— Зоє, ну хіба ж не можна себе хоч іноді потішити? Вона подивилася на нього. — Я сьогодні купила смачні яблука. — От бачиш! — Герман аж залився сміхом. — Я ж про це й говорю! У людини радість — яблука!

До будинку Римми Павлівни Зоя підійшла майже в сутінках. В одній руці несла пакет яблук, другою перевірила час на телефоні.

Автобуса чекати ще двадцять дві хвилини. Пішки від станції — п’ятнадцять.

— Та ну його, — пробурмотіла вона й сховала телефон до кишені.

Дорогу через приватний сектор Зоя знала з дитинства. Під ногами шурхотіло перше листя, з-за парканів пахло димом і шашликом.

Тітка відчинила двері майже відразу.

— Нарешті! Я вже думала, електричку скасували.

— Усе за розкладом. Це я з яблуками йшла повільніше.

Із кухні визирнув Герман.

— Ти що, пішки?

— Від станції.

Він перезирнувся з дружиною і всміхнувся:

— Ти досі без машини? Зоє, це вже не економія, а вищий пілотаж!

Зоя роззулася й поставила пакет на тумбу.

— А ти думав? Роками тренувалася.

Герман хмикнув і пішов на кухню.

Вони із Зоєю були двоюрідними: їй сорок сім, йому сорок чотири. У дитинстві проводили кожне літо в бабусі, билися за велосипед і разом тікали від сусідського гусака. Тепер зустрічалися рідше, здебільшого на родинних застіллях.

Цього разу Римма Павлівна покликала всіх без приводу.

— Не обов’язково чекати ювілею, щоб нормально посидіти й поїсти, — сказала вона телефоном.

Поїсти справді було що: запечена курка, картопля, два салати й тарілка з нарізками, яку тітка називала «про всяк випадок». Зазвичай її спорожняли першою.

Зоя тільки сіла, як Римма Павлівна уважно глянула на її пальто.

— А воно в тебе те саме?

— Яке?

— Торішнє.

— Те саме. Якщо воно ще добре, навіщо міняти?

Світлана засміялася.

— Я так не можу. Мені річ за сезон набридає. Он телефон щойно новий купила. Дивіться, яка камера!

Телефон пішов по руках. Римма Павлівна розпитувала про пам’ять, Герман назвав ціну, а Світлана показала фото кота, збільшене так, що було видно кожен вусик.

— Кіт чудовий, — сказала Зоя.

— А ти коли телефон мінятимеш? — запитала Світлана. — Твоєму скільки?

— Три роки.

Герман відклав виделку.

— Три? І батарея ще тримає?

— Уяви собі.

— Зоє, ну потіш себе хоч чимось!

— Я сьогодні яблука купила. Дуже смачні.

Герман розреготався.

— От! У людини радість — яблука!

— Ти спочатку скуштуй. Може, теж порадієш.

— Та годі її чіпати, — сказала Римма Павлівна. — Вона завжди така була. Ще й двадцяти п’яти не мала, а чоботи три зими носила.

— Чотири, — уточнила Зоя.

— Тим паче.

Світлана поцікавилася, де Зоя відпочивала влітку.

— Чудово відпочила. Перший тиждень комору розбирала.

— Що? — Герман підняв голову.

— Комору.

— У відпустці?

— Так. Викинула стару фарбу, поламаний вентилятор і коробку дротів. Навіть не знаю, від чого вони були.

— А кудись їздила? — крізь сміх запитала Світлана.

— Звісно. До будівельного магазину в сусідньому районі. Двічі. Другий раз — із пересадкою.

— Ну хіба ж так можна жити? — похитала головою тітка.

— Можна. Я перевірила.

Про другий тиждень відпустки Зоя промовчала. Провела вона його у Дніпрі: жила в маленькому готелі біля набережної, ходила музеями й щодня снідала в іншому кафе. Просто давно помітила: що більше родичам пояснюєш, то більше вони розпитують і радять.

Герман, навпаки, любив розповідати про свої покупки. Навесні він придбав темно-сірий кросовер і кілька тижнів поспіль засипав сімейний чат фотографіями.

«Забрав красуню».

«Красуня на мийці».

«Красуня біля офісу».

Щоправда, згодом з’ясувалося, що «красуня» витрачає чимало пального. Герман дедалі частіше їздив на роботу метро, а автомобіль залишав під будинком до вихідних.

— Зате коли треба, сів і поїхав. Свобода! — казав він.

