— Донечко, чоловік має бути головою в хаті. А ти знову шукаєш, до чого причепитися.
— Мамо, я не чіпляюся. Я кажу, що він мене не чує.
— Зате дбає про тебе! Чи тобі краще було б самій усе тягнути?
Я притиснула телефон плечем і спробувала застебнути сукню.
— А можна, щоб і дбав, і чув?
Мама зітхнула так, ніби я попросила чогось неможливого.
— Дивись, Іро. Так і просидиш сама зі своїми принципами до сивини.
— Мені вже час. Потім поговоримо.
Я поклала слухавку й подивилася в дзеркало. Темно-зелена сукня, улюблені сережки. Сьогодні нам із Романом три роки. А я стояла й умовляла себе піти на власну річницю.
Телефон блимнув його ранковим повідомленням:
«Чекаю о сьомій у “Бурштині”. Столик біля вікна. Одягни щось ошатне».
Я ще вранці набрала: «Може, краще десь тихіше?»
І стерла.
Бо вже знала відповідь: він усе замовив, усе продумав, навіщо тепер міняти?
— Сьогодні без цього, — сказала я своєму відображенню. — Повечеряємо. А завтра поговоримо.
Останні пів року я часто обіцяла собі це «завтра».
Збоку Роман був чоловіком, про якого кажуть: пощастило. Добре заробляв, майже не пив, приносив квіти, відчиняв переді мною дверцята машини. Подруги тільки головами хитали:
— Іро, ну чого тобі ще треба?
Я довго не могла пояснити. Навіть собі.
А потім почала згадувати не букети, а розмови.
Минулого літа я показувала йому фотографію дерев’яної садиби в Карпатах.
— Дивись, тут річка просто за будинком. А зранку можна пити каву на ґанку. Чуєш, яка там тиша?
Роман ковзнув поглядом по екрану.
— І що ми там робитимемо?
— Гулятимемо. Виспимося нарешті. Можна на день у гори…
— Ні, дякую. Налазився я у відрядженнях. Хочу нормального відпочинку.
— Гаразд. Тоді я з Людою поїду. Вона давно кличе.
— Як хочеш.
Ми із сестрою вибрали дати, знайшли квитки. Люда вже сперечалася зі мною, кому дістанеться ліжко біля вікна.
А за три тижні до відпустки Роман поклав на стіл путівки.
— Збирайся, сонечко. Море, п’ять зірок, усе включено.
— Романе… Ми ж із Людою домовилися.
— Передомовишся.
— Але я хочу в Карпати.
Він усміхнувся й поцілував мене в чоло.
— Ти просто не була в хорошому готелі. Потім сама дякуватимеш.
— Ти міг хоча б запитати?
— І зіпсувати сюрприз? Іро, я вже все оплатив.
Я дивилася на ті путівки й почувалася винною. Він витратив гроші, старався. А я стою з кислим обличчям.
Люді того вечора сказала:
— Пробач. Не виходить.
— Ти сама передумала?
Я помовчала.
— Ірко?
— Він уже купив путівки.
Сестра не стала мене вмовляти. Тільки тихо відповіла:
— Ясно.
На морі Роман фотографував мене біля басейну.
— Усміхнися. Ну що ти така?
Я усміхалася.
Потім був диван.
Старий у моїй орендованій квартирі зовсім просів, і я нарешті відклала гроші на новий. У магазині одразу сіла на м’який гірчичний.
— Оцей. Дивись, який затишний!
Роман помацав підлокітник.
— Затреться за пів року.
— Не затреться. Тут тканина…
— І колір дивний. Ходімо.
Він зупинився біля темного шкіряного дивана.
— Оцей беремо.
— Мені він не подобається.
— Зате практичний.
— Романе, мені на ньому щодня сидіти.
— От і добре, що легко мити. Доставку я оплачу, не хвилюйся.
— Я не через доставку…
Але він уже кликав продавця.
Той диван досі стояв у моїй вітальні. Я застеляла його пледом, підкладала подушки — і все одно не любила на ньому сидіти.
Одного разу я розповіла про це Світлані.
— Слухай, — сказала вона, розмішуючи цукор у каві, — він за великі покупки платить?
— Часто. Але я теж працюю.
— Ну то хто платить, той і музику замовляє.
— Тобто мою думку можна купити разом із доставкою?
— Ой, не перекручуй. Я про відповідальність.
— А я про те, що сказала: «Мені не подобається». Чому цього мало?
Світлана знизала плечима.
— Може, ти просто не звикла, що про тебе піклуються.
Після таких розмов я зазвичай вибачалася перед Романом. Не завжди вголос. Іноді просто ставала поступливішою, лагіднішою, щоб він не думав, ніби я нічого не ціную.
У ресторан я приїхала рівно о сьомій.
Романа не було.
Я сіла біля вікна, замовила води. За сусіднім столиком святкували день народження, музика гупала так, що офіціантові довелося перепитувати мене двічі.
О сьомій десять я написала:
«Ти скоро?»
Відповіді не було.
