Автор Романович

– Про це і мови не може бути, сам подумай. У нас діти, ми не можемо її до нас забрати. Олексію, ти що, готовий заради своєї матері потіснити у комфорті своїх дітей? – улесливо говорила Наталка, погладжуючи чоловіка по плечу…. Продовжити читання →

– Навіщо вам такий великий будинок? Тату, ти ж знаєш, що у мене зараз є певні фінансові проблеми, і ти міг би допомогти мені їх вирішити, а ти всі гроші вклав у цей нікому не потрібний дім, – заявив нам… Продовжити читання →

– Ну ось чого це ти так скоро зазбиралася їхати додому? Ти ж хотіла завтра спокійно взяти квитки, без цього всього поспіху. – Та от колега подзвонила, у неї дочка занедужала, треба було б підмінити. Зараз сяду в нічний поїзд… Продовжити читання →

Повертатися додому не хотілося, навіть після важкої другої зміни. Адже там на нього чекає молода дружина. Дивно якось звучить. Ось тільки для Кості це не диво, а реальність. – Навіщо я одружився з цією красунею? Й року не минуло, а… Продовжити читання →

– Коли ми переїжджаємо? – схвильовано поцікавилася Ніна. – Мені потрібно завершити купу справ. – Ми? – Максим здивовано втупився на дружину. Розплившись у кривій усмішці, чоловік повільно промовив: – Ми нікуди не переїжджаємо. Я їду. А ось ти залишаєшся…. Продовжити читання →

— Вєрочка, відкривай, це свої! — голос родичів дівчина впізнала одразу. — Тітко Зіно, що ви тут робите? — Ми приїхали на заробітки. Сама знаєш, що в нашій глушині все гірше й гірше. От ми з Петею вирішили поїхати в… Продовжити читання →

– Слухай, Ліно… Тут мама каструлю нову принесла, – Олексій заглянув на кухню і почухав потилицю. – Сказала, що гарна, нержавіюча, німецька. – Дай вгадаю. Тепер ми їй винні? – Ангеліна навіть не обернулася, продовжуючи нарізати салат. – Ну… Загалом…… Продовжити читання →

– А це хто такий? – замість привітання запитала моя дочка, щойно зайшла до мене в квартиру. Ярослав стояв в домашніх тапочках і у фартусі, тож сказати, що це просто колега, який зайшов на чай, я не могла. Так випадково… Продовжити читання →

Вода з крана ледь текла — рудувата, з неприємним запахом. Люда підставила чайник. За вікном швидко темнішало, квітневий вечір лягав на місто раніше звичного. Вона дивилась, як повільно наповнюється чайник, і думала: «Вісімнадцять років. Вісімнадцять років я п’ю цю смердючу… Продовжити читання →

– Льошо, я тільки одне прошу: без гостей сьогодні, гаразд? – Іра поправила сережку і вдивилась у чоловіка через камеру телефону. – П’ятнадцять років разом. Хочу, щоб ми просто були вдвох. – Звісно, ​​сонечко. Жодних гостей, чесно-чесно, – Льоша посміхнувся… Продовжити читання →