— Головне, щоб у тієї свободи бензин був, — одного разу відповіла Зоя.

Сьогодні він приїхав машиною, бо тітка жила за містом. До вечері вже двічі поскаржився на ціни на пальне й раз — на страховку.

Після салату Герман знову повернувся до Зої.

— Я просто не розумію. Донька доросла, живе окремо. На чому тобі економити?

Оксанці було двадцять п’ять. Вона працювала й уже другий рік винаймала квартиру з хлопцем. Зоя допомагала доньці з великими витратами: подарувала пральну машину після переїзду, оплатила стоматолога, коли та невдало впала. Але щомісяця її не утримувала.

— А хто сказав, що я економлю? — запитала Зоя.

— А що ти робиш?

— Обираю, на що витрачати гроші.

— Та це ж одне й те саме!

— Ні, Германе.

Світлана поклала виделку.

— А я вважаю, що гроші для того й потрібні, щоб їх витрачати. Ми в липні до Туреччини з’їздили й ані гривні не шкодуємо.

— І правильно, — сказала Зоя.

Світлана розгубилася.

— Ти серйозно?

— Звісно. Вам сподобалося?

— Дуже.

— То чого ж шкодувати?

— А ти чому собі нічого не дозволяєш?

— Видно ж, чому, — втрутилася Римма Павлівна. — Пальто старе, машини немає. Ремонт коли робила?

— Шість років тому.

Тітка розвела руками:

— От бачиш!

Після Зоїного розлучення родина чомусь вирішила, що вона ледве зводить кінці з кінцями. Хоча розійшлися вони з чоловіком спокійно. Однокімнатна квартира, де Зоя жила, дісталася їй від бабусі ще до шлюбу. Спільну машину продали й поділили гроші.

Згодом Зоя купила інше авто, але їздила ним переважно на вихідних. А платити за стоянку, страховку й обслуговування доводилося постійно. Чотири роки тому вона машину продала.

Тоді родичі почули лише: «Продала машину». А про те, що гроші підуть на перший внесок за квартиру, Зоя їм не розповіла.

— Якщо тобі скрутно, у моєї доньки речі є, — запропонувала тоді Римма Павлівна. — Вона хотіла дещо віддати.

— Дякую, тітко, мені не скрутно.

За пів року тітка знову подзвонила:

— А куртка тобі не потрібна? Хороша, майже нова.

— Не потрібна, дякую.

Після третьої пропозиції Зоя перестала пояснювати.

Вона працювала економісткою у великій торговельній компанії, отримувала близько сімдесяти п’яти тисяч гривень на руки й щорічну премію. Коли продала машину за 575 тисяч, додала до них власні заощадження — 325 тисяч. Так зібрала 900 тисяч на перший внесок за двокімнатну квартиру біля метро.

Квартира коштувала 2 мільйони 600 тисяч. Решту — мільйон сімсот — Зоя взяла в іпотеку. Зробила простий ремонт, купила необхідну техніку й знайшла орендаря, інженера Артема.

Зараз він жив там третій рік і платив 23 500 гривень на місяць. Після податків, витрат власника й відрахувань у резерв Зоя спрямовувала орендні гроші на дострокове погашення іпотеки. Туди ж ішли частина зарплати й більшість премій.

При цьому вона не сиділа на гречці й воді: купувала хороші продукти, ходила в кафе, подорожувала й допомагала Оксанці. Просто новому телефону часто воліла достроковий платіж.

За столом Римма Павлівна поклала Зої ще картоплі й зітхнула:

— Ти мене послухай. Уже під п’ятдесят, а ти все життя на потім відкладаєш.

— Мені сорок сім.

— От саме!

— Мамо, ти їй щойно три роки додала, — засміявся Герман.

— Та яка різниця! Жити треба сьогодні.

— І як саме? — запитала Зоя.

— Ну, машина хоча б, — одразу сказав Герман.

— Обов’язково в кредит?

— Не обов’язково. Але нормальна.

— Телефон можна оновити, — додала Світлана. — І відпочивати частіше.

— А ще ремонт, — сказала тітка. — У тебе ж досі шпалери?

— Досі. Тримаються з останніх сил.

— Люди вже стіни фарбують!

Зоя підняла руку, наче записувала.

— Так. Машина, телефон, дві поїздки й негайно перемогти шпалери. Щось забула?

— Не пересмикуй, — насупився Герман. — Ми про якість життя.

— А твоя машина в кредит?

Він помовчав.

— У кредит. І що?

— Нічого. Уточнила.

