Романович

З дитиною сюди не повертайся, ти ж бачиш, що нам самим тісно! — крикнув вітчим у спину дівчині, навіть не підводячи очей від розібраного двигуна у коридорі. Христина завмерла на порозі й міцніше стиснула пальці в кишенях тонкої куртки. Їй не було чого відповісти, бо кожне його слово зараз здавалося вироком, від якого неможливо сховатися. Вітчим не був лихою людиною, принаймні хлібом ніколи не докоряв і не згадував про зайву тарілку супу. Коли не стало мами, він не покинув їх із меншою сестрою Марічкою, хоча мав повне право заявити, що це чужі діти. Він жив за своїми простими правилами: день минув, усі ситі, дах над головою є — отже, свій обов’язок він виконав. Справжня біда починалася тоді, коли Христина затримувалася на вулиці бодай на двадцять хвилин довше, ніж він вважав прийнятним. — Я твоїй покійній матері обіцяв, що догляну вас і не дам пропасти! — підвищував він голос щоразу, коли ключі тихо поверталися в замку

Автор

— З дитиною сюди не повертайся, ти ж бачиш, що нам самим тісно! — крикнув вітчим у спину дівчині, навіть не підводячи очей від розібраного двигуна у коридорі. Христина завмерла на порозі й міцніше стиснула пальці в кишенях тонкої куртки. Їй не було чого відповісти, бо кожне його слово зараз здавалося вироком, від якого неможливо … Читати далі

— Ще раз ти наведеш як приклад дружину свого друга, і я зберу тобі валізу, щоб ти міг особисто насолодитися її ідеальними борщами та накрохмаленими сорочками!

Автор

— Досить! Чуєш? Не треба мене постійно з нею порівнювати! Я не твоя Олена! Досить! Марина відрубала цю фразу, не підвищуючи голосу. Вона говорила рівно, майже втомлено, продовжуючи витирати кухонний стіл від липких слідів яблучного соку, які залишив після вечері їхній п’ятирічний син Сергійко. Слова повисли в повітрі, наповненому запахом смаженої курки та дитячого шампуню. … Читати далі

Маріє! Я хочу зрозуміти, куди дівається мамина пенсія і куди розходяться всі гроші з моїх переказів, — сказав Тарас сестрі, рішуче ступивши на простору веранду батьківської хати. Він сидів за старим дубовим столом під образами й тримав у руках смартфон із відкритим додатком інтернет-банкінгу, де сумувалися цифри нещодавніх платежів. Мати, бабуся Олена, стояла біля газової плити в літній кухні, що примикала до хати, акуратно наливаючи заварку до глиняних чашок. Після таких слів сина вона так і завмерла з важким емальованим чайником у руці, а її обличчя покрилося тінню образи. — Павлику, ти у мами прямо питав про це? — спокійно, але з відчутним докором у голосі відповіла Марія, перебираючи свіжий кріп, щойно зріджений на городі. — Я зараз у тебе запитую, сестро. Ти ж тут постійно під боком крутишся, всіма господарськими витратами завідуєш, — Тарас навіть не дивився на неї, продовжуючи гортати виписки на екрані телефона. Останні п’ять років Марія щодня приходила до мами прибрати хату, принести з колодязя води, купити хліба та продуктів у сільмазі, підлатати паркан, білити щовесни печі та розбиратися з платіжками за світло й газ. Брат приїжджав до рідного села з обласного центру лише кілька разів на рік — то картоплю вибрати, то на Великдень. Цього разу він розпочав розмову з такого тону, ніби сестра була якимось касиром при чужій кишені

Автор

— Маріє, я хочу зрозуміти, куди дівається мамина пенсія і куди розходяться всі гроші з моїх переказів, — сказав Тарас, рішуче ступивши на простору веранду батьківської хати. Він сидів за старим дубовим столом під образами й тримав у руках смартфон із відкритим додатком інтернет-банкінгу, де сумувалися цифри нещодавніх платежів. Мати, бабуся Олена, стояла біля газової … Читати далі

– Ти серйозно? Ти йому подарував у шістнадцять років електробайк? – Він уже сам вибирає, що йому носити, що слухати. Чому не вибрати транспорт? – Тому, що транспорт, це відповідальність, а не іграшка! – Ліда стиснула кулаки, нігті вп’ялися в долоні. – Ти купив йому небезпеку! А нам безсоння…

Автор

– Ти серйозно? Ти йому подарував? – голос Ліди тремтів, але вона намагалася тримати тон рівним, ніби ще можна було повернути назад. – У шістнадцять років, на день народження електробайк? Та він же ще дитина! –  Він не дитина, – спокійно, надто спокійно відповів Ігор, дивлячись не на дружину, а у вікно, де за склом … Читати далі

Ключ! — реготала вона, витираючи сльози. — Ключ! Боже мій, мама була просто генієм! Вона знала! Вона все розуміла! Ти підлизувалася до неї три роки, кинула роботу в місті, сиділа біля її горщика, а вона оцінила це в шматок іржавого заліза

Автор

Сонце в кабінеті нотаріуса було якимось непристойно яскравим. Воно пробивалося крізь пильні жалюзі й падало рівними смугами на лакований дубовий стіл, висвічуючи кожну порошинку в повітрі, кожну зморшку на обличчі мого брата Павла і напружену, хижу посмішку сестри Лілії. Мати померла дев’ять днів тому. Олена Василівна прожила довге, важке, але дивовижно зібране життя. Вона тримала … Читати далі