О сьомій двадцять він з’явився у дверях. Розстебнутий піджак, збита набік краватка, широка усмішка.
— Сонечко! Ну, зі святом нас!
Він нахилився поцілувати мене, і я відчула запах алкоголю.
Я відсахнулася раніше, ніж устигла себе стримати.
— Ти пив?
— А що, не можна? Ми сьогодні такий проєкт закрили! Сам директор приїхав привітати.
— Ти міг попередити, що затримаєшся?
— Іро, двадцять хвилин. Не починай хоча б сьогодні.
Він гукнув офіціанта, тоді знову повернувся до мене.
— Замовляй що хочеш. Сьогодні пригощаю! Хоча коли це було інакше?
Роман засміявся. Я — ні.
— Що з тобою? — Він нахилив голову. — Сукня гарна, ресторан гарний. А ти сидиш, наче я тебе силоміць привів.
— Мені некомфортно, коли ти напідпитку. Ти знаєш.
— Та скільки я там випив!
Я стиснула склянку обома руками.
Колись мама так само казала про батька: «Та скільки він там випив». А я прислухалася з дитячої кімнати, чи вже можна вийти по воду. Пам’ятала його гучний сміх, різкі рухи, мамине пошепки: «Тільки не переч зараз».
Роман не був моїм батьком. Я це розуміла. Але руки все одно холоднішали.
— Я, мабуть, поїду, — сказала я.
— Куди?
— Додому. Ми можемо зустрітися завтра.
Він глянув на мене вже без усмішки.
— Ти серйозно? Через кілька чарок?
Я потягнулася до сумочки, але біля столика зупинився офіціант із тацею.
— Ваш святковий десерт. Вітаємо!
Переді мною опинилася біла тарілка з тістечком, щедро посипаним зеленою крихтою.
Я підняла очі на хлопця.
— Перепрошую, це фісташки?
— Так.
— У мене сильна алергія на горіхи. Заберіть, будь ласка.
Офіціант одразу простягнув руку до тарілки.
— Звісно, перепрошую, зараз…
— Зачекайте, — зупинив його Роман.
Я повернулася до нього.
— Що означає «зачекайте»?
— Іро, ну не починай. Їх там для прикраси трохи.
— Я не можу їсти фісташки.
— То відсунь їх.
— Не можна просто відсунути. Я ж тобі пояснювала.
Офіціант ніяково переминався поряд.
— Ми можемо запропонувати інший десерт, але мені треба уточнити на кухні щодо…
— Не треба іншого, — перебив Роман. — Цей залиште.
Я відсунула тарілку.
— Ні. Заберіть.
Роман різко поклав долоню на стіл. Дзенькнула моя склянка.
— Та з’їж ти вже цей нещасний десерт і знайди свою каблучку!
За сусіднім столиком стихла розмова.
Я дивилася на нього, не розуміючи.
— Яку каблучку?
Він роздратовано видихнув.
— Освідчитися я тобі хотів! Сюрприз зробити. Тепер задоволена?
Я опустила погляд на тістечко.
— Ти сховав каблучку… тут?
— Так, Іро. Тут. Як люди роблять!
— У десерті з горіхами?
— Знову ти про свої горіхи! Ви ж тільки про весілля й мрієте. Ні щоб зрадіти — треба всю урочистість зіпсувати!
У мене пересохло в роті.
— Я казала, що не готова до шлюбу.
— Ой, та годі вже.
Оце «годі» я почула дуже чітко. І раптом зрозуміла: він не забув жодної нашої розмови. Просто не сприймав їх серйозно.
Поруч з’явився адміністратор.
— Перепрошую, у вас усе гаразд?
— Усе нормально, — відрізав Роман. — Розберемося самі.
Я встала.
— Ні. Не все гаразд.
Роман підняв на мене очі.
— Іро, сядь.
Я взяла сумочку.
— Я їду додому.
— Та припини цей цирк.
Він ще щось говорив, але я вже йшла між столиками. Біля виходу довелося на секунду зупинитися: пальці ніяк не потрапляли в рукав пальта.
— Вам допомогти? — тихо запитала дівчина з гардероба.
— Так. Дякую.
Від її простого, спокійного голосу мені ледь не стало плакати.
У машині я замкнула дверцята й поклала долоні на кермо. Вони тремтіли.
Я не заводила двигун. Сиділа, поки дихання потроху не вирівнялося.
«Ви ж тільки про весілля й мрієте».
А я ж говорила з ним. Не натякала, не віджартовувалася — говорила прямо.
Ще місяць тому ми вечеряли в мене на кухні, коли я розповіла про можливе підвищення.
— Уявляєш, посада провідного фахівця. Мені ще не пообіцяли, але начальник сам заговорив.
— Молодець, — кивнув Роман, не відриваючись від телефона.
— Тільки він одразу почав про декрет. Мовляв, проєкт на два роки, їм потрібна людина надовго.
Роман нарешті глянув на мене.
— Ну, логічно.
— Нічого логічного. У Сергія дружина вагітна, його чомусь не питають, чи він не випаде з роботи.
