До будинку Римми Павлівни Зоя підійшла майже в сутінках. В одній руці несла пакет яблук, другою перевірила час на телефоні.
Автобуса чекати ще двадцять дві хвилини. Пішки від станції — п’ятнадцять.
— Та ну його, — пробурмотіла вона й сховала телефон до кишені.
Дорогу через приватний сектор Зоя знала з дитинства. Під ногами шурхотіло перше листя, з-за парканів пахло димом і шашликом.
Тітка відчинила двері майже відразу.
— Нарешті! Я вже думала, електричку скасували.
— Усе за розкладом. Це я з яблуками йшла повільніше.
Із кухні визирнув Герман.
— Ти що, пішки?
— Від станції.
Він перезирнувся з дружиною і всміхнувся:
— Ти досі без машини? Зоє, це вже не економія, а вищий пілотаж!
Зоя роззулася й поставила пакет на тумбу.
— А ти думав? Роками тренувалася.
Герман хмикнув і пішов на кухню.
Вони із Зоєю були двоюрідними: їй сорок сім, йому сорок чотири. У дитинстві проводили кожне літо в бабусі, билися за велосипед і разом тікали від сусідського гусака. Тепер зустрічалися рідше, здебільшого на родинних застіллях.
Цього разу Римма Павлівна покликала всіх без приводу.
— Не обов’язково чекати ювілею, щоб нормально посидіти й поїсти, — сказала вона телефоном.
Поїсти справді було що: запечена курка, картопля, два салати й тарілка з нарізками, яку тітка називала «про всяк випадок». Зазвичай її спорожняли першою.
Зоя тільки сіла, як Римма Павлівна уважно глянула на її пальто.
— А воно в тебе те саме?
— Яке?
— Торішнє.
— Те саме. Якщо воно ще добре, навіщо міняти?
Світлана засміялася.
— Я так не можу. Мені річ за сезон набридає. Он телефон щойно новий купила. Дивіться, яка камера!
Телефон пішов по руках. Римма Павлівна розпитувала про пам’ять, Герман назвав ціну, а Світлана показала фото кота, збільшене так, що було видно кожен вусик.
— Кіт чудовий, — сказала Зоя.
— А ти коли телефон мінятимеш? — запитала Світлана. — Твоєму скільки?
— Три роки.
Герман відклав виделку.
— Три? І батарея ще тримає?
— Уяви собі.
— Зоє, ну потіш себе хоч чимось!
— Я сьогодні яблука купила. Дуже смачні.
Герман розреготався.
— От! У людини радість — яблука!
— Ти спочатку скуштуй. Може, теж порадієш.
— Та годі її чіпати, — сказала Римма Павлівна. — Вона завжди така була. Ще й двадцяти п’яти не мала, а чоботи три зими носила.
— Чотири, — уточнила Зоя.
— Тим паче.
Світлана поцікавилася, де Зоя відпочивала влітку.
— Чудово відпочила. Перший тиждень комору розбирала.
— Що? — Герман підняв голову.
— Комору.
— У відпустці?
— Так. Викинула стару фарбу, поламаний вентилятор і коробку дротів. Навіть не знаю, від чого вони були.
— А кудись їздила? — крізь сміх запитала Світлана.
— Звісно. До будівельного магазину в сусідньому районі. Двічі. Другий раз — із пересадкою.
— Ну хіба ж так можна жити? — похитала головою тітка.
— Можна. Я перевірила.
Про другий тиждень відпустки Зоя промовчала. Провела вона його у Дніпрі: жила в маленькому готелі біля набережної, ходила музеями й щодня снідала в іншому кафе. Просто давно помітила: що більше родичам пояснюєш, то більше вони розпитують і радять.
Герман, навпаки, любив розповідати про свої покупки. Навесні він придбав темно-сірий кросовер і кілька тижнів поспіль засипав сімейний чат фотографіями.
«Забрав красуню».
«Красуня на мийці».
«Красуня біля офісу».
Щоправда, згодом з’ясувалося, що «красуня» витрачає чимало пального. Герман дедалі частіше їздив на роботу метро, а автомобіль залишав під будинком до вихідних.
— Зате коли треба, сів і поїхав. Свобода! — казав він.
— Головне, щоб у тієї свободи бензин був, — одного разу відповіла Зоя.
Сьогодні він приїхав машиною, бо тітка жила за містом. До вечері вже двічі поскаржився на ціни на пальне й раз — на страховку.
