— Діду, ми тут подумали, може, ти складеш заповіт? Ми не про гроші, не зрозумій неправильно. Просто, щоб було все по справедливості… — За якою ще справедливістю? – дід підняв голову від газети і втупився на нас так, що я мало не передумала. – Я ще, внуки мої любі, поживу, і досить мене передчасно в землю класти! Заповіт – це як собі вирок підписати, все кінець. А я вам скажу: ніякого заповіту я залишати не хочу
Ми з братом давно знали, що наш дід – міцний горішок. У свої дев’яносто п’ять він з упертістю юнака ходив до лісу по гриби і з непідробним задоволенням косив траву на своїй ділянці. Навколишні хвалили його за здоров’я та енергію, а дід, немов напоказ, завжди сміявся, відмахуючись від компліментів. Але мені і братові Ігорю було … Читати далі