Шість років тому я поховала власного сина.
Коли йому були чотири, він почав жалітись на біль. Я ніяк не могла зрозуміти, що саме в нього болить, тому одразу звернулась до лікаря.
Сім місяців малий прожив у лікарнях. То один спеціаліст, то інший. То аналізи, то сотні запитань. Але діагноз поставити так і не змогли. Ще через місяць лікарі повідомили: “Хвороба дуже рідкісна і невиліковна. Нам шкода”. Від цього “шкода” у мене і досі вилітає з грудей серце.
Попри невтішні прогнози ми вирішили боротись. Майже вся Європа, Ізраїль, найкращі та найдорожчі спеціалісти — таким було наше життя протягом двох років.
А потім син зрозумів, що жити йому лишилось недовго. Коли це сталось, йому було сім.
Одного ранку я його зовсім не впізнала: обличчя було таким дорослим, ніби маленький хлопчик за пару років прожив декілька життів. І говорив він як дорослий, мудрий і спокійний чоловік:
– Мамо, тату, маю до вас прохання, — почав якось хлопчик, не стримуючи останніх у своєму житті сліз. – Я знаю, що скоро більше не зможу жити. Але я чув, що в цій лікарні є дітки, яким ще можна допомогти. Якщо мої органи зможуть їх врятувати, то нехай рятують.
Ми з чоловіком пообіцяли зробити все, що треба, потайки сподіваючись, що ситуацію ще можна змінити. Але дива не сталось, і тієї ж ночі мій синок нас покинув. Останнє його бажання ми виконали: тепер кілька дітлахів живуть завдяки моєму янголу.
У свої сім він зміг врятувати декілька невинних життів, а от своє вберегти йому так і не вдалося…