— Мамо, а пам’ятаєте, як у день нашого весілля ви пішли бульбу копати? Анна запитала тихо

— Мамо, а пам’ятаєте, як у день нашого весілля ви пішли бульбу копати?

Анна запитала тихо. Навіть усміхнулася — не гірко, а якось стомлено. На столі між ними лежала біла вовняна хустка з довгими шовковими китицями.

Марія Степанівна потягнулася до неї покрученими пальцями, але так і не торкнулася.

— Пам’ятаю.

— Оксана казала, ви цю хустку тоді собі купили. На наше весілля.

Стара кивнула. Губи в неї затремтіли.

— І сукню купила. Синю… Богдан любив, коли я в синьому.

Вона замовкла, прикрила долонею очі й раптом заплакала.

Анна не квапила її. Лише посунулася ближче.

Понад тридцять років вона чекала цієї розмови. А тепер, коли та нарешті почалася, зовсім не знала, що сказати.

***

— Чого ви сюди щодня ходите? — запитала Анна, наливаючи компот у склянку. — Невже так подобається?

Богдан глянув на неї, тоді на компот.

— Дуже.

— То вам ще одну?

— Ні, я не про компот.

Вона опустила очі, ховаючи усмішку. А він, великий, широкоплечий токар, який не боявся жодної роботи, почервонів аж до вух.

За тиждень він уже чекав її після зміни біля заводської їдальні. За місяць знав, що Анна любить вишні, не терпить крику й завжди лишає на підвіконні крихти для горобців.

Якось вона спитала:

— А ти сердитий буваєш?

— Буваю.

— І що тоді робиш?

— Мовчу.

— Довго?

— Поки не пройде. А що?

Анна трохи помовчала.

— Не люблю, коли кричать. У мене в гуртожитку сусідка з чоловіком як почнуть… Я тоді гуляти йду. Хоч би й дощ.

Богдан узяв її за руку.

— Зі мною тобі під дощ тікати не доведеться.

А восени дістав із кишені маленьку коробочку.

— Виходь за мене.

Анна розгублено засміялася:

— Ти хоч подумав?

— Дві зарплати думав, поки на обручку складав.

— А якщо я погана дружина буду?

— То я тобі скажу. А ти мені скажеш, якщо я поганий чоловік. Домовимося якось.

Вона притулилася до його грудей.

— Домовимося.

Залишалося познайомитися з його матір’ю.

— Тільки не лякайся, — попередив Богдан. — Вона сувора. Сама нас з Оксаною піднімала.

— Я розумію.

— Батька не стало, їй ще й сорока не було. Господарство, робота, ми малі… Вона звикла, щоб усе по її було.

Анна поправила папір на коробці з медовиком.

— Я ж не сваритися до неї їду.

— Знаю, рідна.

Вона готувалася цілий тиждень: випрасувала нову сукню, купила майбутній свекрусі хустку, до півночі перемазувала коржі.

Уже в автобусі раптом занепокоїлася:

— Може, медовик надто солодкий?

Богдан засміявся:

— Анно, мама цукор ложкою їсть. Усе буде добре.

Біля хвіртки Марія Степанівна поставила відро на землю й витерла руки об фартух.

— Мамо, знайомтеся. Це Анна. Ми одружуємося.

Жінка подивилася на сина. Тоді на дівчину.

— Уже й вирішили?

— Вирішили.

Анна простягнула коробку:

— Добрий день. Я вам медовика спекла…

Свекруха не взяла.

— А звідки ти така?

— З-під Вінниці. Тепер на заводі працюю, у їдальні.

— Кухаркою, — додав Богдан. — Спробуєте торт — самі побачите.

— Я не про торт питаю.

Анна повільно опустила руки.

Марія Степанівна оглянула її тонкі зап’ястки, легкі туфлі.

— А по господарству що вмієш? Корову доїла? Город маєш?

— Свого немає. Але я роботи не боюся.

— Усі так кажуть.

— Мамо, ми в місті житимемо, — втрутився Богдан. — Нам корови не треба.

— А я тебе ростила для того, щоб ти по чужих кутках поневірявся? Тут хата, земля. Галину знаєш із дитинства. Дівчина роботяща, батьки порядні.

— Я Галину не люблю.

— Зате оцю вже полюбив! Скільки ти її знаєш?

Анна ступила назад.

— Богдане, може, ми іншим разом…

— Ні, стій. Мамо, ви нас до хати запросите?

Марія Степанівна стиснула губи.

— Тебе — запрошу.

Запала така тиша, що чути було, як за тином курка розгрібає сухе листя.