— Зате ми нею користуємося, — заступилася Світлана.

— Часто?

— Ой, тільки не починай, — застогнав Герман.

— Ти ж учора в чаті написав, що поїхав на метро. Бо затори й бензин дорогий.

— Узимку частіше їздитиму.

— А поки «красуня» на сезонному зберіганні?

— Зоє!

Засміялися всі, навіть Римма Павлівна. На кілька хвилин тему нарешті залишили.

Тітка принесла чай і пиріг. Зоя вже сподівалася, що за десертом поговорять про щось інше, але Римма Павлівна присунулася ближче.

— А куди в тебе гроші діваються?

Зоя поставила чашку.

— У якому сенсі?

— Живеш сама. Доньку утримувати не треба. Машини немає. Де гроші?

Герман відкусив пиріг і посміхнувся.

— Які гроші? По ній видно: людина виживає, а не живе.

— Ну навіщо ти так? — штовхнула його ліктем Світлана.

— Та я жартую.

Зоя подивилася на брата.

— А я втомилася від цього жарту.

Герман перестав усміхатися.

— Та годі тобі…

— Ні, послухай. Ви весь вечір розповідаєте, як я живу. Хоч раз запитали, як воно насправді?

Вона дістала телефон і відкрила банківський додаток.

— Зараз покажеш, скільки на картці? — ще спробував пожартувати Герман.

— Майже.

Зоя поклала телефон біля його тарілки.

Того ранку вона внесла останній достроковий платіж — 93 200 гривень. На екрані навпроти іпотечного рахунку світилося: «Заборгованість — 0 гривень».

Герман нахилився до телефона.

— Це що?

— Іпотека.

— Яка іпотека?

— Моя. Уже виплачена.

Римма Павлівна привстала зі стільця.

— На твою однокімнатну?

— Ні. Однокімнатна давно моя. Це за двокімнатну.

— Яку двокімнатну? — тихо запитала Світлана.

— Яку я чотири роки тому купила.

За столом запанувала тиша.

— Ти купила квартиру? — перепитав Герман. — І нічого нам не сказала?

— Оксанка знає.

— Я не про Оксанку. Нам чому не сказала? Ми ж родина.

— Родина. Але квартира від цього спільною не стає.

— Де вона? — не витримала тітка.

Зоя назвала район на околиці Києва.

— І вона пуста стоїть?

— Ні. Там третій рік орендар живе. Артем.

— Скільки платить? — запитав Герман.

— Зараз двадцять три з половиною тисячі на місяць.

— І ти все в іпотеку?

— Майже все, після витрат і податків. Ще частину зарплати додавала, премії.

Римма Павлівна відкинулася на спинку стільця.

— А я тобі куртку пропонувала…

Зоя засміялася.

— Було таке.

— У тебе квартира, а я тобі куртку!

— Одне іншому не заважає.

— Чому ж ти не сказала?

— Що саме? «Дякую, Риммо Павлівно, але в мене є інвестиційна нерухомість»?

Світлана пирхнула в чашку. Герман теж усміхнувся, але вже без колишньої самовпевненості.

— Зачекай. Мільйон сімсот за чотири роки?

— Плюс відсотки.

— А перший внесок?

— Дев’ятсот тисяч. П’ятсот сімдесят п’ять отримала за машину, решта була накопичена.

— Тому й продала?

— Тому теж. Машина мені тоді була не дуже потрібна.

— Я б так не змогла, — зітхнула Світлана. — Чотири роки собі в усьому відмовляти.

— Та не відмовляла я собі в усьому. Минулої осені була в Одесі, навесні з Оксанкою їздила до Варшави, а влітку — до Дніпра.

— Ти ж казала, комору розбирала! — вигукнула тітка.

— Перший тиждень. Відпустка була два.

— А будівельний магазин?

— І магазин був. Я не брехала.

Герман засміявся:

— Ну ти й даєш!

— Ви просто самі вирішили, що після магазину моя відпустка закінчилася.

Світлана все ще не здавалася.

— Але ж можна було і квартиру виплачувати, і машину залишити?

— Можна.

— І телефон змінити?

— Можна.

— І одяг купувати частіше?

— Світлано, усе можна. Тільки навіщо, якщо я цього не хочу?

— Ну… для себе.

Зоя всміхнулася.

— А квартиру я для кого купила?

Світлана замовкла.

Зоя взяла телефон і відкрила накопичувальний рахунок. На ньому було 1 230 000 гривень. Ці гроші вона збирала окремо протягом трьох років, а взимку додала до них двісті тисяч із премії.

