«Луна! Та, хто мене врятувала. Та, хто навчила мене жити. Моє світло. Моя тінь. Моя душа».
– Тату… – ледве чутно прошепотіла Ліза, насилу повернувши голову, ніби навіть цей маленький жест давався їй з неймовірним зусиллям. Вона хворіла вже чотири довгі місяці. Хвороба, як тінь, невідступно повзла по її тілу, висмоктуючи з нього життя день за днем. Вона залишала лише тендітний силует дівчинки, яка колись стрибала по кімнатах, сміялася, будувала замки … Читати далі