Анна поставила медовик на лавку.

— Не треба, — сказала вона, коли Богдан потягнувся до її руки. — Я на зупинці почекаю.

— Анно…

— Будь ласка.

Він наздогнав її вже за поворотом.

— Пробач.

Вона стояла спиною до дороги й розтирала долонями мокрі щоки.

— Я ж їй нічого не зробила.

— Знаю.

— Навіть поговорити зі мною не захотіла. Наче я… Наче мене тут немає.

Богдан обійняв її.

— Є. Ти є. І я з тобою.

Згодом він ще двічі їздив до матері сам.

Привіз запрошення, поклав на стіл.

— Вісімнадцятого вересня, мамо. Приїдьте.

Вона навіть не розгорнула.

— Без мого благословення женишся?

— Я прошу вас бути поруч.

— А я тебе просила одуматися.

— Не просіть мене покинути її. Цього не буде.

Марія розірвала запрошення. Раз. Іще раз.

Богдан дивився на клаптики в її руках.

— Навіщо ви так?..

— Щоб ти зрозумів.

Він підвівся.

— Я зрозумів. Але чекатиму.

Після того Марія обійшла рідню й оголосила: хто поїде на весілля, хай до неї більше не заходить.

Лише Оксана не відвела очей.

— А я поїду.

— І ти проти матері?

— Я не проти вас. Я до брата на весілля.

— Робіть, що хочете!

— Мамо, ви ж потім плакатимете.

— Без тебе знаю, коли мені плакати.

***

Уранці весільної суботи Марія Степанівна дістала зі скрині синю сукню. Поклала на ліжко. Поруч розгорнула білу хустку.

Довго стояла над ними.

Потім підійшла до дзеркала, пригладила волосся.

— То що, — сказала сама до себе, — він не послухав, а я ще й поїду?

За вікном загуркотів автобус.

Марія здригнулася. Підійшла до дверей, постояла, тримаючись за клямку.

Автобус від’їхав.

Вона повернулася, накрила сукню рушником і зняла з цвяха стару фуфайку.

На городі земля була суха. Лопата входила легко.

— Маріє!

Сусідка Ганна стояла біля межі з порожнім кошиком.

— Ти чого ще тут? Автобус же пішов!

— Бачу.

— У тебе син жениться!

— Чула.

— Та що ти заладила! Кидай лопату, збирайся. Попрошу зятя, відвезе.

Марія вивернула черговий кущ.

— Не треба.

— Він же чекатиме.

Лопата на мить завмерла.

— Нічого. Дорослий.

— А ти мати чи хто?

Марія різко випросталася.

— Не вчіть мене! Я його сама виростила. Ночей не спала, мішки на собі тягала!

— То невже тільки для того, щоб тепер покарати?

— Мені бульбу копати треба. Дощ передавали.

Сусідка подивилася на ясне небо.

— Бульба почекала б.

— А ви йдіть до себе.

Ганна ще трохи постояла біля тину.

— Дивись, Маріє. Щоб потім не виявилося, що ти сьогодні не бульбу вибрала.

Марія нічого не відповіла. Нахилилася й почала кидати картоплини в кошик. Одна впала повз, покотилася під ноги. Вона сердито підняла її й потерла рукавом очі.

А за сорок кілометрів Богдан уже втретє виходив за хвіртку.

Анна знайшла його біля дороги.

— Ще один автобус має бути?

— Уже був.

Вона взяла його під руку.

— Ходімо. Нас кличуть.

— Ти йди, я зараз.

— Богдане…

Він дивився вдалечінь.

— Може, хтось машиною підвезе.

Анна притулилася щокою до його плеча.

— Тоді почекаємо ще хвилинку.

Чекали мовчки.

На покриванні молодої музики стихли. Анна сиділа посеред намету, міцно стискаючи букет. Дружки вже зняли вельон, а сваха тримала білу хустку й розгублено озиралася.

— То хто молоду покриє?

Хтось за столом кашлянув. Хтось прошепотів: «Сестра ж є…»

Богдан підійшов до дружини.

— Пробач мені, — сказав так тихо, що почула тільки вона.

Анна похитала головою, але відповісти не змогла.

Тоді з-за столу підвелася Оксана.

— Дайте мені.

Сваха простягнула хустку.

— Дитино, може…

— Я його сестра. А вона тепер наша.

Оксана присіла перед Анною.

— Подивися на мене.

Анна підняла мокрі очі.

— Ти не сама. Чуєш?

— Чую.

— От і добре. Бо я хустки зав’язувати не дуже вмію. Ще доведеться тобі мене вчити.

