Не мамкай, – обірвала вона, – То все забудеться, повір. Знаю, що за Василем дивишся. Тому й тепер віддаю аби не зайшло далі. Доню моя, любов пройде і мине, не зоглянешся як дивитися не схочеш на ті чорні брови, і кучері, як обкладе тебе дітьми, і не нагодує
Марина Йосипівна присіла на лавку біля надгробку свого чоловіка. Важко вже ходити на цвинтар самій, але як приїздить дочка, то везуть її «до Миколи». Вже десять років його нема, а ніби вчора одружувалися. Життя просто пролетіло перед очима, а тепер лиш очікування неминучого. – Щоб ви мені вже пам’ятник робили аби я бачила чи подібну … Читати далі