А що я такого сказала? — щиро здивувалася Надія Василівна. — Я ж для вашого блага стараюся. Свинина нині у яку копійку стає, ти й сам бачиш, як ціни ростуть щотижня. Жінці легка вечеря тільки на користь, легше спати буде. А чоловік важко працює, йому без поживи ніяк. Микола просто кивнув на материні слова й почав вечеряти. Із задоволенням, смачно, ніби так і треба. А я дивилася на свій сухий пересолений гарнір і думала: коли саме я дозволила перетворити себе на прислугу, яку годують тим, що зосталося? Ми прийшли жити сюди відразу після весілля. Будинок був великий, добротний, ще дідусем Миколи збудований, з просторим подвір’ям і садом. Микола тоді палко переконував мене, що це найкращий варіант: мовляв, навіщо витрачати зароблене на чужі кутки, якщо тут є стільки місця. — Мама в мене спокійна, мудра, — казав він мені тоді, тримаючи за руки. — Допомагатиме, підкаже, якщо що. Ми зберемо трохи коштів, зробимо ремонт, а там видно буде. Я повірила. Мені хотілося затишку, хотілося бути гарною дружиною і доброю невісткою. Моя власна мама завжди вчила: старших треба поважати, кути згладжувати, не лізти на рожен. Я й згладжувала, поки сама не стерлася об ці нескінченні зауваження й повчання. Спочатку це були дрібниці. Надія Василівна завжди знала краще, як прати сорочки її сина, скільки ложок солі кидати в борщ і коли саме потрібно вимикати світло у вітальні, щоб не накручувати лічильник. Я мовчала, намагалася пристосуватися
— М’ясо зараз дороге, Галю, тобі й макаронів вистачить, а чоловіку треба сили мати, він же родина і опора, — спокійно сказала свекруха, викладаючи синові на тарілку найкращі шматки запеченої буженини, а мені підсовуючи миску з порожніми ріжками. Я застигла з виделкою в руці й відчула, як усередині все просто холоне від сорому й образи. … Читати далі