Романович

Мене священник сповідав учора, — швидко, квапливо заговорила сестра, ніби боялася не встигнути. — Сказав, треба з усіма примиритися. Сказав, що прощення очищає душу. Ну от, я кажу тобі: пробач. Чуєш? Пробач мені за все. Ми ж одного батька й матері діти. Не тримай образи, відпусти. У її словах не було каяття. Не було болю за те, скільки лиха вона принесла в нашу родину. Це була формальність, черговий розрахунок, чергова спроба виторгувати собі зручніші умови — тепер уже перед вічністю. — Прощення — це не чарівне слово, після якого все зникає, Віко, — тихо мовила я. — Ти кажеш це не тому, що усвідомила свій вчинок. Ти просто боїшся. Вікторія раптом змінила вираз обличчя. Маска винуватості злетіла миттєво, поступившись місцем знайомій зневазі. — Та плювати мені на твою філософію! — прошипіла вона, намагаючись піднятися на ліктях, але тіло не слухалося. — Я покликала тебе заради Ілонки! Вона на вулиці залишається. Її чоловік вигнав, роботи нема. Ти мусиш її забрати! — Я нічого тобі не винна. — Вона твоя племінниця! — голос сестри зірвався на хрипкий вереск. — У тебе нікого нема, ти самотня, для кого ти те добро бережеш? Пропиши дитину, віддай їй частку, допоможи стати на ноги

Автор

— Вона відходить, невже в тебе немає нічого людського, приїдь і попроси вибачення! — кричала у слухавку тітка так, що дзеленчало скло у вікні. Я мовчки натиснула на червону кнопку відбою і заблокувала номер. Нічні дзвінки ніколи не несуть добрих новин. Особливо від тих, кого ти викреслила зі свого життя понад десять років тому. Годинник … Читати далі

З матір’ю твоєю треба нарешті щось серйозно вирішувати, — я випадково почула розмову зятя з донькою, і причому вирішувати якомога швидше, доки не пізно, — лунав голос Назара. У цьому голосі зовсім не було тієї звичної м’якості та показної ввічливості, з якою він завжди звертався до мене вдома. Тепер це був тон жорсткого, безкомпромісного ділка. — Поки вона перебуває у повному розумі, адекватна і спокійно пересувається на власних ногах, треба обов’язково юридично все оформити. Потім буде пізно бігати. — Назаре, ну заради Бога, не сьогодні ж, — це була Орися. Її голос звучав сумно. — У тебе сьогодні свято, день народження, гості ось-ось мають приїхати на подвір’я. Навіщо ти заводиш цю розмову саме зараз? — А коли саме?! — Назар явно втрачав терпіння. — Ти весь час знаходиш відмовки: не сьогодні, завтра, після свята. А час невблаганно йде вперед. Ти взагалі усвідомлюєш той факт, що мамина трикімнатна квартира в самому історичному центрі міста коштує шалені гроші? Це цілий статок за сучасними мірками! І якщо ми зараз же не зробимо все грамотно і по-розумному, потім ми з тобою будемо гірко кусати лікті, коли залишимося ні з чим. Я стояла, як вкопана, коли почула слова найрідніших людей

Автор

Електричка прибула на станцію значно раніше за офіційний розклад руху — рідкісний випадок для залізниці, але того серпневого дня все навколо немовби спеціально складалося так, щоб я опинилася на заміській дачі своєї улюбленої доньки на дві повні години раніше, аніж мене взагалі очікували. Спочатку я навіть щиро зраділа такому вдалому збігу обставин. У моїй голові … Читати далі

– Ти взагалі вмієш думати головою? Яке розлучення, ми разом… багато років. – Не можеш згадати, скільки це багато? Підказати? Двадцять три! Склянка, або наполовину порожня, або наполовину повна

Автор

Людмила дізналася про коханку чоловіка останньою. Усі знали, навіть дочка, але мовчали. Із донькою Вона посварилася, але та посіла позицію батька. – Мамо, але ж в тебе все одноманітно! Ось батько й знайшов. Ти б хоч стиль змінила! – Лізо, у нас у компанії суворий дрес-код. – Мамо, ну це твої відмовки. Ти стала нецікавою … Читати далі

