Романович

Він прийшов туди не по диво.Тільки по тарілку гарячого. І саме там, серед білого шовку й дорогих усмішок, його серце впізнало людину раніше, ніж розум устиг злякатися. Хлопчика звали Ілко. Йому було десять. У нього не було ні мами, ні тата. Принаймні таких, яких він пам’ятав. Ще зовсім малим, десь років у два, його знайшов … Читати далі

Того дня дощ ішов дрібний, упертий. Не злива. Не гроза. Такий дощ, що сідає на плечі, на чорні хустки, на жовту фарбу труни й робить усе ще тяжчим. У дворі нашої хати поставили дві дерев’яні лави, а на них — труну. Лакована, жовта, аж неприродно яскрава на тлі мокрої землі. Над старою бляхою на літній … Читати далі

Коли чоловік сказав, що йде з сім’ї, він навіть не кричав. Отак просто. Стояв посеред кімнати, вже зібраний, із сумкою біля дверей, і говорив так спокійно, ніби не розбиває мені життя, а просто попереджає, що затримається на роботі. Сказав, що нам із донькою лишається квартира. Що кредит за ремонт він далі платитиме. Що, мовляв, у … Читати далі

Коли степовий вітер бився в шибки, як поранений звір, я вже знала, чим скінчиться ніч. Я натягала на плечі стару вовняну хустку, переходила двір повз хлів, повз колодязь, повз собаку на ланцюгу, що ліниво підіймав морду, і йшла до його кімнати. Серце калатало так, ніби щоразу було вперше. Хоч давно вже не було вперше. Хутір … Читати далі

Я ніколи не забуду, як мій телефон завібрував на білому скатерті. Між келихом червоного вина й тарілкою з охололим судаком. Такий дрібний звук. Майже безглуздий. Я глянула на екран. Писав мій чоловік. “Застряг на роботі. З другою річницею, кохана. Я все поясню пізніше.” На секунду я все одно захотіла йому повірити. От чесно. Навіть сидячи … Читати далі

Мене звати Людмила. Мені тридцять один рік. Мене виставили з дому рівно через двадцять чотири години після кесаревого розтину. Не з моєї квартири. З квартири моїх батьків на Троєщині. Там я мала відновитися після лікарні. У нашій з чоловіком квартирі саме латали труби, через що спальня перетворилася на склад будматеріалів. Мій Андрій поїхав до аптеки … Читати далі

Я був певен, що вже зробив себе. Мені тридцять два. Нова біла машина, дорогі окуляри, сорочка з льону, у багажнику — подарунки, оливкова олія, солодощі, інструменти, конверт із грошима. Я їхав серпантином до нашого села в Карпатах і ловив себе на дурній, але солодкій думці: ну от, тепер побачать. Не марно ж я рвав спину … Читати далі

— Не чіпай ту коробку, там мої інструменти. І швидше, Софіє. Мама за годину буде. Хоче поміряти вікна під нові штори. Він розвалився на дивані так, ніби вже все виграв. Ноги на підлокітнику. Пульт у руці. По підлозі навколо — бляшанки з-під пива, кислий запах учорашньої гулянки і той самий безсоромний спокій, від якого мене … Читати далі

Мені п’ятдесят один рік. Розлучена вже сім років, син дорослий, живе з дружиною в сусідньому районі. Працюю головною бухгалтеркою в торговій мережі, зарплата — сто тридцять тисяч гривень. Своя двокімнатна квартира, машина. Важу сімдесят два кілограми при зрості сто шістдесят п’ять. Так, я не модель, але мене це влаштовує, я задоволена собою. Дев’ять місяців тому … Читати далі

Я запросила Костянтина до себе відсвяткувати день народження в п’ятницю ввечері. Ми були разом близько двох місяців, стосунки складалися непогано, але до цього бачилися виключно в кафе й ресторанах. Мені здалося, що настав час впустити його у свій простір, показати дім і те, як я готую. Мені сорок чотири, я менеджерка, після розлучення живу одна. … Читати далі