своєї частини зарплати. Але наприкінці місяця часом з’ясовувалося, що на спільні витрати бракує.
— Олю, давай цього разу без дострокового платежу, — казав він. — Трохи не дотягуємо.
— Знову Тетяні допоміг?
— У неї справді складно було.
Ольга кивала й діставала гроші зі своїх заощаджень. Черевики чекали. Ремонт ноутбука теж. Поїздка до мами — тим паче.
Вона не хотіла сваритися через сестру чоловіка. Думала, Олексій сам усе побачить.
Щоб бюджет хоч якось тримався, Ольга вела таблицю витрат. Там був окремий рядок: «Перекази Тетяні». Вона записувала туди суми, про які знала, і ніколи не показувала їх чоловікові. Їй здавалося, він і без того пам’ятає, скільки дав сестрі.
Тієї суботи вони сиділи вдома. Ольга читала, Олексій дивився щось на ноутбуці. Задзвонив телефон.
— Привіт, Тань. Що сталося?
Він слухав, зрідка озиваючись:
— Угу… А старий чого?.. Скільки?
Ольга відірвалася від книги.
— Двадцять тисяч? Це багато, Тетянко. Добре, я подумаю.
Він поклав слухавку.
— Телефон у неї зовсім погано працює. Зарядку не тримає, гальмує. А розстрочку їй не схвалили.
— Вона попросила двадцять тисяч?
— Так.
Ольга закрила книгу.
— Це чотири наші платежі за іпотеку.
— Я знаю. Я ж сказав, що подумаю.
— Олексію, післязавтра платіж. До зарплати ще десять днів. У нас зараз усього сорок тисяч.
— Я почув тебе, Олю.
Вона знала це його «подумаю». Тетяна ще раз подзвонить, потім мама — і гроші знову підуть сестрі.
Не минуло й двадцяти хвилин, як телефон озвався знову. Олексій відповів, і з гучної слухавки долинув Тетянин голос:
— Ну коли ти вже вирішиш? Ви обоє працюєте, дітей у вас немає. Куди гроші діваються?
Олексій відкрив рота, але Ольга вже простягнула руку.
— Дай мені.
Вона взяла телефон.
— Тетяно, це Ольга. Ми не дамо двадцять тисяч на телефон.
— Он як? Це ти його налаштувала?
— Ні. Я кажу, що в нас немає зайвих двадцяти тисяч.
— Та ви обоє працюєте! Іпотеку платите вчасно. Квартира дорожчає, а вам для сестри брата грошей шкода?
— Ми платимо вчасно, бо економимо.
— Ну звісно. Двадцять тисяч для вас — дрібниці.
— Дрібниці? — перепитала Ольга. — Я не купила черевики, бо того місяця Олексій переказав гроші тобі. До мами тричі збиралася і тричі відклала.
— Ой, тільки не починай. Вам на все вистачає.
— Ні, не вистачає! Я навіть ноутбук у ремонт не можу віднести. А ти питаєш, куди діваються наші гроші?
— Я ж не в тебе прошу!
— Ти просиш у нас, Тетяно. І лізеш у нашу кишеню так, ніби ми тобі винні.
У слухавці настала тиша.
— Що ти сказала?
— Те, що ти почула.
Ольга повернула телефон чоловікові й вийшла на кухню. Звідти почула:
— Олексію! Постав дружину на місце! Вона що собі дозволяє?
Олексій відповідав тихо. За кілька хвилин поклав слухавку й прийшов до дружини.
— Ти з нею грубо говорила.
— Так.
— Вона образилася.
— Я розумію.
— Можна було м’якше.
Ольга сперлася руками об стіл.
— Я два з половиною роки мовчала, Олексію. Обмежувала себе й не казала, як мені це прикро. Сьогодні не вийшло м’яко. Пробач.
Він подивився на неї уважніше.
— А коли ти востаннє щось собі купувала?
— Що саме?
— Ну, не продукти. Не для дому. Собі.
Вона замислилася.
— Восени шарф купила.
— І все?
— Здається, так.
Олексій помовчав.
— Покажи мені нашу таблицю.
Ольга принесла ноутбук. Натиснула на клавішу, яка знову запала, і нетерпляче підчепила її нігтем. Потім відкрила потрібний аркуш і повернула екран до чоловіка.
