Я вважаю, доню, що чужа сім’я — то дрімучий ліс. Послухай мене уважно, доню, — зітхнув Матвій Петрович, сідаючи навпроти неї. — Ти збираєшся принести в її дім найстрашнішу звістку, яку тільки може почути закохана жінка. Надія обожнює Романа, це ж видно кожному, хто хоч раз бачив їх разом. Для неї твоя правда стане величезним руйнівним ударом. — Але ж краще дізнатися про все зараз, ніж жити в обмані роками! — не здавалася Христина. — Кому краще, Христю? Тобі? Твоєму загостреному почуттю справедливості? — тихо запитав батько. — Якщо ти їй усе розкажеш, їй доведеться приймати рішення. Якщо почнеться розбір польотів, Роман може просто зібрати речі й піти до тієї іншої жіночки. А Надія не хоче розлучення, вона не готова руйнувати свою сім’ю. І знаєш, хто в її очах стане головним винуватцем цього нещастя? Христина здивовано подивилася на батька, не знаючи, що відповісти. — Вона звинуватить тебе, — продовжував Матвій Петрович. — Так влаштована людська психіка. Спершу вона тобі не повірить, почне захищати чоловіка. Потім, навіть якщо правда підтвердиться, вона підсвідомо зненавидить тебе за те, що саме ти зруйнувала її затишний, нехай і крихкий світ. Вона дивитиметься на тебе і щоразу згадуватиме свій біль. Твоя присутність стане для неї нестерпною
— То ти вважаєш, що краще все життя прожити в солодкій брехні, ніж один раз переболіти правдою? — голос Христини тремтів від обурення, вона ледь стримувала сльози, міцно стискаючи в руках горнятко з чаєм. — Я вважаю, доню, що чужа сім’я — то дрімучий ліс, і якщо ти туди зайдеш зі своєю сокирою справедливості, то … Читати далі