Сергію, ти взагалі думаєш про сина? — лунало з динаміка. — Малий повернувся з тренування, підошва на кросівках зовсім відпала. У чому він завтра піде до школи? Ти батько чи хто? Привези допомогу на нове взуття просто зараз! І забереш дітей до себе на вихідні, мені треба відпочити, я маю власні справи. — Олено, зачекай, — несміливо пробував заперечити Сергій, крадькома позираючи на прикрашений стіл. — У нас сьогодні з Марією свято, річниця… — Яка ще річниця? — зневажливо пирхнула колишня. — Мені байдуже до ваших посиденьок! Обирай: або ти дбаєш про своїх рідних сина й доньку, або можеш узагалі забути, що ти батько. Я подам заяву на збільшення виплат, ти мене добре знаєш. У тебе є пів години. Сергій скинув виклик і почав квапливо одягати теплу куртку просто поверх святкової сорочки. — Маріє, вибач, там справді терміново, — бурмотів він, уникаючи її погляду. — Дитині ні в чому вийти з дому. Я тільки завезу гроші й одразу назад. Ти починай без мене, поїж, не чекай. — Сергію, це відверте знущання, — сказала тоді Марія, підводячись з-за столу. — Магазини зараз зачинені. Яке взуття ти збираєшся купувати серед ночі? Вона просто знову ламає наші плани, бо знає, що сьогодні наш день. Чому будь-яка її забаганка для тебе важливіша за нашу сім’ю? — Це не забаганка, це мої діти! — роздратовано кинув він, застібаючи замок. — Тобі легко говорити, у тебе ж своїх ще немає. Ти рахуєш кожну копійку, а для мене це обов’язок

Автор

— Або ти просто зараз прописуєш моїх дітей у цій квартирі, або я збираю речі й повертаюся до колишньої дружини, — голос Сергія звучав так буденно, ніби він просив передати сіль за обідом. Марія повільно опустила чашку на стіл. Вона навіть не здригнулася, хоча всередині все раптом заніміло й стало холодним, мов осіння криниця. — … Читати далі

Цей вечір мав бути звичайним, буденним: сплатити рахунки, перевірити залишок на картці, замовити продукти, розібратися з кількома дрібними справами й нарешті зануритися у книжку. Але, відкривши банківський додаток, Вікторія побачила зовсім не ту суму, на яку сподівалася. Спершу Вікторія навіть не усвідомила, що саме не так. Вона кілька секунд вдивлялася в цифри, кліпнула очима, оновила сторінку, вийшла з додатку і зайшла знову. Жодних змін

Автор

Вікторія не відривала погляду від екрана, але знала, що повинна це запитати: «Скажи, ти знову брав мій телефон?» Чоловік стояв біля кухонного столу, надто ретельно розгортаючи пакет із хлібом. У його рухах відчувалася якась неприродна байдужість. Почувши запитання, Кирило на мить завмер, але одразу ж продовжив шарудіти упаковкою, ніби нічого дивного не сталося. «Чому ти … Читати далі

Валентино Петрівно, доброго дня! Ми до вас із надзвичайною новиною, — голос невістки Софії лунав бадьоро. — На осінь у нас очікується поповнення в родині. Будемо чекати на четверту дитину. Валентина Петрівна без жодної фальші привітала невістку. Софія охоче ділилася подробицями, її тон був довірливим і теплим, але поступово розмова почала плавно й непомітно зрушуватись до того самого моменту, заради якого, мабуть, і здійснювався цей дзвінок. — Ми, звісно ж, на вас розраховуємо, Валентино Петрівно, як завжди. Попереду стільки турбот із малюком, а ви у нас опора в усіх домашніх справах. Валентина Петрівна відчула, як ледь помітна прохолода опустилася на її свідомість. Вона зупинила подих на одну коротку мить, а потім спокійним, рівним, але твердим голосом промовила: — Софіє, ні. У цей раз ідіть іншим шляхом. Шукайте няню. У слухавці виникла така щільна і глибока тиша, що здавалося, ніби на другому кінці просто обірвався зв’язок. Валентині Петрівні на той момент виповнилося шістдесят шість років. Вона проживала у власному просторому будинку і догоджати невістці не мала бажання зовсім

Автор

Хуртовина за вікном вила так голосно, що здавалося, ніби зимовий вітер намагається пробитися крізь шибки затишної квартири у спальному районі Житомира. Валентина Петрівна сиділа у вітальні біля вікна, обережно гортаючи старі журнали з моделювання одягу, коли на столі раптово різко забринів мобільний телефон. Вона подивилася на екран, де висвітилося ім’я старшої невістки, і одразу ж … Читати далі

