Ось тут і будемо віку доживати, Галю. Не палац, але дощ на голову не тече, а землю довкола ми з тобою до ладу доведемо. Галина погладила долонею білену стіну біля косяка. Їй було двадцять два, вона любила тишу, порядок і тепло. Здавалося, життя нарешті вмостилося на надійні рейки: город зораний, дрова під навісом поскладані, у хліві мекає молода коза, яку Павло виміняв на мішок зерна. Вони жили дружно, без сварок, ділячи порівну і суху скоринку, і важку лопату. За кілька років у хаті залунали власні голоси. Спочатку народилася спокійна, світлоока дівчинка Оленка, яка могла годинами перебирати квасолю в мисці. Потім один за одним з’явилися хлопці-двійнята, Богдан і Тарас — галасливі, чубаті, мов горобці навесні. Сад шумів яблунями, Павло видовбав із липи довгий стіл і дві лави, бо за старим маленьким столиком їм усім уже було тісно. Здавалося, все йшло так, як заведено у людей: земля родить, діти ростуть, сонце сходить над горбом, а вечорами пахне м’ятою біля ґанку. Лихо прийшло зненацька, як завжди приходить нещастя до тих, хто його зовсім не чекає. За сім кілометрів, на хуторі біля старої лісопилки, жила Павлова старша сестра Марина. Була вона жінкою вітряною, непутящою, з очима, повними вічної тривоги та непокори. Люди казали, що вона народилася не в тій хаті або під лихою зіркою
Осінь того року видалася ранньою і теплою, як домашній пиріг, щойно витягнутий із печі. Павло привів Галину в село надвечір, коли корови якраз поверталися з вигону, здіймаючи куряву над сухими коліями. Вони побралися тиждень тому без зайвого шуму: скромна розписка, вечір у тітки, де гості попоїли холодцю та заспівали кілька довгих пісень, та й усе. … Читати далі