Після салату Герман знову повернувся до Зої.
— Я просто не розумію. Донька доросла, живе окремо. На чому тобі економити?
Оксанці було двадцять п’ять. Вона працювала й уже другий рік винаймала квартиру з хлопцем. Зоя допомагала доньці з великими витратами: подарувала пральну машину після переїзду, оплатила стоматолога, коли та невдало впала. Але щомісяця її не утримувала.
— А хто сказав, що я економлю? — запитала Зоя.
— А що ти робиш?
— Обираю, на що витрачати гроші.
— Та це ж одне й те саме!
— Ні, Германе.
Світлана поклала виделку.
— А я вважаю, що гроші для того й потрібні, щоб їх витрачати. Ми в липні до Туреччини з’їздили й ані гривні не шкодуємо.
— І правильно, — сказала Зоя.
Світлана розгубилася.
— Ти серйозно?
— Звісно. Вам сподобалося?
— Дуже.
— То чого ж шкодувати?
— А ти чому собі нічого не дозволяєш?
— Видно ж, чому, — втрутилася Римма Павлівна. — Пальто старе, машини немає. Ремонт коли робила?
— Шість років тому.
Тітка розвела руками:
— От бачиш!
Після Зоїного розлучення родина чомусь вирішила, що вона ледве зводить кінці з кінцями. Хоча розійшлися вони з чоловіком спокійно. Однокімнатна квартира, де Зоя жила, дісталася їй від бабусі ще до шлюбу. Спільну машину продали й поділили гроші.
Згодом Зоя купила інше авто, але їздила ним переважно на вихідних. А платити за стоянку, страховку й обслуговування доводилося постійно. Чотири роки тому вона машину продала.
Тоді родичі почули лише: «Продала машину». А про те, що гроші підуть на перший внесок за квартиру, Зоя їм не розповіла.
— Якщо тобі скрутно, у моєї доньки речі є, — запропонувала тоді Римма Павлівна. — Вона хотіла дещо віддати.
— Дякую, тітко, мені не скрутно.
За пів року тітка знову подзвонила:
— А куртка тобі не потрібна? Хороша, майже нова.
— Не потрібна, дякую.
Після третьої пропозиції Зоя перестала пояснювати.
Вона працювала економісткою у великій торговельній компанії, отримувала близько сімдесяти п’яти тисяч гривень на руки й щорічну премію. Коли продала машину за 575 тисяч, додала до них власні заощадження — 325 тисяч. Так зібрала 900 тисяч на перший внесок за двокімнатну квартиру біля метро.
Квартира коштувала 2 мільйони 600 тисяч. Решту — мільйон сімсот — Зоя взяла в іпотеку. Зробила простий ремонт, купила необхідну техніку й знайшла орендаря, інженера Артема.
Зараз він жив там третій рік і платив 23 500 гривень на місяць. Після податків, витрат власника й відрахувань у резерв Зоя спрямовувала орендні гроші на дострокове погашення іпотеки. Туди ж ішли частина зарплати й більшість премій.
При цьому вона не сиділа на гречці й воді: купувала хороші продукти, ходила в кафе, подорожувала й допомагала Оксанці. Просто новому телефону часто воліла достроковий платіж.
За столом Римма Павлівна поклала Зої ще картоплі й зітхнула:
— Ти мене послухай. Уже під п’ятдесят, а ти все життя на потім відкладаєш.
— Мені сорок сім.
— От саме!
— Мамо, ти їй щойно три роки додала, — засміявся Герман.
— Та яка різниця! Жити треба сьогодні.
— І як саме? — запитала Зоя.
— Ну, машина хоча б, — одразу сказав Герман.
— Обов’язково в кредит?
— Не обов’язково. Але нормальна.
— Телефон можна оновити, — додала Світлана. — І відпочивати частіше.
— А ще ремонт, — сказала тітка. — У тебе ж досі шпалери?
— Досі. Тримаються з останніх сил.
— Люди вже стіни фарбують!
Зоя підняла руку, наче записувала.
— Так. Машина, телефон, дві поїздки й негайно перемогти шпалери. Щось забула?
— Не пересмикуй, — насупився Герман. — Ми про якість життя.
— А твоя машина в кредит?
Він помовчав.
— У кредит. І що?
— Нічого. Уточнила.
— Зате ми нею користуємося, — заступилася Світлана.
— Часто?
— Ой, тільки не починай, — застогнав Герман.
