Я вирішив: у понеділок я збережу речі, сяду з Оксаною за стіл і розкажу їй усе. Скажу чесно, що покохав іншу, що не хочу брехати, що залишаю їй квартиру й більшість заощаджень. Але перед тим, як розрубати цей вузол і спалити мости, я відчув дику, неусвідомлену потребу поїхати до батька. Мій батько, Василь Петрович, жив сам у невеликому селі на Черкащині, неподалік від Канева. Після того, як чотири роки тому не стало матері, він навідріз відмовився переїжджати до нас у Київ. Казав: «Тут моє коріння, тут ваша мати ходила, куди я піду на ваш асфальт?». Я не був у нього вже місяців шість. Зідзвонювалися щонеділі, але розмови були короткими: «Як здоров’я, тату?» — «Та нормально, копаюся потроху. Як діти?». Я сказав Оксані, що їду у відрядження до Полтави на два дні. Насправді ж сів у авто й поїхав на Черкащину. Листопадові дороги були порожніми. Поля обабіч траси лежали чорні, відпочилі після врожаю, а над Дніпром висів густий, молочно-білий туман. Чим ближче я під’жджав до рідного села, тим сильніше стискалося серце. Я припаркував авто біля дерев’яного паркану. Хата стояла біленька, з синіми віконницями, як і тридцять років тому. З димаря йшов легкий сизий димок — батько вже протопив грубку
Листопадовий дощ дріботів по шибках, створюючи за вікном сіру, затишну завісу. У нашій трикімнатній квартирі на Позняках у Києві було тепло, гамірливо й людно. Дзвеніли кришталеві келихи, з кухні доносився аромат фірмового запеченого м’яса з прованськими травами, а у вітальні лунав сміх друзів та родичів. П’ятдесят років. Поважна дата, від якої трохи стискається серце. Це … Читати далі