Ось і сорок днів минуло, як не стало Андрія. Маруся, як годиться, замовила службу в церкві, зібрала людей. Посиділи та й розійшлися, а вона сама зосталася… Добре та чи погано жили вони з чоловіком, та все таки вдвох було легше на цьому світі. А вночі сниться сон дивний Марусі. Йде Андрій з великим букетом троянд. Приніс і поклав на порозі. Схопилася, вибігла з хати – квітів немає. А на подвір’ї – лелеки. Піднялися ввись, облетіли навколо хати, помахали крилами і полетіли в бік могилок.
Старші люди добре пам’ятають, як у їхньому селі з’явилася Маруся. Молодесенька, несмілива, одягнута бідно-бідно. Всі її речі – те, у що була одягнена. Біленька перкалева кофтинка та штапельна чорна спідничка. На ногах – простенькі тряпчані босоніжки. От і весь одяг. Люди у селі тільки головою крутили: «Бідова!» Виявилося, Маруся була круглою сиротою – батька дано не стало. Народилася вона у 1942 році. Її мати Любка лишилася з трьома доньками. Бідували чорно. Усе лягло на плечі жінки – господарка, сіно, дрова, дітки. Всьому старалася дати лад. Старші дівчатка допомагали матері, у Марусі ж дитинства не було. За матеріалами
І треба ж ще й лиху трапитися! Правду люди говорять: де тонко, там і рветься. Так трапилось і в Марусиній сім’ї. Пішла мати, щоб глини білої набрати хату підмазати. Якось надовбала у кошик, стала вилазити, а земля обрушилась. Так і знайшли бідну Любку. Ніг не відчувала. А яке у ті часи лікування? Ніякого. Ото лежала вона. Старші сестри вже працювали, а Маруся у школу ходила, вдома господарювала і маму доглядала. Через кілька літ Любки не стало. Дівчинка пішла жити до старшої сестри, яка тоді вже була замужем. Діти одне за одним у неї посипались, а гляділа їх Маруся. Ох і тяжко ж було! Усе сперпіла. Твердо вирішила: закінчить школу і піде у медучилище, аби недужим допомагати.
Вчитись дівчині було неважко. А от жити… Не мала сирота ні у що вдягнутись-взутись, а іноді і чого поїсти. Напівголодною ходила на пари. Думала: «Ще трішки потерплю, ще трішечки». А на останньому курсі перед випускним геть розклеїлася. Все було дівчині немиле. Воно й не дивно. Сусідки по кімнаті весело щебечуть, приміряють новенькі туфельки і сукні, бо ж скоро випускний. А Марусі не те що обнов, пиріжка не було за що купити. За душею – ні копійки. Перестала дівчина ходити на навчання, лежала на ліжку в кімнаті в гуртожитку і думала, коли це все скінчиться. Вже вирішила піти до річки, аж раптом у двері постукали.
– Можна? – перед очима стояла завучка училища.
Жінка по-материнськи поговорила з Марусею, розпитала, розрадила. Погомоніли удвох, навіть сплакнули нишком. А коли завучка уже зібралася йти, поставила на ліжко пакет з їжею. Це врятувало бідолашну дівчину від розпачу і безсилля.
Маруся стала ходити на пари і успішно закінчила училище. А красиву сукню гарненьку на випускний їй також принесла завучка – позичила у доньки своєї подруги.
Після завершення навчання Маруся отримала направлення у віддалене поліське село акушеркою. Тут навіть електрики не було, хати гасовими лампами освітлювали. Зате природа – неймовірної краси, і люди дуже добрі та щирі. Нову молоду та старанну медичку полюбили за її за щирість, відвертість, скромність. З’явилися і залицяльники. Але Маруся не спішила. Треба було трішки попрацювати, одягнутись, щось з домашнього начиння прикупити. Роботи трохи мала. Разом з фельдшеркою відремонтували стару хату, в якій був медпункт. Зробили окрему родильну кімнату. Тепер жінки стали народжувати тут, а не вдома, як раніше.
Наступного року Маруся зустріла свого судженого. Андрій повернувся з Півночі. Спочатку служив в армії, потім гроші на хату заробляв, щоб мати власний дах над головою. Тому раніше не бачились. Старшим був за неї аж на 10 літ. Теж сирота, виріс не при рідній мамі. Думалось, що набідувався, то і її розумітиме та поважатиме. І хазяйка хати, де жила, радила:
– Іди заміж, довго не думай. Хлопець працьовитий – зів’єте своє гніздечко і житимете.
Після одруження пішла Маруся у невістки. А у чоловіка ж мачуха, свою дочку мала. Ой, тяжко довелося! Що не зробиш, звариш, скажеш – все не так.
– Та що з неї візьмеш? Вона ж у сім’ї не росла, хіба знає як треба щось робити? Ох-ох-ох, де вона взялася на мою голову? – жалілася сусідам про невмілу невістку.
Добре, що при ній недовго жили. Андрій швидко збудував свій дім, завели господарку. Маруся народила аж п’ятьох донечок! Господарями вони були хорошими. В усьому лад мали – і в хаті, й у дворі, й у городі. Дім завжди був повною чашею. Здається, живи і радій. Та не все так просто.
Андрій був пічником, мав золоті руки. Люди часто за роботу розраховувались могоричами. А він як прийде – у домі скандали, суперечки суцільні. Та життям загартована. Маруся не мовчала, за словом до кишені не лізла. Люди бачили, що чоловік з жінкою постійно тільки сперечаються між собою. Але стороннім здавалося, що то сварки люблячих людей, несерйозні. Так і життя прожили. Дочки виросли, вивчились, повиходили заміж і розлетілись по світу. Самі батьки у великій хаті залишились, та непорозуміння там не припинялися.
Якось Андрій занедужав. Та так, що і з ліжка встати не міг. Лежить, а жінці докучати не перестає. Не витримала одного разу Маруся і сказала спересердя:
– А чи діждуся я того часу, коли ти назовсім вмовкнеш?
Сказала й замовкла різко. Совісно стало. Потім не один день ходила і заспокоювала себе: нічого страшного, це не гріх. Та й що вона, власне, замужем бачила? Нічого хорошого. Навіть на її день народження він вічно на неї гримав. А Маруся про себе промовляла: «Ото тобі і вітання, і побажання, і подарунок!» А як же хотілося, щоб хоч раз у житті чоловік подарував букет троянд!
Не стало Андрія. З’їхалися діти, людей прийшло багато, поховали та й розійшлися. І залишилася Маруся сама. Хоч плач, хоч сумуй – ніхто не почує. І сідає вона на велосипед, їде до Андрія і плаче на його горбику. Виливає душу, просить прощення за ті спересердя вимовлені слова-пророчі. Так день за днем. Не було такого, щоб добрим словом не згадала вона свого чоловіка. І прийшов він до неї з букетом троянд після сороковин. Уві сні.
Проводжала Маруся поглядом лелек і думала: «Ото Андрійко приніс мені такий омріяний при житті красивий букет троянд аж після того, як його не стало. Значить, не гнівається на мене. Щиро пробачив мене. Нехай спочиває».