— Ти ж учора в чаті написав, що поїхав на метро. Бо затори й бензин дорогий.
— Узимку частіше їздитиму.
— А поки «красуня» на сезонному зберіганні?
— Зоє!
Засміялися всі, навіть Римма Павлівна. На кілька хвилин тему нарешті залишили.
Тітка принесла чай і пиріг. Зоя вже сподівалася, що за десертом поговорять про щось інше, але Римма Павлівна присунулася ближче.
— А куди в тебе гроші діваються?
Зоя поставила чашку.
— У якому сенсі?
— Живеш сама. Доньку утримувати не треба. Машини немає. Де гроші?
Герман відкусив пиріг і посміхнувся.
— Які гроші? По ній видно: людина виживає, а не живе.
— Ну навіщо ти так? — штовхнула його ліктем Світлана.
— Та я жартую.
Зоя подивилася на брата.
— А я втомилася від цього жарту.
Герман перестав усміхатися.
— Та годі тобі…
— Ні, послухай. Ви весь вечір розповідаєте, як я живу. Хоч раз запитали, як воно насправді?
Вона дістала телефон і відкрила банківський додаток.
— Зараз покажеш, скільки на картці? — ще спробував пожартувати Герман.
— Майже.
Зоя поклала телефон біля його тарілки.
Того ранку вона внесла останній достроковий платіж — 93 200 гривень. На екрані навпроти іпотечного рахунку світилося: «Заборгованість — 0 гривень».
Герман нахилився до телефона.
— Це що?
— Іпотека.
— Яка іпотека?
— Моя. Уже виплачена.
Римма Павлівна привстала зі стільця.
— На твою однокімнатну?
— Ні. Однокімнатна давно моя. Це за двокімнатну.
— Яку двокімнатну? — тихо запитала Світлана.
— Яку я чотири роки тому купила.
За столом запанувала тиша.
— Ти купила квартиру? — перепитав Герман. — І нічого нам не сказала?
— Оксанка знає.
— Я не про Оксанку. Нам чому не сказала? Ми ж родина.
— Родина. Але квартира від цього спільною не стає.
— Де вона? — не витримала тітка.
Зоя назвала район на околиці Києва.
— І вона пуста стоїть?
— Ні. Там третій рік орендар живе. Артем.
— Скільки платить? — запитав Герман.
— Зараз двадцять три з половиною тисячі на місяць.
— І ти все в іпотеку?
— Майже все, після витрат і податків. Ще частину зарплати додавала, премії.
Римма Павлівна відкинулася на спинку стільця.
— А я тобі куртку пропонувала…
Зоя засміялася.
— Було таке.
— У тебе квартира, а я тобі куртку!
— Одне іншому не заважає.
— Чому ж ти не сказала?
— Що саме? «Дякую, Риммо Павлівно, але в мене є інвестиційна нерухомість»?
Світлана пирхнула в чашку. Герман теж усміхнувся, але вже без колишньої самовпевненості.
— Зачекай. Мільйон сімсот за чотири роки?
— Плюс відсотки.
— А перший внесок?
— Дев’ятсот тисяч. П’ятсот сімдесят п’ять отримала за машину, решта була накопичена.
— Тому й продала?
— Тому теж. Машина мені тоді була не дуже потрібна.
— Я б так не змогла, — зітхнула Світлана. — Чотири роки собі в усьому відмовляти.
— Та не відмовляла я собі в усьому. Минулої осені була в Одесі, навесні з Оксанкою їздила до Варшави, а влітку — до Дніпра.
— Ти ж казала, комору розбирала! — вигукнула тітка.
— Перший тиждень. Відпустка була два.
— А будівельний магазин?
— І магазин був. Я не брехала.
Герман засміявся:
— Ну ти й даєш!
— Ви просто самі вирішили, що після магазину моя відпустка закінчилася.
Світлана все ще не здавалася.
— Але ж можна було і квартиру виплачувати, і машину залишити?
— Можна.
— І телефон змінити?
— Можна.
— І одяг купувати частіше?
— Світлано, усе можна. Тільки навіщо, якщо я цього не хочу?
— Ну… для себе.
Зоя всміхнулася.
— А квартиру я для кого купила?
Світлана замовкла.
Зоя взяла телефон і відкрила накопичувальний рахунок. На ньому було 1 230 000 гривень. Ці гроші вона збирала окремо протягом трьох років, а взимку додала до них двісті тисяч із премії.
