— Денисе, поговори з мамою, будь ласка. Нехай не заходить до нашої спальні без запрошення. Нехай стукає і чекає на відповідь. Нехай не чіпає мої речі. Це мій дім, і я теж хочу мати тут свій куточок.— Тетяно, про що ти взагалі? Мама ж хвора людина. Їй і так нелегко. А ти їй правила встановлюєш?

Олег Михайлович зняв окуляри й поклав їх на стіл. — Тетяно Юріївно, я пропоную вам очолити плановий відділ. Тетяна аж випросталася. — Мені? — А кому ж іще? Ви дев’ять років у компанії, знаєте роботу краще за багатьох. Вона чекала цих слів так довго, що на мить розгубилася. — Зарплата — п’ятдесят п’ять тисяч, плюс … Читати далі

— А ви чого це, пані в капелюшку, чужий город копаєте? Свій уже скінчили? Елеонора Богданівна сперлася на лопату й поправила солом’яного бриля

— А ви чого це, пані в капелюшку, чужий город копаєте? Свій уже скінчили? Елеонора Богданівна сперлася на лопату й поправила солом’яного бриля. — Свій зачекає. Тут у мене керівництво суворе. — Елеоноро! — долетіло з вікна. — Не балакай! Під кущ бери, під кущ! Поріжеш усю! — Чуєте? — розвела руками пані. — Навіть … Читати далі

«На дачі не з’являйся, у брата парубочий вечір!» — гаркнув чоловік, оплативши гулянку моєю карткою

«На дачі не з’являйся, у брата парубочий вечір!» — гаркнув чоловік, оплативши гулянку моєю карткою — У суботу на дачу не приїжджай, у мене там брат із друзями парубочий вечір справляє! Баню я вже розтопив! — випалив Федір без жодного привітання, щойно Римма піднесла телефон до вуха. Римма зупинилася посеред передпокою з ящиком квіткової розсади … Читати далі

— Іро, тільки не кажи, що ти принесла в ресторан бухгалтерію

— Іро, тільки не кажи, що ти принесла в ресторан бухгалтерію. Богдан дивився на складений удвоє аркуш, який я поклала поруч із рахунком. — Ти ж хотів, щоб усе було прозоро, — відповіла я. — Ось. Прозоріше нікуди. — Тут мамин ювілей. Може, не зараз? — А коли? Коли я знову заплачу, а ми потім … Читати далі

— Збирай речі, тату

— Збирай речі, тату. Тут ти більше не житимеш. Степан не відразу зрозумів, що донька говорить серйозно. Навіть усміхнувся розгублено, наче недочув. — Це як — не житиму? Орисю, ти про що? — Про ремонт. Я ж пояснюю: літню кухню зносимо. Там буде гараж і лазня. — А я куди? Орися відвела очі до вікна. … Читати далі

– Квартиру я знайду, кому залишити. Але точно не вам! З чим прийшли, з тим і йдіть, – сказала Зінаїда Олександрівна, глянувши на сина, потім на дочку

— Господи… Дитино, що ж ти робиш? Зінаїда Олександрівна зупинилася за трансформаторною будкою. У руках вона тримала каструльку з кашею, яку щойно винесла дворовим котам. Біля мисок навпочіпки сидів хлопчик років шести. Він поспішно їв кашу з тієї миски, яку вона вже наповнила. Куртка на ньому промокла наскрізь, руки почервоніли від холоду. Кішки сиділи довкола … Читати далі

— Сину, відчини… Це я

— Сину, відчини… Це я. Руки вже не тримають. Тарас відчинив двері й завмер. Мати стояла на сходовому майданчику в старому пальті. Біля ніг — картата сумка, в руці — потерта валіза, з якою вони колись їздили до моря. — Мамо? Ти чому не подзвонила? Щось сталося? — Ти мене спочатку впусти. Змерзла. Він забрав … Читати далі

– Завтра опівдні повернете мені все до гривні разом зі згорілими відсотками, інакше ластівка вашої Зої з мого гаража не виїде

— Мілю, ти тільки глянь, який колір! Стигла вишня! На сонці просто горить! Зоя постукала малиновими нігтями по підвіконню і поправила нарощені вії. За столом сиділа її мати, Ірина Трохимівна, у волошковій кофті й золотих ланцюжках. Андрій примостився поруч і нервово м’яв серветку. Емілія відкрила принесену гостями коробку з еклерами. — Колір гарний, не сперечаюся. … Читати далі

— Оленко, ти не ображайся

— Оленко, ти не ображайся. Ми тебе на ноги поставили, тепер сама собі раду давай. А квартира залишиться рідній дитині. Виделка дзенькнула об тарілку. — Кому? — перепитала Оленка. Вітчим навіть не відвів очей. — Мар’яні. Кому ж іще? Оленка глянула на сестру. Та поправила серветку біля чашки й опустила голову. Мама завмерла з чайником … Читати далі

— Слухай, а ти ніколи не замислювалася, щоб ми оформили квартиру на нас двох? Дарині здалося, що вона недочула. — Навіщо? — Ну, ми ж родина. — І що з того? — Просто якось дивно виходить. Я ж тут майже чотири роки живу, все разом робимо, а за документами мене нібито й немає.

Дарина терпіти не могла прибирати в коморі. Але тієї суботи дверцята знову не зачинилися: заважала валіза без коліщатка. — Романе, навіщо нам дві штучні ялинки? — Раптом одна зламається, — долинуло з кухні. — А три банки старої фарби? — Раптом щось фарбуватимемо. — А твоя коробка з дротами? — Даринко, тільки не чіпай дроти. … Читати далі