Вони не чужі, Миколо. Це діти мого рідного брата, і вони не можуть залишатися самі, – якомога спокійнішим, рівним голосом намагалася пояснити я, хоча всередині все тремтіло. Я чудово розуміла його страхи. Прогодувати чотирьох дітей у наш час, та ще й на наші скромні заробітки — завдання не з легких. Микола працював на місцевому підприємстві, я — в дитячому садку. Грошей ніколи не було вдосталь, кожну копійку доводилося планувати. Але як я могла вчинити інакше? Зачинити двері перед носом сиріт при живих батьках? – Ага, поки невістка по Італіях роз’їжджати буде і буде гроші заробляти, ми маємо її дітей годувати? Добре це вони придумали! – бурчав Микола, зупинившись біля вікна й нервово стукаючи пальцями по підвіконню. – Так от, що я тобі скажу, Тамаро: приведеш племінників до нас – я з тобою розлучуся. Оце моє останнє слово. Неприємно все це було чути, гірко до сліз. Але я чомусь була абсолютно впевнена, що Микола від мене не піде. Я знала свого чоловіка вже чотирнадцять років. Він був чоловіком буркотливим, часом упертим, але мав добре, хоч і глибоко сховане серце. Побурчить і перестане. А от дітей напризволяще я залишити просто не мала права
– Ти не розумієш, Тамаро, яка це відповідальність. У тебе ж двоє своїх дітей, навіщо тобі ще чужі діти? Чоловік не міг стримати емоцій, коли я повідомила йому, що відтепер мої племінники будуть жити з нами. Микола ходив туди-сюди невеликою кухнею, зачіпаючи плечем фіранку, і його обличчя аж почервоніло від обурення. – Вони не чужі, … Читати далі