Анна крізь сльози ледь усміхнулася.

Коли хустка втретє лягла їй на голову, Оксана обережно зв’язала кінці під підборіддям і обійняла невістку.

Жінки заспівали. Богдан стояв поруч, поклавши долоню Анні на плече, й не відходив від неї до кінця обряду.

***

У гуртожитку вони жили в кімнаті на дванадцять метрів.

— У нас зате прибирати недовго, — казав Богдан, переступаючи через табуретку.

— Особливо тобі, — сміялася Анна. — Підніми ноги, я домию.

Потім народився Дмитрик, за ним Оленка. Завод дав квартиру. Купили першу шафу, довго сперечалися, куди поставити диван, і обоє забували про чай, коли діти робили перші кроки.

Марія Степанівна не приїжджала.

Богдан навідувався до неї сам: лагодив дах, рубав дрова, садив картоплю.

Спочатку Анна ще збиралася з ним.

— Може, сьогодні зайдемо? — питала біля хвіртки.

Та свекруха, побачивши її, зникала в літній кухні й не виходила навіть на поклик сина.

Одного разу Анна сама підійшла до дверей.

— Маріє Степанівно, я вам капці привезла. Теплі, на зиму.

Усередині щось дзенькнуло. Відповіді не було.

— Я тут залишу, добре?

Згодом Богдан мовчки виніс пакунок назад.

Анна взяла його й більше нічого не спитала.

Коли Дмитрикові виповнилося п’ять, він намалював для бабусі хату, сонце й велику квітку.

— Вона любить квіти? — допитувався в матері.

— Любить.

— А мене?

Анна поправила йому комірець.

— Їдь із татом. Покажеш малюнок.

Увечері хлопчик повернувся тихий. Аркуш стирчав із кишені курточки.

— Не подарував? — обережно спитала Анна.

— Бабуся робила.

Богдан відвернувся.

Вже на кухні, коли діти поснули, розповів:

— Він до неї підбіг, обняв. А вона… «Іди до батька, не заважай».

Анна довго мовчала.

— Більше дітей туди не возимо.

— Анно, я з нею поговорю.

— Говори. Але без них. Я доросла, я витримаю. Вони не повинні думати, що з ними щось не так.

Богдан кивнув.

Відтоді вона залишалася вдома. Та перед його поїздками все одно пакувала продукти.

— Це їй? — якось запитав він, діставши з духовки пиріг.

— Не тобі ж ціле деко.

— Після всього?

Анна накрила пиріг рушником.

— Богдане, ти їдеш до мами. Не хочу, щоб ти ще й за мене мучився.

— А тобі не болить?

Вона притулилася лобом до його плеча.

— Болить. Тільки я не хочу, щоб у нас усе життя боліло через це.

Роки минали. Дмитрик закінчив інститут, одружився й переїхав до Києва. Оленка стала лікаркою. Оксана влаштувала життя в Італії, телефонувала матері й щоразу заводила ту саму розмову.

— Подзвони Анні.

— Про що мені з нею говорити?

— Почни з «добрий день».

— Не вчи.

— Мамо, скільки ще?

У слухавці довго було тихо.

— Не знаю, — якось відповіла Марія й першою поклала телефон.

Вона вже давно їла Аннині пироги. Спершу ховала їх у шафу, доки син не поїде. Потім перестала ховати.

— Це з капустою, — казав Богдан. — Анна пам’ятає, що ви любите.

— Добрі, — бурмотіла мати.

— То скажіть їй.

— Ти передаси.

— Самі скажіть, мамо.

Але вона лише відламувала наступний шматочок.

***

Восени Марія послизнулася на мокрому порозі.

Телефон знайшла не відразу. Руки трусилися, на екрані розпливалися цифри.

— Богданчику…

Він одразу підхопився.

— Що, мамо?

— Я впала. Встати не можу.

Потім були швидка, лікарня, обстеження. Перелом виявився складним, а стан серця не дозволяв одразу оперувати. Після лікування її повернули додому з докладними призначеннями й попередженням: потрібен постійний догляд.

Богдан узяв відпустку. Оксана телефонувала з Італії, плакала, обіцяла гроші, та швидко приїхати не могла.

За два тижні він повернувся до міста по речі й застав Анну на кухні.

— Не знаю, як бути, — сказав, навіть не знявши куртки. — На роботу викликають. У селі доглядальниці не знайшов. До нас перевозити лікар поки не радить.

— Сідай. Ти їв?

— Не хочу.

— Хоч чаю.

Він сів і обхопив голову руками.

— Може, звільнюся.

