Романович

Аню, ми знайшли вам дачу! — кричала свекруха. — Це просто скарб! Село під Борисполем, сорок хвилин від метро, хата міцна, ділянка величезна! Батько вже з кумом переговорив, ціна — майже задарма! Вам треба тільки приїхати й підписати документи! Коли Ганна з Артемом побачили цей «скарб», у дівчини всередині все обірвалося. Перекошена мазанка з облупленою вапною самотньо стояла посеред десяти соток, порослих бур’яном у людський зріст. Паркан подекуди згнив і просто впав у кропиву, а з усіх зручностей на подвір’ї чорнів лише дерев’яний «шпаківня»-туалет із діркою в підлозі. — Мамо, та це ж купа мотлоху, — пригнічено пробурмотів Артем. — Артемчику, ти нічого не тямиш у справжньому житті! Місце яке! Річка через дорогу! Повітря! А хату підлатаєте. Руки-ноги є. Ми ж для вас старалися, ночами не спали! Ганна мовчки обходила ділянку. Серце стискалося від туги, але раптом вона зупинилася і заплющила очі

Автор

Анна завжди марила власною дачею. Але в її уяві це не були нескінченні шість соток із покрученою картоплею та задушливими парниками. Вона бачила справжній заміський будинок, оповитий диким виноградом, із просторою терасою, де вранці можна пити каву, слухати солов’їв і нарешті розчинити в ранковому тумані весь галас великого Києва. Її чоловік, Артем, цілком поділяв це … Читати далі

Це що, дачу собі вибираєте? — підглядала свекруха. — А чому я про це дізнаюся останньою? — вона випросталася, склавши руки. Олена відчула знайоме напруження в плечах. Кожен такий візит свекрухи закінчувався тим, що їхні власні плани розчинялися в її «мудрих» порадах. — Ми тільки почали дивитися, Ларисо Петрівно, — спокійно відповіла Олена. — Це просто один із варіантів. — Які варіанти? — свекруха зневажливо махнула рукаою. — Слухайте мене, я поганого не пораджу. Моя кума, Марія Григорівна, якраз продає хату в Плютах. Переїжджає до сина в Полтаву. Хата — моноліт! Ділянка рівна, як стіл. Вона за нею доглядала, як за дитиною, поки ноги не почали крутити. — Ми вже знайшли те, що нам до душі. — Та що ви там знайшли? — Лариса Петрівна тицьнула пальцем у фото на екрані. — Паркан лежить, сад запущений. А в Григорівни все капітально. Я з нею поговорю, вона ще й ціну скине як для своїх. Ми тридцять років знайомі, вона мені не відмовить, от побачите

Автор

Селище Козин зазвичай асоціюється з розкішними маєтками, але за високими парканами ховаються й звичайні вулички, де старі сосни пам’ятають ще прадідусів нинішніх мешканців. Саме тут, у невеликій орендованій квартирі, Олена та Юрій мріяли про власну землю. Того ранку Олена поралася біля плити, заварюючи запашну каву з дрібкою кориці. Юрій сидів за кухонним столом, і світло … Читати далі

— Забирай дітей і йди звідси. Квартира моя. Я вже іншу знайшов. А я стояла й думала тільки про одне: як добре, що він жодного разу не бачив справжніх документів.

Автор

— Збирай манатки і забирайся! Я іншу знайшов! Геннадій так жбурнув ключі на комод у передпокої, що задрижала рамка з нашою весільною фотографією. Я машинально глянула на неї. П’ятнадцять років тому я дивилася на цього чоловіка й думала, що мені пощастило. Високий, балакучий, упевнений, з тією самою чоловічою легкістю, яку в двадцять сім легко сплутати … Читати далі