— Це все твоє? — прошепотіла Римма Павлівна.
— Ні, половина таємного товариства економістів.
— Зоє!
— Моє, тітко. Моє.
— І що ти з ними робитимеш?
— Поки нічого. Може, згодом додам і куплю ще одну невелику квартиру. А може, передумаю.
— Ще одну? — Герман аж випростався.
— Якщо захочу.
Він потер обличчя долонями.
— Ну все. Поклала нас на лопатки.
— Я нікого не клала.
— Та поклала ж!
— Германе, я взагалі яблука принесла й курку хотіла поїсти.
Римма Павлівна знову насупилася:
— А навіщо ж ти тоді електричкою їхала? Тепер могла б машину купити.
— Могла б.
— І?
— Не хочу поки що.
— Оцього я не розумію, — сказав Герман.
— Ти й не зобов’язаний.
— Але ж зручно!
— Тобі зручно — от і їзди.
— Я й їжджу.
Світлана кашлянула.
— По вихідних.
— Світлано!
— Що? Зоя все одно зараз скаже.
— Нічого я не скажу, — засміялася Зоя.
— Оце й найприкріше, — буркнув Герман.
Після вечері Світлана допомагала прибирати на кухні. Римма Павлівна увімкнула у вітальні телевізор без звуку. Зоя складала пиріг у контейнер, коли у дверях з’явився Герман.
— Зоє, вийдеш на хвилинку?
— Щось сталося?
— Та вийди.
У коридорі він прикрив за собою двері. З кухні долинуло:
— Світлано, забери курку, я стільки не з’їм!
Герман зачекав, поки голоси стихли.
— Слухай… Позичиш мені сто тисяч?
Зоя не відразу знайшлася, що відповісти.
— На що?
— За тиждень платіж.
— По машині? Сто тисяч?
— Там не тільки машина. Я частину витрат кредиткою перекривав. І страховка… Усе разом навалилося.
— Скільки щомісячний платіж за машину?
— Тридцять сім тисяч.
— А решта?
— Кредитка.
— Світлана знає?
Герман відвів очі.
— Ти їй не кажи.
— Тоді краще й мені не розповідай.
— Вона знає, що є кредитка. Просто не знає, скільки там зараз.
— Германе…
— Знаю.
— Здається, ще не знаєш.
Він важко видихнув.
— Я розраховував на премію у вересні. Хотів закрити картку й платити далі за машину. А премію перенесли.
Перший внесок за кросовер у нього був невеликий — десять відсотків. Решту взяв у кредит на п’ять років. Потім купив зимові колеса, оформив страховку, поїхав із сім’єю у відпустку. Частину витрат переніс на кредитку.
— Мені просто перебитися, — сказав він. — Я поверну, як премію дадуть.
— Коли?
— До Нового року мають.
— «Мають» — це не дата.
— Почалося. Економістка увімкнулася.
Зоя схрестила руки.
— Ти весь вечір пояснював, що я неправильно живу. А тепер просиш сто тисяч. Можна я хоча б запитаю?
— Можна.
— Думав щось продати? Скоротити витрати?
— Що я продам?
— Старий телефон, наприклад. Ти ж радив мені щороку новий купувати.
— Один уже продав.
— Ну от.
— Зоє, я серйозно. Допоможеш?
Вона помовчала.
— Людині з моїм «жебрацьким» життям пристойно втручатися у справи власника кросовера?
Герман скривився.
— Оце зараз було шкідливо.
— Трохи.
— Я, між іншим, родич.
— Дві години тому це не заважало тобі рахувати мої гроші.
Він відкрив рота, але махнув рукою.
— Гаразд. Заслужив.
Зоя чекала, що він почне віджартовуватися. Та Герман лише притулився спиною до шафи.
— Я ж справді сидів і повчав тебе, — тихо сказав він. — А в мене на картці борг більше шістдесяти трьох тисяч.
— Було.
— І «красуня» ця…
— Машина?
— Вона сама. Я так її хотів, Зоє. У директора майже така, у Сергія теж. Думав: нормально заробляю, скільки можна на старій руїні їздити?
— А тепер?
— А тепер стою біля неї й рахую, скільки кілометрів до мами.
— Дуже вільна людина.
— Не знущайся.
— Зовсім трошки.
Він невпевнено всміхнувся.
— То що з грішми?
Сто тисяч у Зої були. Але вона не хотіла закривати борг, який наступного місяця міг з’явитися знову.
