Романович

Андрію, де мій холодильник? У слухавці запала пауза. Коротка і надто передбачувана. — А, ти про це… Та це мама попросила. У них у селі старий зовсім перестав морозити, літо ж на дворі, усе псується. Вона тимчасово забрала. Ти не переживай, ми все повернемо. — Тимчасово? — Соломія повільно опустилася на кухонний стілець. — З моєї кухні? Без мого відома і згоди? — Та чого ти відразу сердишся? Ти ж була в дорозі, мала справи, я не хотів тебе смикати. А в селі спека, куди їм молоко дівати? Це ж мама, не чужі люди. Згодом куплять собі новий, а цей привезуть назад. Соломія мовчки завершила дзвінок. Вона сиділа на стільці й відчувала, як усередині все стискається від гіркоти. Річ була навіть не в холодильнику. Річ була в тому, що це відбувалося постійно. Просто раніше вона заплющувала очі, терпіла й щоразу шукала виправдання заради спокою в домі

Автор

— Якщо ви вважаєте нас родиною тільки тоді, коли з моєї хати можна щось винести, то спершу поверніть мій холодильник, а вже потім повчайте мене жити! Соломія стояла посеред власної кухні, тримаючи в руці дорожню валізу, і дивилася на порожній куток. На підлозі залишився ідеально рівний, світлий прямокутник лінолеуму. Той самий клапоть, якого роками не … Читати далі

Свекруха переступила поріг квапливо, навіть не знімаючи взуття, пройшла просто до кімнати. У руці вона тримала велику картату сумку. Я знала ту торбину напам’ять: за шість років подружнього життя я жодного разу не бачила, щоб із неї дістали щось нове чи бодай охайне. – Ось, розібрала комірчину та полиці, – свекруха перекинула торбину на диван. – Речі добротні, ще носити й носити. Светрик зі справжньої вовни, зараз такого вдень зі свічкою не знайдеш. На покривало випав тьмяно-сірий розтягнутий светр із покошлаченими рукавами, запрані штанці з витягнутими колінами і безформна шапка кольору пилу. Соломійка мовчки відступила мені за спину, міцно тримаючись за поли моєї кофти. – Дякую, Маріє Степанівно, – озвалася я звично, аби не починати прикрої розмови. – Складу поки що. Свекруха тим часом зміряла Соломійку прискіпливим поглядом з голови до п’ят. – А це що на ній? Знову нове купила? – Курточку взяли. Стара вже зовсім куца стала, рукави ледь до ліктів діставали. Марія Степанівна лише скривилася й похитала головою. – Гроші на вітер пускаєте. Діти ростуть як на дріжджах, усе горить на них, а ти виряджаєш, наче панянку на показ. Я он скільки добра принесла – одягай і не думай, усе задарма дісталося. А ви останні копійки розтринькуєте, а потім будете бідкатися, що до зарплати не дотягуєте

Автор

– Доньці моїй усе найкраще треба, бо вона в мене одна, а ви вже як-небудь переб’єтеся, – спокійно мовила свекруха і висипала посеред дивана клубок поношеного старого одягу. Я тоді проковтнула цю образу. Змовчала, бо звикла берегти мир у хаті, бо так мене вчили змалечку – шануй старших, не роздмухуй суперечки на рівному місці. Але … Читати далі

Доню, ти хоч розумієш, як це виглядатиме збоку, — зітхнула Ніна. — Баба на весіллі. — Ти не баба, ти найкрасивіша мама у світі, — твердо мовила Оксана. — І ми зробимо не просто розпис, а справжнє свято. З рестораном, з музикою, з гостями

Автор

Червневе сонце нещадно припікало плечі, але Ніна Іванівна навіть не думала ховатися в затінок старої яблуні. Їй щойно виповнилося шістдесят сім, хоча жоден дзеркальний відблиск у будинку не наважувався про це нагадати. Висока, струнка, із розкішною косою кольору стиглого льону, вона акуратно виполювала бур’ян біля молодих сходів моркви на дачі свого зятя. Донька Оксана після … Читати далі

Він накопичував злість десять років і приїхав, щоб помститися матері. Але знайшов лише обгорілий фундамент…

Автор

Дмитра вигнали з дому у листопаді. Він стояв на ґанку, в одному светрі, без шапки, і не вірив, що з ним це відбувається. Мати стояла в дверях, перегородивши вхід. Обличчя у неї було таке, якого він ніколи не бачив. Не зле, гірше – чуже. Наче вона дивилася не на сина, а на злодія, якого спіймала … Читати далі

Як у тебе тут гарно, — тихо мовив колишній, гріючи долоні об теплий кухоль. — Затишно. І пахне справжньою домівкою. — А в тебе хіба не пахне? — рівним тоном спитала вона, сідаючи навпроти. — У вас же сучасне помешкання, новий ремонт, дорогі меблі. Ти ж сам мені знімки показував, тішився. Ярослав скривився. — Ремонт є. Усе модне є. А дому немає, Людо. Розумієш? Порожньо там. Як у виставковій залі, гарно, але холодно й чуже все. Він відпив ковток чаю й потягнувся по варення. Їв так зосереджено, ніби вже давно не куштував нічого домашнього. Людмила не квапила його. У ній не було бажання дорікати, залишилася лише спокійна розважливість. Потроху Ярослав почав говорити про те, що наболіло. Виявилося, що реальність зовсім не схожа на ті солодкі мрії, якими він жив на початку нових стосунків. Молода обраниця абсолютно не збиралася дбати про домашнє вогнище. Її будні складалися з догляду за собою, зустрічей із подругами в кав’ярнях і нескінченних покупок. На вечерю чоловік, який повертався з керівної посади виснаженим, отримував або замовлену готову їжу, або пропозицію знову йти до ресторану