Де моя синя сорочка? Та, що в тонку смужку, я її на корпоратив одягав! — голос Олега долинав зі спальні, і в ньому відчувалися нотки роздратування, які останнім часом стали постійним фоном їхнього життя. Олена стояла на кухні, витираючи тарілку. Знову цей тон. Ніби вона — не дружина, з якою прожито двадцять років, а недбайлива покоївка, яка не виконала наказ. — Вона в пранні, Олеже, — спокійно відповіла вона, намагаючись не додавати у голос зайвих емоцій. — Ти ж її три дні поспіль носив. Візьми блакитну, вона тобі дуже пасує, освіжає обличчя. Олег з’явився на порозі кухні. Сорочка була розстебнута, волосся скуйовджене. — Мені не треба «освіжати обличчя»! Мені потрібна саме та сорочка! Скільки разів казати: стеж за речами вчасно! У мене сьогодні важлива зустріч, а я маю шукати, у чому вийти з дому! — Можна подумати, у тебе в шафі одна сорочка, — та справа, як виявилося, була зовсім не в цьому

Автор

«Мій чоловік уже два місяці як розлучився зі мною у своїй голові, поки я обирала йому нову зимову куртку, щоб він, не дай Боже, не застудився». — Де моя синя сорочка? Та, що в тонку смужку, я її на корпоратив одягав! — голос Олега долинав зі спальні, і в ньому відчувалися нотки роздратування, які останнім … Читати далі

Що, Оресте! Знову гроші наші віддав своєму брату Тарасу? — голос Дарини був тихим, але в ньому бриніла така втома, що Орест мимоволі здригнувся. Він застиг у коридорі, заштовхуючи взуття під лаву. Його рухи були метушливими, невпевненими. — Даруню, ти про що? — він спробував додати голосу невимушеності, але вийшло жалюгідно. — Я про десять тисяч гривень, Оресте. Ті самі, що ми відкладали на зимове взуття Михайликові та на мій візит до стоматолога. Банківський застосунок не бреше. Ти знову віддав їх йому. Чоловік важко зітхнув, пройшов на кухню і сів на край стільця. — Йому було дуже треба, Дарино. Справа життя, розумієш? Один шанс на мільйон. Він обіцяв повернути все до копійки через місяць. Ще й з відсотками! Дарина важко зітхнула, бо все повторилося знову

Автор

Вечір у львівській квартирі Дарини розпочався не з аромату кави, а з терпкого запаху підсмаженої цибулі та важкої, майже фізичної тиші. Вона стояла біля плити, зосереджено нарізаючи кріп, але її спина була напружена, наче струна, що ось-ось лусне. Орест увійшов тихо, намагаючись не привертати уваги, але звук сповіщення на телефоні Дарини вже розставив усі крапки … Читати далі

– Це все монтаж! – свекруха зробила обурене обличчя. – Якби ж … Це запис із сусідського реєстратора, – я підібгала губи. – Ну, і що такого?! – верескливо спитала вона. – Я просто їздила в аптеку! Це що, злочин? – Це не злочин, – чоловік тепер теж насупився. – Але чому ти приховала від нас, що в’їхала у щось…

Автор

– Хто розбив мою машину? – я не вірила своїм очам. Мені ніхто не відповів. Ще б пак. Адже я стояла на подвір’ї одна і дивилася на своє понівечене авто. На капоті красувалася чимала така вм’ятина, ніби хтось узяв і в’їхав у стовп… Або ж стовп «в’їхав» в нього. Ясно було одне, – моя машина … Читати далі

– Ой, ну що вас попереджати? Ми ж всі свої, рідня, як-не-як. Прийомів урочистих не чекаємо. Ви ж нас не виженете

Автор

У двір сільського будинку в’їхала шикарна іномарка. З неї, з цікавістю оглядаючи мальовничі околиці, вийшли далекі родичі Тоні. – Якими долями? Не чекали вас. Ви б хоч попередили про свій приїзд. – Так ми ж рідня. Які між нами можуть бути церемонії…*****…Тоня піднялася сьогодні рано. Сонце тільки ще сходило, голосно кричали півні, сповіщаючи всьому світу … Читати далі