Він довго дивився на рядок унизу.
— Це що за сума?
— Перекази Тетяні за два з половиною роки. Вісімдесят чотири тисячі двісті гривень.
— Не може бути.
— Ось дати. І суми.
Він нахилився ближче, провів пальцем по екрану.
— Я не рахував.
— А я рахувала. Бо коли після цих переказів нам не вистачало на спільні витрати, я діставала свої гроші.
— Олю…
— Ось бачиш? Ремонт ноутбука відкладала. Черевики. Поїздку до мами. А ти казав, що цього місяця не можемо доплатити за іпотеку, і я просто погоджувалася.
Олексій відкинувся на спинку стільця.
— Я думав, даю зі своїх.
— Ти й давав зі своєї картки. А потім я закривала те, чого нам бракувало.
— Я не знав, що ти заради цього собі відмовляєш.
— Ти не питав. А я не говорила, бо не хотіла конфлікту.
Він знову подивився на суму.
— Це ж майже півтора року платежів.
— Так. Або холодильник, який нам потрібен, ремонт ноутбука і ще залишилося б на поїздки до мами.
Олексій підвівся й підійшов до вікна.
— Чому ти мені раніше не сказала?
— Боялася, що виглядатиму жадібною. Що ти подумаєш, ніби я проти твоєї сестри.
— Я не думав би так.
Ольга гірко всміхнулася.
— Я цього не знала.
Він повернувся до столу.
— Це нечесно. Я справді не бачив, що ти все закриваєш. Мені здавалося: якщо зі своєї картки даю, то нікого не зачіпаю.
— Тепер бачиш?
— Бачу.
Він сів навпроти й обхопив долонями чашку.
— Мама з дитинства повторювала: «Тетянка молодша, ти за неї відповідаєш». А коли тата не стало, ще частіше. Я звик, що маю допомогти, якщо вона просить.
— Я розумію. Але їй двадцять дев’ять. Вона працює. Може купити телефон за п’ять чи десять тисяч, якщо двадцять їй не по кишені.
— Може, — тихо сказав Олексій.
Він ще раз глянув на таблицю.
— Я не переказуватиму їй гроші.
— Добре.
— Вона образиться. І мама теж.
— Мабуть. Ти сам зателефонуєш чи почекаєш?
— Почекаю. Вони все одно подзвонять.
Тетяна зателефонувала за дві години. Олексій увімкнув гучномовець, бо Ольга сиділа поруч.
— Я не розумію, що на тебе найшло, — почала сестра. — Ольга тобою командує, а ти мовчиш. У нормальній родині так не роблять.
— Тань, зупинись.
— Ні, ти послухай! Я ж твоя сестра. Хіба я можу таке заслужити?
— Ольга має рацію.
На тому кінці запала тиша.
— Що?
— Я подивився наші витрати. За два з половиною роки я переказав тобі вісімдесят чотири тисячі двісті гривень.
— Вона тобі це сказала?
— Вона показала мені таблицю. З датами й сумами. Хочеш, перешлю?
— Я не думала, що стільки…
— Я теж не думав. І не розумів, що Ольга потім зі своїх грошей закриває наші витрати.
— Але телефон мені справді потрібен.
— Я вірю. Та двадцять тисяч не переказуватиму. У нас іпотека, свої потреби. Ми багато відкладали на потім.
— То це вона тобі заборонила?
— Ні. Я сам вирішив.
— Ти її обираєш, так?
— Тань, справа не в цьому. Я допомагав тобі, не помічаючи, що через це Ольга відмовляє собі в потрібних речах. Так більше не буде.
Сестра ще щось сердито сказала, але Олексій зупинив її:
— Ми обоє зараз засмучені. Поговоримо пізніше.
Незабаром зателефонувала мама.
— Сину, Тетянка сама. Їй і так нелегко, — одразу почала Алла Вікторівна. — Ти ж завжди їй допомагав.
— Мамо, я й далі хочу їй допомагати, якщо буде справжня потреба. Але двадцять тисяч на телефон — це занадто.
— Раніше ти так не говорив. Це Ольга тебе налаштувала?
— Ні. Вона показала мені, скільки я вже переказав і від чого нам довелося відмовитися.