— Це все твоє? — прошепотіла Римма Павлівна.

— Ні, половина таємного товариства економістів.

— Зоє!

— Моє, тітко. Моє.

— І що ти з ними робитимеш?

— Поки нічого. Може, згодом додам і куплю ще одну невелику квартиру. А може, передумаю.

— Ще одну? — Герман аж випростався.

— Якщо захочу.

Він потер обличчя долонями.

— Ну все. Поклала нас на лопатки.

— Я нікого не клала.

— Та поклала ж!

— Германе, я взагалі яблука принесла й курку хотіла поїсти.

Римма Павлівна знову насупилася:

— А навіщо ж ти тоді електричкою їхала? Тепер могла б машину купити.

— Могла б.

— І?

— Не хочу поки що.

— Оцього я не розумію, — сказав Герман.

— Ти й не зобов’язаний.

— Але ж зручно!

— Тобі зручно — от і їзди.

— Я й їжджу.

Світлана кашлянула.

— По вихідних.

— Світлано!

— Що? Зоя все одно зараз скаже.

— Нічого я не скажу, — засміялася Зоя.

— Оце й найприкріше, — буркнув Герман.

Після вечері Світлана допомагала прибирати на кухні. Римма Павлівна увімкнула у вітальні телевізор без звуку. Зоя складала пиріг у контейнер, коли у дверях з’явився Герман.

— Зоє, вийдеш на хвилинку?

— Щось сталося?

— Та вийди.

У коридорі він прикрив за собою двері. З кухні долинуло:

— Світлано, забери курку, я стільки не з’їм!

Герман зачекав, поки голоси стихли.

— Слухай… Позичиш мені сто тисяч?

Зоя не відразу знайшлася, що відповісти.

— На що?

— За тиждень платіж.

— По машині? Сто тисяч?

— Там не тільки машина. Я частину витрат кредиткою перекривав. І страховка… Усе разом навалилося.

— Скільки щомісячний платіж за машину?

— Тридцять сім тисяч.

— А решта?

— Кредитка.

— Світлана знає?

Герман відвів очі.

— Ти їй не кажи.

— Тоді краще й мені не розповідай.

— Вона знає, що є кредитка. Просто не знає, скільки там зараз.

— Германе…

— Знаю.

— Здається, ще не знаєш.

Він важко видихнув.

— Я розраховував на премію у вересні. Хотів закрити картку й платити далі за машину. А премію перенесли.

Перший внесок за кросовер у нього був невеликий — десять відсотків. Решту взяв у кредит на п’ять років. Потім купив зимові колеса, оформив страховку, поїхав із сім’єю у відпустку. Частину витрат переніс на кредитку.

— Мені просто перебитися, — сказав він. — Я поверну, як премію дадуть.

— Коли?

— До Нового року мають.

— «Мають» — це не дата.

— Почалося. Економістка увімкнулася.

Зоя схрестила руки.

— Ти весь вечір пояснював, що я неправильно живу. А тепер просиш сто тисяч. Можна я хоча б запитаю?

— Можна.

— Думав щось продати? Скоротити витрати?

— Що я продам?

— Старий телефон, наприклад. Ти ж радив мені щороку новий купувати.

— Один уже продав.

— Ну от.

— Зоє, я серйозно. Допоможеш?

Вона помовчала.

— Людині з моїм «жебрацьким» життям пристойно втручатися у справи власника кросовера?

Герман скривився.

— Оце зараз було шкідливо.

— Трохи.

— Я, між іншим, родич.

— Дві години тому це не заважало тобі рахувати мої гроші.

Він відкрив рота, але махнув рукою.

— Гаразд. Заслужив.

Зоя чекала, що він почне віджартовуватися. Та Герман лише притулився спиною до шафи.

— Я ж справді сидів і повчав тебе, — тихо сказав він. — А в мене на картці борг більше шістдесяти трьох тисяч.

— Було.

— І «красуня» ця…

— Машина?

— Вона сама. Я так її хотів, Зоє. У директора майже така, у Сергія теж. Думав: нормально заробляю, скільки можна на старій руїні їздити?

— А тепер?

— А тепер стою біля неї й рахую, скільки кілометрів до мами.

— Дуже вільна людина.

— Не знущайся.

— Зовсім трошки.

Він невпевнено всміхнувся.

— То що з грішми?

Сто тисяч у Зої були. Але вона не хотіла закривати борг, який наступного місяця міг з’явитися знову.