— Сто тисяч не дам.
Герман стиснув губи.
— Зрозуміло.
— Не ображайся завчасно.
— Я не ображаюся.
— Уже образився.
— Ну а як? У тебе ж понад мільйон лежить.
— Він не з повітря взявся, Германе. І не для того, щоб я таємно закривала борги родичів.
Він відвернувся.
— Я можу позичити тридцять сім тисяч, — продовжила Зоя. — На найближчий платіж за машину. Без відсотків. Повернеш двома частинами за два місяці, незалежно від премії.
— А решта?
— Решту вирішуєш сам. Перестань користуватися кредиткою. Подивися, куди йдуть гроші. Якщо машина не по кишені — продай.
— От ще!
— Можеш не продавати. Я тобою не командую. Але сто тисяч не дам.
— А тридцять сім даси?
— Так. Якщо скажеш Світлані.
— Навіщо? Вона сваритися буде.
— У вас сім’я, спільні витрати. Я не даватиму тобі гроші потай від дружини.
— Ти не знаєш, як вона свариться.
— Я все чую! — долинуло з кухні.
Герман заплющив очі. За мить у дверях з’явилася Світлана з рушником у руках.
— Що у вас тут за підпільний банк?
Герман глянув на Зою, потім на дружину.
— У мене по кредитці шістдесят три тисячі боргу.
Світлана перестала усміхатися.
— Скільки?
— Шістдесят три.
— Германе! Ти ж казав, там двадцять!
— Було двадцять.
— А решта звідки взялася?
— Відпустка. Колеса. Страховка.
Світлана поклала рушник на тумбу.
— І ти збирався мені сказати?
— Збирався. Думав, премію дадуть, я закрию…
— А якщо не дадуть? Ти хоч розумієш, що ми разом за це платитимемо?
— Розумію.
Зоя хотіла непомітно піти, але Герман її зупинив.
— Зачекай. Я у Зої сто тисяч попросив.
Світлана повернулася до неї.
— І?
— Я не дала, — сказала Зоя.
— Тридцять сім позичить на платіж, — додав Герман. — Решту самі.
Світлана кивнула.
— Правильно.
— Що правильно? — здивувався Герман.
— Що сто тисяч не дала.
— Дякую за підтримку.
— А ти чого хотів? Щоб ми ще рік удавали, ніби все чудово?
Він нічого не відповів.
Зоя взяла рушник із тумби й передала Світлані.
— Я піду чай доп’ю. А ви поговоріть.
Коли вона збиралася додому, Римма Павлівна спробувала всунути їй пиріг.
— Не треба, тітко, у мене є.
— А курку?
— Курку теж не треба.
Герман вийшов за нею на ґанок.
— Сідай, підвезу.
— Дякую, дійду.
— Там п’ятнадцять хвилин пішки.
— Саме так.
Вона застебнула торішнє пальто.
— Колись ти все-таки купиш машину? — запитав Герман.
— Можливо.
— Яку?
— Коли вирішу, дізнаєшся.
— Хоч не в кредит?
Зоя подивилася на нього. Герман підняв руки.
— Усе. Мовчу.
Вона дійшла до станції, купила каву в автоматі й устигла на електричку за три хвилини до відправлення.
У понеділок Зоя переказала Герману тридцять сім тисяч. Він одразу написав:
«Отримав. До кінця листопада поверну повністю».
У жовтні надійшли перші вісімнадцять з половиною тисяч. У листопаді — решта. Рівно стільки, скільки домовилися.
Ще за два місяці в сімейному чаті з’явилася фотографія Германа біля метро.
«Красуня вдома. У нас сьогодні нова фінансова стратегія», — підписав він.
Зоя відповіла:
«Пішки від метро ще корисніше».
Герман надіслав смайлик, що сміється.
Кросовер він не продав. Але кредиткою перестав користуватися, скасував кілька непотрібних підписок, а коли в грудні виплатили премію, насамперед закрив борг по картці. Зоя не питала, яких ще висновків він дійшов. Їй вистачило того, що він повернув гроші вчасно.
Її двокімнатну квартиру, як і раніше, винаймав Артем. На накопичувальному рахунку лежали гроші, а навпроти іпотечного рахунку стояв нуль.
Одного ранку Зоя знову відкрила додаток, глянула на цей нуль і всміхнулася. Потім одягла своє пальто, взяла телефон і вийшла з дому. До метро було недалеко, тож вона пішла пішки.