Анна вимкнула плиту.

— А на що ліки купуватимемо?

— Знаю. Усе знаю.

Вона поставила перед ним чашку.

— Завтра відвезеш мене.

Богдан підвів голову.

— Куди?

— До мами.

— Ні.

— Богдане…

— Ні, Анно. Я не можу тебе про це просити.

— А ти й не просиш.

Він різко встав, пройшовся кухнею.

— Вона ж тебе стільки років… Ти забула, як ми біля зачинених дверей стояли? Як ти той медовик…

— Не забула.

— То чому?

Анна подивилася на нього.

— Бо вона лежить сама й не може води собі налити. І ти через це не спиш. Ось чому.

Він опустився на стілець.

— Тобі буде важко.

— Буде. Тому на вихідні приїжджатимеш і даватимеш мені виспатися.

Богдан узяв її руки й притиснув до обличчя.

— Я не знаю, що сказати.

— Скажи, де в неї чиста постіль. Щоб я завтра всі шафи не перевертала.

***

Побачивши невістку, Марія Степанівна відвернулася до стіни.

— Не треба.

Богдан поставив сумки.

— Мамо, Анна побуде з вами.

— Я сказала, не треба.

— Ви ж самі не можете.

— Якось обійдуся.

Анна зняла пальто, повісила на гачок.

— Богдане, принеси ще сумку з машини.

Коли він вийшов, у кімнаті стало тихо.

— Ви пили сьогодні? — спитала Анна.

— Не хочу.

— Я не про те, чи хочете. Воду пили?

Марія не відповіла.

Анна налила в чашку, сіла поруч.

— Допомогти?

— Не треба мене жаліти.

— Я води принесла, мамо.

Стара повільно повернула голову.

Взяла чашку обома руками, та пальці затремтіли. Анна підтримала знизу, нічого не сказавши.

Того дня вони майже не розмовляли.

Уночі Анна прокинулася від тихого стогону.

— Болить?

— Спи.

— Мамо, болить?

— Трохи.

— Давно?

Марія відвела очі.

— Не хотіла будити.

Анна ввімкнула лампу, звірилася з лікаревими призначеннями.

— Для того я й тут. Кличте, не терпіть.

На третій день свекруха прошепотіла:

— Постіль треба…

І замовкла, червоніючи.

— Зараз поміняємо.

— Я сама все життя…

— Знаю.

— А тепер і цього не можу.

Анна присіла біля неї.

— Скажіть краще, де простирадла. Ті, м’які, що ви любите.

Марія прикрила очі.

— У шафі. На другій полиці.

Пізніше, коли Анна розчісувала її волосся, стара раптом сказала:

— Смикай, не бійся. Я не пані.

— А навіщо смикати? Тут просто заплуталося.

Гребінець повільно пройшов крізь сиве пасмо.

Марія ковтнула й більше не говорила.

Минув тиждень, перш ніж вона сама озвалася до невістки:

— А Дмитрик де тепер?

Анна відклала в’язання.

— У Києві. Я ж вам фотографії привезла. Показати?

— Покажи.

На одному зі знімків Дмитро тримав на плечах маленьку доньку.

— Це його?

— Ваша правнучка. Софійка.

Марія піднесла фотографію ближче до очей.

— Уже така…

— Чотири роки.

— А Оленка?

Анна подала інший знімок.

— Ось. Із чоловіком.

Стара провела пальцем по обличчю онуки.

— Очі твої.

Анна всміхнулася.

— А впертість Богданова.

Марія хотіла щось відповісти, але лише зітхнула.

Того вечора вона довго не віддавала фотографій.

Поступово розмов ставало більше.

— Петро, бувало, прийде з поля й каже: «Марійко, сядь хоч на хвилину». А я все бігла, все роботи шукала…

— Богдан теж так каже.

— Схожий на батька.

— Дуже.

Якось Марія спитала:

— Він на мене сердиться?

Анна не стала вдавати, що не зрозуміла.

— Йому боліло.

— А тепер?

— Ви в нього запитайте.

Стара затихла.

У суботу, коли Богдан зайшов до кімнати, вона довго дивилася на його сиві скроні.

— Постарів ти, сину.

Він усміхнувся:

— Та вже й онука є.

— Знаю. Анна показувала.

Він присів біля ліжка.

Марія накрила його руку своєю.

— Добра вона в тебе.

Богдан опустив голову.

— Знаю, мамо.

***

Анна залишилася в селі. Оформила пенсію, час від часу їздила додому, коли її змінював чоловік. Узимку вони з Марією навчилися говорити без довгих пауз. Навесні разом вибирали насіння квітів.

