Сину! Андрійку, привіт! — бадьоро і надто гучно, без жодної нотки співчуття в голосі, почала пані Віра по телефону. — Слухай, у мене просто неймовірна новина, здається, сама доля мені допомагає! Раз ти вже взяв вихідні, це справжнє диво! Мені якраз треба на дачі підправити паркан і дошки на веранді треба перестелити, бо вже трухлявіють. Самій мені, ти ж знаєш, не впоратися. Завтра зранку заїдеш за мною? Я вже й інструменти підготувала, і дошки купила. Андрій на мить втратив дар мови. Потім перевів погляд на бліду, виснажену Олену, під очима якої залягли темні тіні — вона майже не спала дві доби. — Мамо, ти взагалі чуєш, що говориш? — тихо запитав Андрій. — Яка дача? Який паркан? У Олени не стало мами. У нас у п’ятницю поховання. Я ж тобі писав про це. — Ой, ну чого ти відразу починаєш кричати, — невдоволено відгукнулася слухавка. — Я ж співчуваю, звісно. Вічна пам’ять пані Людмилі, хороша жінка була, хоч і надто тиха. Але Олениній мамі вже нічим не допоможеш, її не повернути. А живим треба думати про майбутнє! Мені сказали, якщо зараз не замінити дошки, до осені все розвалиться — і веранда, і паркан. Ти хочеш, щоб твоя мати залишилася без нормальної дачі
Для Олени світ зупинився у звичайний дощовий вівторок. Вона щойно повернулася з супермаркету, де ледь не пів години вибирала свіжі овочі, і розкладала продукти на кухонному столі, коли раптово задзвонив стаціонарний телефон. Це був дзвінок не на мобільний, а на старий міський апарат, що стояв у вітальні. Від самого звуку, такого знайомого і побутового, у … Читати далі