Продай усе до останнього, мамо, бо ти там нікому не потрібна, а в мене житимеш як королева, — сказала донька в слухавку, і цей голос здавався далеким, чужим і холодним. Ганна Василівна сиділа на ослінчику й слухала, як по той бік дроту шумить чуже, заможне життя. Вона тримала біля вуха старенький телефон, який колись привезли їй діти, щоб мати не почувалася забутою серед тиші. Слухавка тихенько потріскувала, ніби сам зв’язок опирався тим словам. — Доню, а як же хата, як же господарство? — тихо перепитала Ганна Василівна. — Тут же кожна дощечка твоїм батьком припасована. — Та кому ті старі дошки потрібні, мамо? — не вгавала донька, яку звали Мар’яна. — Світ давно пішов уперед. У нас тут океан поруч, сонце світить майже цілий рік, будинок на два поверхи, сад доглянутий. Будеш онуків бачити щодня, на сонечку грітися, а не колоти дрова та бігати з відрами на морозі

Автор

— Продай усе до останнього, мамо, бо ти там нікому не потрібна, а в мене житимеш як королева, — сказала донька в слухавку, і цей голос здавався далеким, чужим і холодним. Ганна Василівна сиділа на ослінчику й слухала, як по той бік дроту шумить чуже, заможне життя. Вона тримала біля вуха старенький телефон, який колись … Читати далі

— Запам’ятай цю вечерю, Дмитре. Це останній раз, коли ти їси за мій кошт, у моїй квартирі. Пауза розтягнулася, важка, немов зіткана з невидимого повітря. Дмитро повільно опустив виделку. В його очах читалося щось, наче він був спійманий на гарячому, розгублений, і ще не вирішив, як реагувати: здивуватися, обуритися чи вдавати невинність. — Що тут відбувається?

Автор

Те, що Яна завжди вважала своєю найсильнішою рисою — її безмежна здатність прощати й розуміти — того спекотного серпня раптом обернулося проти неї. Вона вміла відпускати образи, знаходити виправдання чужим помилкам, бачити за обставинами, а не за характером. Колеги називали це її м’якістю, але сама Яна була переконана: це просто здоровий глузд. Адже життя таке … Читати далі

Марино, ти сьогодні була неперевершена! Заробила купу грошей, — хитро говорила колежанка. — Слухай, із такою премією можна не те що машину оновити, можна власну квартиру в центрі брати в кредит! — Дякую, Катрусю, — спокійно відповіла Марина. — Це результат роботи всієї нашої команди, не лише мій особистий внесок. — Ой, перестань бути такою скромною! — сміючись, заперечила колега. — Усі ж знають, хто витягнув увесь цей складний квартал. Твій чоловік, певно, пишається неймовірно! У цей момент біля них зупинився колега з технічного департаменту, міцний чоловік у стильному піджаку. Він приязно потиснув руку Ігорю і голосно виголосив: — Шановний, вам дуже пощастило з дружиною! Вона у нас справжня зіркова одиниця компанії. Ми весь останній рік молилися на її аналітику та звіти, бо тільки завдяки їй наші показники залишилися на плаву. Ви, мабуть, почуваєтеся як за кам’яною стіною? Ігор натужно посміхнувся. Його губи ледь розтягнулися в суху гримасу, а в очах читалася повна розгубленість. Він кивнув якимось неприродним рухом і вимовив заготовлену, але зараз абсолютно порожню фразу: — Так, звісно. Марина у мене велика молодець. Завжди знає, що робить. Ці слова прозвучали настільки сухо і механічно, що колега здивовано подивився на нього

Автор

Вечірнє повітря в місті дихало прохолодою, але всередині ресторану панувала спекотна й галаслива атмосфера великого корпоративного свята. Зал був щедро прикрашений легкими гірляндами, білі скатертини на круглих столах ледь помітно тремтіли від гучних розмов і музики, що линула з динаміків. Ігор сидів за крайнім столом, похмуро дивлячись у простір перед собою. Його пальці вкотре механічно … Читати далі

— Ключ, будь ласка, на тумбу, Зоє Миколаївно, — голос Олесі ледь тремтів від напруги. — І валізи поки не чіпайте.— Що значить, не чіпайте? Я ж не в гості. Артем сказав, що ви все між собою вирішили. — Ми з Артемом вирішили лише купити сьогодні корм для кицьки. Судячи з усього, дорогою він ще й мою житлоплощу вирішив

Автор

Дзвінкий лязкіт ключів у руках Зої Миколаївни пролунав, мов дзвіночок, що сповіщає про біду. Свекруха стояла у її квартирі, не знімаючи пальто, а за її спиною громадилися величезні баули, пакет зі сковорідкою та навіть вазон зі зів’ялою геранню. Цей неочікуваний «переїзд» став для Олесі справжнім шоком. — Ключ, будь ласка, на тумбу, Зоє Миколаївно, — … Читати далі