— Ми ж домовлялися! Спільний бюджет, спільні картки! — Домовлялися, — кивнула Марина, нарешті піднявши на нього погляд. У її сірих очах не було й краплі емоцій. — Тільки я думала, що «спільний» означає «для родини». А не для твоїх коханок

Автор

Марина навіть не підняла очей від книжки, яку читала, зручно вмостившись у кріслі біля вікна. Чашка холодного чаю стояла на підлокітнику, а за вікном повільно густішали сутінки жовтневого вечора. — Розумію, — спокійно відповіла вона, перегорнувши сторінку. — Саме тому й заблокувала. — Ти з глузду з’їхала?! — голос Антона тремтів від обурення. — Ми … Читати далі

Мамо, ти при своєму розумі?! На вулицю виставити рідних онуків?! — А чого ти кричиш на всю сходову клітку? — спокійно відповіла Любов Василівна, тримаючи в руках зв’язку новеньких ключів. — Машина вже внизу. Хлопці охайні, речі спакували акуратно, нічого не побили й не загубили. У вас є своє чудове житло, от і їдьте туди жити. — Але ми ж не збиралися переїжджати прямо зараз! Там же ще нічого не готово! — Нічого, синку, диван є, холодильник працює. Самі казали, що новобудова простора. А мені вже час подумати про себе. Сусіди з цікавістю визирали у вічка вхідних дверей. Комусь ця сцена здалася б дикою. Мати виставляє з квартири єдиного сина, невістку та двох маленьких хлопчиків. Проте Любов Василівна зовсім не вважала себе поганою матір’ю. Вона вважала себе жінкою, яка занадто довго мовчала заради родинного спокою. А почалося все набагато раніше

Автор

— Мамо, ти при своєму розумі?! На вулицю виставити рідних онуків?! — А чого ти кричиш на всю сходову клітку? — спокійно відповіла Любов Василівна, тримаючи в руках зв’язку новеньких ключів. — Машина вже внизу. Хлопці охайні, речі спакували акуратно, нічого не побили й не загубили. У вас є своє чудове житло, от і їдьте … Читати далі

Ноги моєї більше не буде в цій хаті! Ходімо, Наталю! Хай сама сидить зі своєю порожньою каструлею, якщо поважати родину не навчилася! Двері хряснули так, що здригнулися шибки. П’ять років. Рівно п’ять довгих років тривала ця нескінченна благодійність щотижня. Одразу після весілля Катерина Степанівна сказала твердо: родина мусить триматися купи. Усі вихідні треба збиратися разом. Де збиратися? Звісно, у Мар’яни. У просторій трикімнатній дідусевій квартирі з високими стелями було багато місця. У свекрухи ж, за її словами, тісно і дихати нічим. А в Наталі вдома вічно якийсь розгардіяш. І Мар’яна п’ять років щосуботи вставала ще до світанку. Пекла м’ясні пироги, крутила рулетики з баклажанів, варила борщі на яловичині, робила голубці у великих чавунних казанах. За ці п’ять років ні свекруха, ні зовиця не принесли до хати навіть пачки печива чи хлібини. Зате їхні забаганки росли щомісяця. «Мар’янко, свинину не бери, від неї важко, купи гарної телятини без жилок!», «Мар’яно, наліпи вареників із сиром побільше, ми з Наталею в контейнери візьмемо на кілька днів!», «Чого це ти торт у магазині купила? Справжня господиня сама медовик спече, чи тобі ліньки руки до борошна докласти?»

Автор

— А де м’ясо, я щось не зрозуміла? Ти вирішила рідню помиями годувати?! Катерина Степанівна з глухим стукотом опустила ложку на стіл. Глибока тарілка поїхала вбік, ледь не перекинувшись на чисту вишиту серветку. — Звичайна рибна юшка, — спокійно відповіла Мар’яна, стоячи біля газової плити. — Хек, картопля, свіжа морква, цибуля і кріп. Сала я … Читати далі

– Я вже давно у вас, як служниця! Піти – це найкращий варіант! – Розгублено сказала дочка і вийшла з квартири

Автор

Ніна у сім’ї була старшою. Мати завжди була нею незадоволена. Так пам’ятала Ніна. Може, колись мама і добре до неї ставилася, тільки вона цього не знала. Не знала, не пам’ятала, не відчувала… Коли Ніні виповнилося п’ять років, народилася її сестра, через рік з’явився брат. В перший клас її проводжала бабуся, бо мама не встигала. Забирала … Читати далі

Минуло двадцять років. Двісті сорок місяців, сотні безсонних ночей, коли вона сиділа на цьому ж ґанку, чекаючи, що під’їде рейсовий автобус, що хтось скрипне воротами. Спочатку вона молилася. Потім плакала. Потім проклинала. А потім серце затягнулося товстою, байдужою кригою. Люди казали: поїхала до Польщі, бачили в Києві, пішла в монастир, загинула десь на вокзалі. Вона ходила до ворожок, ставила свічки за здоров’я, а часом, у нападі гіркоти, ловила себе на думці, що краще б знати напевно — навіть якщо там, під землею, ніж ця нескінченна, підла невідомість

Автор

Стукіт у хвіртку пролунав якраз тоді, коли Ганна виймала з печі чавунець із печеною картоплею. Був холодний, пронизливий листопадовий вечір, коли вітер зриває з дерев останнє почорніле листя й шпурляє його в каламутні калюжі. У селі в таку пору на вулицю без нагальної потреби ніхто не вийде. Сусіди сиділи по хатах, дивилися вечірні серіали або … Читати далі