Автор

— Дивний ти, Ярославе… Ти що, серйозно думаєш, що після двадцяти п’яти років шлюбу можна просто так прийти з порожніми кишенями й сказати: «Я повернувся»? — Людо, пусти хоч на поріг, надворі вогко, а в мене ноги гудуть так, що стояти несила. Я ж тільки папери заніс, чесне слово, навіть черевики скидати не буду, хвилиночку … Читати далі

— Мій чоловік приїде до тебе з порожніми кишенями, але хіба це перешкода для неземного кохання? — усміхнулася я до сестри.

Автор

— Мій чоловік приїде до тебе з порожніми кишенями, але хіба це перешкода для неземного кохання? — усміхнулася я до сестри. — Нам треба розлучитися, — чоловік сховав очі, але голос звучав упевнено. — Я покохав іншу. І вона чекає від мене дитину. Не знаю, якої реакції він очікував, але я не збиралася танцювати під … Читати далі

Богдане, що ти таке верзеш при людях. Які батьки. Ми віддали вам із сестрою рівно те, що отримали за хату бабусі Катерини. – Казочки для наївних, мамо. Ви їй віддали більшу частину, а мені кинули подачку, аби рота закрити. Бо як інакше можна було з нуля такі хороми відгрохати. На ті копійки, що ви мені сунули, навіть пристойного ремонту у ванній не зробиш

Автор

Надія стояла біля вікна кухні, машинально витираючи рушником уже суху порцелянову чашку. Сонце повільно скочувалося за багатоповерхівки, кидаючи довгі тіні на старий двір. На столі лежав мобільний телефон, чорний екран якого мовчав уже кілька місяців. Лише годину тому сусідка по сходовому майданчику, зустрівши її біля під’їзду, ненароком обронила коротку новину, яка болючим опіком осіла в … Читати далі

– Я не впізнаю тебе. Сорочки нові з’явилися, зачіска модна. Для кого стараєшся? – заявила дружина.

Автор

– Я не впізнаю тебе. Сорочки нові з’явилися, зачіска модна. Для кого стараєшся? – заявила дружина. У цій квартирі давно оселилася порожнеча. Олена Сергіївна поправила сиве волосся перед дзеркалом і важко зітхнула. Все ті ж зморшки, все та ж утома в погляді. Тридцять п’ять років шлюбу перетворилися на рутину, де кожен день схожий на попередній. … Читати далі

– Що я повинен був сказати, мамо? Що ти зруйнувала все, що я будував? Що тепер Ольга мені не вірить? Думає, що я обговорюю її з тобою? Що вона спить із малим в іншій кімнаті? – Репетував син

Автор

Ганна чудово пам’ятала той день, коли Сергій уперше привів Ольгу. Була неділя, вона пекла пиріг із яблуками, коли у двері подзвонили. Вона відчинила і побачила усміхненого, схвильованого Сергія та жінку поряд, яка тримала за руку маленького хлопчика. – Мамо, це Оля. А це Ваня, – у голосі сина було щось нове, чого Ганна не чула … Читати далі

Галина саме витирала пил у вітальні, коли почула, як чоловік говорить по телефону на терасі. — Мамо, ну що ви там одна в тому селі будете зимувати? Хату законсервуємо, сусід нагляне. Після мого ювілею збирайте речі, я приїду машиною і все заберу. Будете жити в нас. Кімната на першому поверсі вільна, тепло, туалет у хаті. Галька догляне, поїсти приготує. Все, крапка, я сказав — значить, так і буде. Галина застигла з ганчіркою в руках. Свекруха, Надія Петрівна, була жінкою складною: владною, різкою на язик, вічно невдоволеною тим, як невістка виховує дітей чи прасує синові сорочки. Але справа була навіть не в характері свекрухи — справа була в іншому. Василь навіть не спитав. Він не підійшов, не сів поруч увечері, не сказав: «Галю, мамі важко. Давай подумаємо, як це краще влаштувати». Він просто розпорядився її часом, її простором, її життям. Увечері, коли вони лягали спати, Галина обережно торкнулася його плеча: — Василю… Ти справді вирішив, що Надія Петрівна переїде до нас назовсім? Він навіть не повернувся від телевізора на стіні. — А що? — Нічого. Просто… ти б хоч сказав мені. Може, треба кімнату побілити, ліжко інше купити, там матрац старий. Треба подумати, як побут налагодити. Він раптом різко повернувся до неї, обличчя його напружилося, очі звузилися. — А я що, маю в тебе дозволу питати? га? Може, мені заяву в трьох примірниках написати

Автор

Чайник на газовій плиті свистів тонко й настирливо, наче намагався докричатися до Галини крізь густу, липку тишу кухні. Галина не рухалася. Вона стояла біля мийки з мокрою тарілкою в руках, дивлячись у вікно, за яким вечірнє сонце повільно розчинялося у вишневих кронах саду. За її спиною сидів Василь. Він не поспішаючи допивав свій чай, шумно … Читати далі