Романович

— Гліб, а де мій ноутбук? Я його на столі залишала вранці, точно пам’ятаю. Юля увійшла до вітальні, стягуючи на ходу легкий шарф. День видався метушливим, зустріч з клієнтом затягнулася, і тепер їй потрібно було терміново доробити правки по макету, які обіцяла вислати ще до півночі. Вона кинула сумку на крісло і оглянула кімнату. Ноутбука … Читати далі

— Ти заробляєш 50 тисяч на місяць, а штори за 2000 гривень не можеш купити нормальні! — дорікнула мені вчора ця жінка. Я грюкнула дверцятами шафи, аж чашки на полиці жалісно задзеленчали. Уже втретє за тиждень я не могла знайти свої документи. Усе в квартирі ніби жило своїм життям, переміщаючись із звичних місць туди, де, … Читати далі

– Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов. Усі в селі знали: Степан – душа компанії. Він був з тих чоловіків, що завжди з друзями – і в радості, і при келиху. Коли треба – машину полагодить, … Читати далі

Я стояла біля дверей своєї квартири, міцно тримаючи валізу. Повернулася з заробітків на три тижні раніше, щоб здивувати чоловіка Олега. Але його збентежений вигляд у дверному отворі змусив мене відчути: сюрприз вдався, але зовсім не той, на який я чекала. — Ти чого так рано? — Олег сперся на одвірок, не поспішаючи відчиняти двері ширше. … Читати далі

Тринадцять років Олена була для свого чоловіка сонечком, котиком і пташкою, але одного дня, наче грім серед ясного неба, вона почула від нього, що стала схожою на сіру мишку, відстала від трендів, та ще й нудна, провінційна і вже не юна (а Олені ж лише 34!). Ці слова кинув їй Назар, пакуючи свої светри зі … Читати далі

‐ Марино! Нам треба серйозно поговорити, – якось сказав за вечерею Стас. – Про що? – Зараз дізнаєшся. Діти де? – У кімнаті вони вже поїли. Ти ж сам їх бачив. – Так? Не помітив. – Та ти їх ніколи не помічаєш. Ти б хоч раз із ними провів вихідний. – Чим із ними займатися, … Читати далі

-Сашко, давай Оленку в дитячий будинок здамо! -Ти зовсім збожеволіла? Як це “здамо”? – Олександр здивовано глянув на дружину. -Ну як? Так і здамо! – Жанна змахнула кучері. – У нас скоро своя дитина буде, навіщо нам чужа? -Жан! Так тому і буде, що бог вирішив нас нагородити за те, що ми допомогли маленькій сирітці … Читати далі

– Знімай обручку, ти мені більше не дружина! – голос Андрія тремтів від злості, але в ньому відчувалася якась невпевненість, ніби він сам не до кінця вірив у свої слова. Олена стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона витирала пилюку з підвіконня, коли чоловік увірвався до кімнати. Його обличчя було червоне, очі … Читати далі

– Я йду, – Олександр стояв у дверях кухні, чекаючи реакції дружини. – До іншої жінки. Марина підняла очі від ноутбука, де складала звіт по ательє за місяць: – Добре. Коли речі забереш? Він сторопів. У його уявленні все мало бути інакше: сльози, істерика, вмовляння залишитися. А тут – це спокійне “добре” і ділове запитання … Читати далі

Коли Марія зібрала валізу і сказала, що з неї досить, Василь не міг повірити, що вона не жартує, більше того, навіть ображався, що вона не змогла оцінити того щастя, яке він їй дав. Василь і Марія прожили разом уже понад двадцять років. Вони побралися молодими, коли за плечима було лише кохання й великі мрії. Марія … Читати далі