— Дружина, мабуть, не розуміє, що таке сімейний обов’язок.
— Мамо, Ольга — теж моя сім’я. І я перед нею теж маю обов’язки.
Розмова тривала довго. Коли Олексій нарешті поклав слухавку, він важко видихнув.
— Мама засмутилася.
— Уявляю, — сказала Ольга.
— Каже, я змінився.
— А ти що?
— Сказав, що дізнався дещо нове. І тепер інакше на це дивлюся.
Він сів поруч із дружиною.
— Ти шкодуєш, що все так вийшло?
— Ні. Шкодую, що так довго мовчала.
Олексій узяв її за руку.
— Нам треба домовитися про гроші, — сказала вона. — Не тільки через Тетяну. Будь-які великі витрати обговорюємо разом. Не «я подумаю», а «ми подумаємо».
— Згоден.
— І таблицю теж дивитимемося разом. Я не хочу одна вирішувати, що знову відкласти.
— Домовилися, — сказав він. — І, Олю… Пробач, що не помічав.
За кілька днів Тетяна знову зателефонувала братові.
— Я купила телефон.
— Справді? Який?
— Дешевший знайшла. Сама впоралася, бачиш.
— Молодець, Тань.
— Хоча міг би й допомогти, — додала вона після паузи.
Олексій не став сперечатися. Запитав, чи подобається їй покупка, і вони поговорили ще кілька хвилин.
Пізніше в гості приїхала Алла Вікторівна. Ольга хвилювалася, але свекруха привіталася спокійно, за чаєм розпитала про роботу.
— Ну, я розумію, що у молодих свої труднощі, — сказала вона наче між іншим.
Більше про гроші не згадувала.
Через місяць зайшла й Тетяна. З Ольгою привіталася стримано, як і та з нею. Колишньої теплоти між ними не було, але й сваритися ніхто не став.
У листопаді Ольга купила пальто. Старе вже протерлося на рукавах, і одного холодного дня вона зайшла в магазин та вибрала сіре, з поясом.
Того ж місяця віднесла ноутбук у ремонт. Клавішу полагодили за пів години.
— І все? — перепитала вона майстра.
— Усе. Перевіряйте.
Ольга натиснула на клавішу кілька разів. Працювала.
Удома Олексій глянув на неї з порога.
— Купила?
— Так. Старе вже зовсім протерлося.
— Тобі дуже пасує.
— Дякую.
Вона повісила пальто в шафу, поставила чайник і сіла біля вікна. Береза у дворі вже скинула листя. На столі лежав ноутбук із полагодженою клавішею.
Звичайні речі. Просто цього разу їй не довелося відкладати їх на потім.
У грудні вони вносили черговий платіж за іпотеку.
— Давай додамо дві з половиною тисячі достроково, — сказав Олексій. — Уперше за пів року можемо.
Ольга подивилася на нього й кивнула. Сума була невелика, але тепер вони вирішували разом, куди вона піде.
А ще купили квитки до Ольжиної мами на новорічні свята.
— Ми приїдемо, — сказала Ольга телефоном.
— Справді? Обоє?
— Обоє, мамо. Квитки вже в нас.
Після довгої дороги мама відчинила їм двері й міцно обійняла доньку.
— Нарешті! Заходьте швидше, я млинців напекла. Ще тепленькі.
— Мам, ми ж тільки речі поставимо.
— Ставте, ставте. А потім одразу до столу.
Вони наїлися гарячих млинців і того вечора лягли спати без будильника.
Наступного ранку Ольга прокинулася від сонця, яке пробивалося крізь фіранки. Поруч іще спав Олексій, а з кухні пахло свіжими млинцями.
Вона полежала трохи, дивлячись на знайомі шпалери. Потім обережно встала й пішла до мами.
— Уже прокинулася? — та обернулася від плити. — Я вас будити не хотіла.
— Ми й самі виспалися.
Мама поклала млинець на тарілку.
— Сідай. Чаю налити?
— Налий, — усміхнулася Ольга.
Вона сіла за стіл і вперше за довгий час не думала, що їй знову доведеться відкласти цю поїздку. Вона вже була тут. Могла спокійно пити чай, слухати маму й нікуди не поспішати.