Та не сваріться ви! Ми ж із миром приїхали. Он скільки всього привезли. Давайте краще ще по трошку — і світ стане кращим! Григорій, відчуваючи, що атмосфера стає занадто наелектризованою, вирішив знову пожартувати. Олексій зітхнув і приречено сів на місце. Він розумів, що боротися з цим стихійним лихом марно. Це як повінь — треба просто перечекати. — Слухай, це просто неймовірне нахабство! — Софія витягла чоловіка в коридор. — Вони приїхали без попередження, з купою сала, і тепер вимагають, щоб ми пішли з власного дому? — Сонечко, ну зрозумій… — благально дивився на неї Олексій. — Це моя родина. Бабуся мене на руках гойдала. Я не можу їх просто вигнати. Ну потерпи трохи, щось придумаємо. Ти ж у мене така розумна, така винахідлива… Софія глибоко вдихнула і видихнула. Її внутрішній перфекціоніст ридав, але здоровий глузд підказував, що сварка тільки все погіршить. — Гаразд, — нарешті сказала вона. — У мене є ідея. Але це буде тобі дорого коштувати в майбутньому

Автор

«Люди добрі, а ви що, з голодного краю приїхали, чи у вас там у селі депортували всіх разом із худобою?» — саме таке запитання читалося в очах Софії, коли вона побачила на порозі своєї новенької столичної квартири цілу делегацію родичів. А починалося все того ранку зовсім невинно, якщо не рахувати того, що Григорій вирішив, ніби … Читати далі

— Тримай, це тобі на перший час, а далі давай сама, сама, — Роман поклав на тумбочку кілька купюр і почав складати свої речі у велику сумку. Куртку одягнув, хоч і було вже тепло. Просто вона в сумку вже не влізла, і не дивлячись попрощався. — Ну бувай, бувай…

Автор

— Тримай, це тобі на перший час, а далі давай сама, сама, — Роман поклав на тумбочку кілька купюр і почав складати свої речі у велику сумку. Куртку одягнув, хоч і було вже тепло. Просто вона в сумку вже не влізла, і не дивлячись попрощався. — Ну бувай, бувай… — Рома, це ж напевно буде … Читати далі

Ти що олів’є з вареною ковбасою накришила?! — Голос Світлани Петрівни, свекрухи, пролунав від самих дверей. Вона навіть не встигла скинути своє елегантне пальто. Тетяна саме виймала з духовки золотисту качку, запечену з яблуками. На столі вже красувалися вишукані закуски, нарізки, домашні маринади та королева вечора — велетенський торт «Наполеон», на який невістка витратила цілу ніч. — Так, Світлано Петрівно, з ковбасою. А що не так? — Тетяна намагалася бути спокійною. — Як це «що не так»?! У нашій родині, відколи я себе пам’ятаю, олів’є робиться виключно з відвареною телятиною! Тільки так! Моя мама так готувала, я все життя так роблю, і ти, як дружина мого сина, мусиш дотримуватися цих традицій! — Але ж Микола більше любить саме з ковбасою, — тихо зауважила Тетяна. — Микола?! — мати зневажливо пирхнула. — Микола у нас тепер, я бачу, мовчить своїй дружині? До двадцяти років він їв те, що я давала, і завжди дякував, ще й добавки просив! Не вигадуй дурниць, дитино

Автор

Грудневі сутінки повільно огортали Тернопіль, перетворюючи знайомі вулиці на декорації до старовинної казки. Сніг лягав на підвіконня важкими білими пластами, а в повітрі, здавалося, мав би панувати аромат хвої та домашніх копченостей. Проте у квартирі Тетяни та Миколи панувала інша атмосфера. Тетяна роками вибудовувала свій авторитет господині на пухких пампухах та наваристому борщі, але цього … Читати далі