— Сто тисяч не дам.

Герман стиснув губи.

— Зрозуміло.

— Не ображайся завчасно.

— Я не ображаюся.

— Уже образився.

— Ну а як? У тебе ж понад мільйон лежить.

— Він не з повітря взявся, Германе. І не для того, щоб я таємно закривала борги родичів.

Він відвернувся.

— Я можу позичити тридцять сім тисяч, — продовжила Зоя. — На найближчий платіж за машину. Без відсотків. Повернеш двома частинами за два місяці, незалежно від премії.

— А решта?

— Решту вирішуєш сам. Перестань користуватися кредиткою. Подивися, куди йдуть гроші. Якщо машина не по кишені — продай.

— От ще!

— Можеш не продавати. Я тобою не командую. Але сто тисяч не дам.

— А тридцять сім даси?

— Так. Якщо скажеш Світлані.

— Навіщо? Вона сваритися буде.

— У вас сім’я, спільні витрати. Я не даватиму тобі гроші потай від дружини.

— Ти не знаєш, як вона свариться.

— Я все чую! — долинуло з кухні.

Герман заплющив очі. За мить у дверях з’явилася Світлана з рушником у руках.

— Що у вас тут за підпільний банк?

Герман глянув на Зою, потім на дружину.

— У мене по кредитці шістдесят три тисячі боргу.

Світлана перестала усміхатися.

— Скільки?

— Шістдесят три.

— Германе! Ти ж казав, там двадцять!

— Було двадцять.

— А решта звідки взялася?

— Відпустка. Колеса. Страховка.

Світлана поклала рушник на тумбу.

— І ти збирався мені сказати?

— Збирався. Думав, премію дадуть, я закрию…

— А якщо не дадуть? Ти хоч розумієш, що ми разом за це платитимемо?

— Розумію.

Зоя хотіла непомітно піти, але Герман її зупинив.

— Зачекай. Я у Зої сто тисяч попросив.

Світлана повернулася до неї.

— І?

— Я не дала, — сказала Зоя.

— Тридцять сім позичить на платіж, — додав Герман. — Решту самі.

Світлана кивнула.

— Правильно.

— Що правильно? — здивувався Герман.

— Що сто тисяч не дала.

— Дякую за підтримку.

— А ти чого хотів? Щоб ми ще рік удавали, ніби все чудово?

Він нічого не відповів.

Зоя взяла рушник із тумби й передала Світлані.

— Я піду чай доп’ю. А ви поговоріть.

Коли вона збиралася додому, Римма Павлівна спробувала всунути їй пиріг.

— Не треба, тітко, у мене є.

— А курку?

— Курку теж не треба.

Герман вийшов за нею на ґанок.

— Сідай, підвезу.

— Дякую, дійду.

— Там п’ятнадцять хвилин пішки.

— Саме так.

Вона застебнула торішнє пальто.

— Колись ти все-таки купиш машину? — запитав Герман.

— Можливо.

— Яку?

— Коли вирішу, дізнаєшся.

— Хоч не в кредит?

Зоя подивилася на нього. Герман підняв руки.

— Усе. Мовчу.

Вона дійшла до станції, купила каву в автоматі й устигла на електричку за три хвилини до відправлення.

У понеділок Зоя переказала Герману тридцять сім тисяч. Він одразу написав:

«Отримав. До кінця листопада поверну повністю».

У жовтні надійшли перші вісімнадцять з половиною тисяч. У листопаді — решта. Рівно стільки, скільки домовилися.

Ще за два місяці в сімейному чаті з’явилася фотографія Германа біля метро.

«Красуня вдома. У нас сьогодні нова фінансова стратегія», — підписав він.

Зоя відповіла:

«Пішки від метро ще корисніше».

Герман надіслав смайлик, що сміється.

Кросовер він не продав. Але кредиткою перестав користуватися, скасував кілька непотрібних підписок, а коли в грудні виплатили премію, насамперед закрив борг по картці. Зоя не питала, яких ще висновків він дійшов. Їй вистачило того, що він повернув гроші вчасно.

Її двокімнатну квартиру, як і раніше, винаймав Артем. На накопичувальному рахунку лежали гроші, а навпроти іпотечного рахунку стояв нуль.

Одного ранку Зоя знову відкрила додаток, глянула на цей нуль і всміхнулася. Потім одягла своє пальто, взяла телефон і вийшла з дому. До метро було недалеко, тож вона пішла пішки.

Залишити коментар