Романович

“Який мужчина. – протягнула сваха, щойно ввійшла у наш дім сватати доньку, – Що ж ти, Лесю не казала мені що маєш такого тата? Не сором було ховати?”. А мій чоловік стоїть мов та ружа – червоний і щасливий. Бачу, плечі розрівняв і очі засвітились. Мені не те прикро що сталось, а те, як на … Читати далі

Сльози котилися по щоках Антоніни Степанівни, коли вона майже бігцем поспішала до старого парку. Там, під лавкою, все ще сиділо цуценя та кошеня. Малята не намагалися покинути коробку, притискаючись один до одного, немов оберігаючи теплом. Антоніна Степанівна тим часом бачила сон: вона сиділа на березі блакитного моря, де сонце зігрівало шкіру, а величезною ложкою їла … Читати далі

Марія сиділа в кабінеті жіночого лікаря і дивилася, як вона щось писала у її медичній карті. Взагалі-то, зараз не пишуть, зараз друкують. Але був час, коли все від руки. – Чого «рознесло» так? Їси, мабуть, багато, зарядку не робиш? – суворо запитала вона. – Та ніби мало їм, – зніяковівши, відповіла молода жінка. – Ось-ось, … Читати далі

– Які вони чужі? Я ж їх змалку знаю, вони мені як рідні! – Ой, дивися, бо як виростуть, то й зрозумієш, що не буде біля кого голови прихилити! – Мамо, їх троє, вже точно біля когось прихилю! Молода була і така щаслива, що нарешті я буду поруч з коханим чоловіком, а діти? Я їх … Читати далі

На мій 45-річний ювілей доля підготувала мені такий “сюрприз”, що я вже була впевнена, що на цьому моє життя і закінчилося. Чоловік, з яким я прожила 25 років у шлюбі, заявив мені, що йде від мене. Найболючіше було те, що пішов він до нашої куми, яка багато років була гостею в нашому домі. Такого від … Читати далі

Ігор сидів у кріслі, не зводячи очей із вікна. Там, біля підвіконня, загорнувшись у плед із книжкою в руках, сидів його дід — Віктор Степанович. Згорблений, сивий, з неспішним поглядом поверх окулярів. Повільно гортав сторінку за сторінкою, ведучи пальцем по рядках, ніби боявся щось пропустити. Цей спокійний ритуал дратував Ігоря. Він мовчки спостерігав, але всередині … Читати далі

Кажуть, самотність — це не коли навколо немає людей, а коли серце забуває, як звучить голос коханої людини. Валентина Єгорівна знала це, як таблицю множення. Кожен її ранок починався з тиші. Ні «доброго ранку», ні шарудіння капців по підлозі, ні запаху кави — лише тиша, густа, мов глина. Двадцять років тому тут ще сміялась дівчинка … Читати далі

– Сам подумай, літня кухня – чудовий варіант для твоєї мами. Ну ж не буде вона з нами жити? – сказала невістка моєму сину. А він мовчав, наче води в рот набрав, хоч би слово яке в мій захист сказав. Цю їхню розмову я почула зовсім випадково. Вони ввечері на кухні говорили, думали, що я … Читати далі

Мені п’ятдесят п’ять, я вже кілька років мешкаю один. Розлучився із дружиною, у мене є доросла дочка. Тепер їй вже майже двадцять років, а коли ми з її мамою розлучилися, було тринадцять. З донькою налагодити спілкування після розлучення нам вдалося. Колишня дружина не була проти, тому ми майже щовечора зідзвонювалися, а кілька разів на місяць … Читати далі

До того, як я стала заробітчанкою, я мала гарну роботу, працювала в місцевій поліклініці лікаркою. З чоловіком і двома синами ми жили в невеликій двокімнатній квартирі, яку колись подарували нам батьки чоловіка. Самі свекри були людьми не бідними, мали невеличкий власний бізнес і жили в гарному заміському будинку. Я була їм вдячна за квартиру, але … Читати далі