Улітку старенька вже могла з допомогою вибратися на ґанок, а потім і дійти на милицях до лавки.

— Не кваптеся, — просила Анна. — Груша нікуди не втече.

— А ти мене відпусти трохи.

— Щоб ви знову вирішили город перекопати?

Марія тихо засміялася.

І відразу замовкла.

Анна теж нічого не додала.

А у вересні, шукаючи для неї теплу кофту, знайшла на дні скрині білу хустку.

Винесла надвір. Розгорнула на столі.

— Мамо, а пам’ятаєте, як у день нашого весілля ви пішли бульбу копати?

Тепер Марія плакала, не ховаючись.

— Я ж до дверей тоді дійшла, — вимовила нарешті. — Автобус чула. Ще могла встигнути.

Анна сиділа поруч, поклавши руки на край столу.

— Ми вас чекали.

— Знаю.

— Богдан тричі на дорогу виходив.

Стара похилила голову.

— Не кажи…

Анна замовкла.

Марія сама знайшла її долоню.

— Ні. Кажи. Я ж мала це почути. Давно мала.

— Я все думала: що зі мною не так? — тихо сказала Анна. — Що мені зробити, щоб ви хоч поговорили зі мною?

— Нічого з тобою не було не так. Нічого, доню.

Останнє слово вийшло зовсім тихе.

Анна заплющила очі.

— Я боялася, — заговорила Марія квапливо, наче тепер уже не могла спинитися. — Що він поїде й я стану непотрібна. Що все, для чого жила, скінчилося. Тільки ж він мене не покинув. Ні разу. А я тебе карала… За те, що любив.

— Він і вас любив.

— Знаю. Тепер знаю.

Вона стиснула Аннині пальці.

— І Дмитрика відштовхнула. Він же до мене біг. Малесенький… Я досі те личко бачу.

Анна витерла щоку вільною рукою.

— Він тоді малюнок привіз.

— Пам’ятаю. Сонце там було.

Вони обидві заплакали.

— Прости мене, — попросила Марія. — Не кажи, що нічого не було. Було. Я все пам’ятаю. Але прости, якщо ще можеш.

Анна підвелася й обійняла її.

— Простила, мамо.

— За що ти така до мене? Я ж тобі…

— Досить. Ви попросили. Я почула.

Стара притулилася до неї чолом і довго не відпускала.

Потім глянула на хустку.

— Зав’яжи мені її, доню.

Анна обережно накинула білу вовну на сиву голову, розправила краї біля скронь.

— Не тисне?

— Ні.

— Гарна ви в ній.

Марія спробувала всміхнутися.

— Стара вже.

— Гарна, кажу.

І вперше свекруха не заперечила.

***

Через три тижні Марії Степанівни не стало.

Увечері вона попросила покласти хустку поруч. Анна поправила ковдру, подала води.

— Світло вимкнути?

— Вимкни. І сама лягай.

— Покличете, якщо що.

Марія взяла її за руку.

— Дякую тобі, доню.

— Спіть, мамо.

Уранці вона вже не прокинулася. Біла китиця лежала в її розтиснутій долоні.

На похорон приїхали Оксана, діти, онуки. Дмитро довго стояв біля труни, а потім обійняв матір.

— Вона про тебе питала, — сказала Анна. — І фотографію твою весь час біля себе тримала.

Він кивнув, міцніше притиснувши її до себе.

За воротами дві старенькі сусідки дивилися, як Анна йде поруч із Богданом.

— А пам’ятаєш, як Марія казала: білоручка?

— Пам’ятаю.

Одна з них витерла очі краєм хустини.

— Дай Боже кожній таку білоручку на старість.

Коли всі розійшлися, Богдан залишився сидіти біля вікна. На столі стояла недопита материна чашка.

Анна склала білу хустку й поклала до сумки.

— Забираєш? — спитав він.

— Так.

— Вона тобі стільки всього нагадуватиме…

Анна сіла поруч.

— І те, як вона мене донею назвала, теж.

Богдан закрив обличчя руками. Вона обійняла його за плечі, притягнула до себе.

За тином хтось копав картоплю. Лопата глухо вдаряла об землю, потім надовго стихала.

Вони сиділи, доки в хаті не почало сутеніти.

— Поїхали додому, Богдане, — сказала нарешті Анна.

Він узяв її за руку.

— Поїхали.

На порозі вона озирнулася, перевірила, чи все вимкнула, й тихо зачинила двері. Білу хустку в сумці притримувала долонею всю дорогу.

Залишити коментар