У багатьох з нас є звичка відкладати все хороше і приємне на потім. А якщо особливий випадок, градус важливості якого ви підвищили до межі, ніколи не настане?
Ця зворушлива розповідь нагадає читачам, з чого дійсно складається життя.
У мами в буфеті мешкав кришталь.
Салатниці, для фруктів, для рибки.
Все громіздке, непрактичне.
І ще порцеляна.
Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів.
Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче.
Мама купувала його ще в радянські часи і ходила кудись вночі з номером 28 на руці.
Вона називала це: «урвати».
Коли у нас бували гості, я стелила на стіл сніжно-білу скатертину.
Скатертина вимолювала ошатної порцеляни.
– Мамо, можна?
– Не треба, це для гостей.
– Але у нас вже гості!
– Та які це гості! Сусіди та бабуся Поліна…
Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла із буфету, треба щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула до спального району Святошино, в гості до мами.
Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя.
А те, яке вже сьогодні, не рахується.
Що це за життя таке?
Одне животіння.
Мало грошей, мало радості, багато проблем.
Справжнє життя почнеться потім.
От раз – і почнеться.
І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці та пити чай з порцелянових чашок.
Але не сьогодні.
Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку того, хто супроводжує.
– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.
– А що тобі треба?
Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала.
Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені, напевно, подобалося мамі.
Тому це був такий антишопінг: треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі, і саме ці новинки приносили мамі задоволення.
– Мені білизну треба нову, я схудла.
У мами гарна, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо.
В результаті ми поїхали до крамниці.
Вона була в торговому центрі – при вході, на першому поверсі.
Від машини, припаркованої біля входу, до крамниці ми йшли сорок хвилин. Мама важко переставляла хворі ноги.
Прийшли. Вибрали. Приміряли.
– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.
– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдина крамниця, яка доступна для тебе.
Мама зрозуміла, що маю рацію, вирішила не сперечатися.
Мама вибрала білизну.
– Скільки коштує?
– Неважливо, – кажу я.
– Важливо. Я повинна знати.
Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.
– Тисяча гривень, – каже продавець.
– Тисяча за спіднє?
– Це комплект з нової колекції.
– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.
Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.
– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене, – я зайвий нуль додала. Сто гривень коштує комплект.
– Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?
– Мамо, це крамниця, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.
Я оплачую карткою, щоб мама не бачила купюр. Одразу викидаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі.
Забираємо покупки. Йдемо до машини.
– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом скинули б нам трохи. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.
– Добре, – кажу я.
– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
– Добре.
Я все життя отримую поради, які не знаходять застосування у моєму світі.
Я називаю їх пейджерами.
Мовби вони є, але в еру мобільних вже не потрібні.
Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець.
Він продавав набір ножів.
Мама його впустила не замислюючись.
Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.
Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинути вгору, на льоту.
– А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама.
Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти.
Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву.
Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав.
Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 3 тисячі, але сьогодні лише 1,5. І ще в подарунок кулінарна книга.
“Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!» – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп.
Мама зрозуміла: ножі треба брати.
І взяла.
Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало би на комунальні послуги і хліб з молоком.
Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів.
Але так як комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною.
На наступний день я приїхала в гості.
Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, як на льоту можна розрізати.
Навіщо різати хустки на льоту – і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цих маркетингових викрутасів, хай йдуть з Богом.
Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній валізці. Але мовчала.
Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.
– Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню?
– Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…
Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.
Мені теж генетично передалась ця безглузда навичка: не жити, а чекати.
Моїй доньці нещодавно подарували дуже дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і справді в розкішній сукні, з короною і чарівною паличкою.
Доньці півтора рочки. Решту своїх ляльок вона тягає за волосся по підлозі, волочить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці.
Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте і настане справжнє життя, я віддам їй принцесу. Не сьогодні.
Але повернемося до мами і ножів.
Коли мама заснула, я відчинила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою.
Я вийняла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці.
Така блакитна, святкова.
«Це навіть не пластмаса», – подумала я.
Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад до валізи, закрила і сховала.
Мамі нічого, звісно, не сказала.
Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету.
Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?
У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися.
Я надихнулася її сміхом.
На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, яка мала підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками.
Мені сподобалася ця блузка.
– Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу.
– Одягнеш її на Новий рік?
– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись.
Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі відтінки.
А може, навпаки, дуже сподобалася.
Вона розповідала, як в молодості їй хотілося гарно одягатися. Але ні одягу, ні грошей на це не було.
Була одна біла блузка і багато шарфиків.
Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі.
До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості.
Але вона сховала молодість на потім.
В принципі, все її покоління так зробило.
Відклало молодість на старість.
На потім.
Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім.
Синдром відкладеного життя.
Мама померла раптово.
На початку січня.
У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли.
Я була вражена. Розгублена.
Ніяк не могла взяти себе в руки.
То плакала. То була спокійна, як удав.
Я мовби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.
Я поїхала в морг.
За свідоцтвом про смерть.
При ньому працювало ритуальне агентство.
Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками і іншим. Агент щось складав на калькуляторі.
– Який розмір у покійної? – запитав мене агент.
– П’ятдесятий. Точніше, зверху 50, через великі груди, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я.
– Це не важливо. Ось такий набір одягу в нас є для неї, в останню дорогу. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, тапочки, білизна.
Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами.
І заплакала.
– Не подобається? – агент неправильно трактував мої сльози: я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але, в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.
– Нехай буде, я беру.
Я оплатила покупки мамі на день похорону, і поїхала до її спорожнілого будинку.
Треба було знайти її записну книжку і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки.
Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу.
Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Ніби клубок у горлі.
Я полізла в сумку за телефоном, щоб написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика.
Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини.
Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть».
Я відкрила його, заглянула всередину.
Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за тисячу.
Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого.
І відклала його на потім.
На найкращий день її справжнього життя.
І ось він, мабуть, настав.
Її найкращий день.
І почалося інше життя…
Дай Боже, щоб воно було справжнім.
Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і віддам доньці принцесу.
Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукеночку, загубить корону.
Зате вона встигне.
Пожити справжнім життям вже сьогодні.
Справжнє життя – те, в якій багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самому.
Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде.
Тому що кожен день їх справжнього життя буде найкращим.
Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.