— Іро, ти хотіла мені про підвищення розповісти чи посваритися з начальником?
Я тоді проковтнула образу й продовжила:
— Я хочу спробувати. Стільки років до цього йшла. Хочу мати свої гроші, впевнено стояти на ногах. Тому з весіллям і дітьми поки не готова поспішати.
— А хто тебе жене?
— Я серйозно, Романе. Мені потрібен час.
— Почув я, почув.
Не почув.
Він уже тоді, мабуть, вирішив, що краще знає, чого я хочу.
Коли я нарешті доїхала додому, у вікнах кухні навпроти ще горіло світло. Хтось стояв біля плити, хтось вішав білизну на балконі. Звичайний вечір. А я не могла змусити себе вийти з машини.
Набрала маму.
— Ну що, доню? — весело озвалася вона. — Як відсвяткували?
— Мам, я пішла з ресторану.
— Як пішла?
Я розповіла все. Намагалася коротко, але на словах про десерт голос зламався.
— Я ж попросила забрати тарілку. Розумієш? Я нічого такого не зробила.
Мама помовчала.
— Ну… він, звичайно, погарячкував.
Я заплющила очі, чекаючи продовження.
— Але й ти могла м’якше. Чоловік готувався, каблучку купив.
— Мамо, у мене алергія.
— Та пам’ятаю я. Забув, мабуть, закрутився.
— Я нагадала йому просто за столом. Він сказав їсти.
— Іро, ну випив трохи, не подумав. Не щодня ж таке. А ти встала й пішла, ще й при людях.
Я притиснула телефон міцніше.
— А що я мала зробити?
— Та хоч обійняти його. Сказати: «Любий, дякую, тільки давай інший десерт». Навіщо одразу конфлікт?
— Я попросила інший. Він не дозволив.
— Ну, зараз уже що. Завтра заспокоїтеся. Подзвони, перепроси за те, що втекла.
— Я маю перепросити?
— Доню, стосунки треба берегти.
Я довго дивилася на темне вікно своєї квартири.
— А мене хто має берегти, мамо?
— Ну знову ти…
— Добраніч.
Я завершила розмову й ще трохи посиділа в тиші.
Хотілося передзвонити, пояснити краще, знайти такі слова, щоб мама нарешті зрозуміла. Але сил уже не було.
Я прибрала телефон у сумку й пішла додому.
Наступного ранку Роман почав писати ще до восьмої.
«Ти взагалі розумієш, як це виглядало?»
«Передзвони».
«Я через тебе мав пояснюватися з персоналом».
Я читала повідомлення на кухні, поки холола кава. Вперше не складала подумки виправдань.
Ближче до обіду прийшло нове:
«Гаразд, сонечко, я не тримаю зла. Розумію, перенервувала. Для дівчини це хвилюючий момент. Увечері заїду, виберемо іншу каблучку, раз ця так невдало подалася. Будь готова о сьомій».
Я перечитала останнє речення.
Навіть тепер — «будь готова». Не «можна приїхати?». Не «як ти?». І жодного «пробач».
Я відклала телефон і пішла у вітальню.
Посеред кімнати стояв темний шкіряний диван. На одному боці збився плед. Я поправила його за звичкою, потім стягнула зовсім.
Сфотографувала диван, знайшла сайт оголошень.
«Пів ціни. Самовивіз сьогодні».
За кілька хвилин зателефонувала жінка.
— Добрий день. Він цілий? Бо ціна невисока.
— Цілий. Майже новий.
— А чого продаєте?
Я глянула на холодні блискучі підлокітники.
— Мені не подобається.
— А-а. Зрозуміло. Увечері можна забрати?
— Так. Сьогодні — можна.
Потім я відкрила листування з Романом. Написала, стерла довге пояснення й набрала заново:
«Каблучку вибирати не будемо. Наші стосунки закінчені. Сьогодні до сьомої зберу твої речі й залишу біля консьєржа. До мене не приїжджай. Бажаю успіхів у роботі».
Прочитала двічі.
Натиснула «надіслати» й заблокувала номер.
Руки трохи тремтіли й тепер. Я поклала телефон на стіл, допила холодну каву та дістала з шафи велику сумку для його речей.
Увечері, коли диван винесли, у кімнаті залишився світлий прямокутник на підлозі. Я стояла посеред вітальні й усміхалася цій порожнечі.
Потім замовила той самий гірчичний диван.
А тоді набрала Люду.
— Привіт. Ти ще хочеш у Карпати?
Сестра на мить замовкла.
— З тобою?
— Якщо не передумала.
— Я — ні. А ти?
— І я ні.
— Тоді поїхали. Тільки ліжко біля вікна моє.
Я засміялася — вперше за цілий день легко, без зусилля.
— Домовимося.
Після розмови відкрила сайт тієї дерев’яної садиби біля річки. Вибрала дати своєї найближчої відпустки й натиснула «забронювати».
Того вечора я не питала себе, чи не образиться хтось через мій вибір. Я чекала на свій диван і на поїздку, про яку давно мріяла.
І мені вперше за три роки не хотілося нічого в цьому змінювати.