Uncategorized

— Мама може іноді заїжджати, так? Раз квартира тепер простора. — Заїжджати? — Марина підвела погляд від журналу. — У гості, ти маєш на увазі? — Ну так. Посидить, чаю поп’є. Без сорому тепер зможе приїжджати. — Звісно, — погодилася Марина. — Нехай заїжджає…

Автор

Марина стояла посеред порожньої кімнати й не могла повірити, що все це тепер належить їй. Квартира бабусі. Та сама, де Марина проводила кожне літо в дитинстві, де пахло яблучним варенням і свіжовипраною білизною. Бабуся пішла пів року тому, тихо, уві сні. Залишила онуці єдине, що мала — двокімнатну квартиру на околиці міста. Оформлення спадщини зайняло … Читати далі

Ой, дивися! — Мар’яна опустилася на коліна просто біля купа куртки й шапок. — Це ж твої дитячі знімки? — Та які там дитячі, — буркнув Андрій, сідаючи поруч просто на килимок. — Шкільні. Старші класи. Я й забув, що мама їх сюди запхала, коли переїжджала в село. Він узяв одну зі світлин, усміхнувся краєчком губ: — Дивися, який чуб. Тоді всі хлопці так ходили. А це наш математик, Петро Васильович. Ох і суворий був дядько, спуску нікому не давав. Але вчив на совість. Мар’яна розглядала обличчя юнаків і дівчат. Усі вони здавалися такими щирими, безтурботними. — Слухай, Андрію, ми ж із тобою в одній школі вчилися, — раптом згадала вона. — Тільки ти набагато раніше випустився. Я тоді ще зовсім малою була, з бантиками бігала. — Та яка різниця, школа одна, а покоління різні, — відмахнувся він. — Хіба ти можеш пам’ятати хлопців із випускних класів? Ми на вас, малих, навіть не дивилися. У нас тоді були зовсім інші турботи: екзамени, вступ, перші побачення. Мар’яна повільно перегортала сторінки. Папір пахнув старим горищем, клеєм і тим особливим домашнім теплом, яке буває тільки в речах із минулого. І раптом її пальці завмерли на одній фотографії

Автор

— Якщо ти зараз викинеш цю стару коробку, я просто зберу свої речі й повернуся до мами, — спокійно сказала Мар’яна, стоячи посеред передпокою. Андрій завмер на драбині, тримаючи в руках пильний ящик з антресолі. Він повільно опустив очі на дружину. — Мар’яно, ми одружені лише три дні, а ти вже погрожуєш мені втечею через … Читати далі

— Молодий чоловік, можна вас попросити помінятися місцями, бо я хочу сісти наперед? Я погано переношу дорогу, а ви здоровий хлопець, могли б і поступитися пасажирці з досвідом!

Автор

— Молодий чоловік, можна вас попросити помінятися місцями, бо я хочу сісти наперед? Я погано переношу дорогу, а ви здоровий хлопець, могли б і поступитися пасажирці з досвідом! Світлана відчинила багажник своєї сріблястої машини й акуратно закинула туди дві невеликі валізи. Поруч її чоловік, Максим, із посмішкою закривав термос із гарячою кавою, яку вони заварили … Читати далі

Жінко, мені щодня таке розповідають, — відмахнулася касирка, пробиваючи лише половинку сірого хліба. — У кожного якась біда, то картку заблокували, то поштарка не дійшла. А мені з власної кишені недостачу вкладати? Забирайте свій хліб і не затримуйте чергу. У кишені Ганни Василівни лежав плетений гаманець, у якому залишилося лише кілька монет на проїзд у разі крайньої потреби. Позаду почулося глухе гуркотіння візка. Це Ярослав, дужий хлопець із відкритим, ще зовсім юним обличчям, розвантажував ящики зі свіжою молочною продукцією. Він працював у цій крамниці лише третій тиждень. Міська байдужість і повсякденна метушня ще не встигли стерти з його душі простої сільської поваги до старших. Хлопець бачив цю бабусю й раніше. Вона приходила двічі на тиждень, вівторками та п’ятницями, завжди довго розглядала цінники, немов сподівалася знайти там якусь щасливу знижку, зітхала й купувала лише буханець та найдешевший чай. Ярослав хотів був втрутитися, сягнув рукою до кишені робочої жилетки, але раптом його випередили. — Порахуйте це молоко мені, будь ласка, — пролунав дзвінкий, упевнений дівочий голос. — І покладіть ще он той сир та свіжий здобний рогалик. Тільки м’який, сьогоднішній. До каси підійшла дівчина в яскравому теплому шарфі й куртці кольору стиглої горобини. Руде волосся вибивалося з-під в’язаної шапки, а на бейджику виднілося ім’я — Соломія

Автор

— Покладіть пляшку назад, бабусю, у нас тут не благодійний фонд і не церква, щоб кожному співчувати! Ці слова пролунали біля самої каси невеликої крамнички, що світилася вікнами посеред сонного житлового масиву. Була рівно сьома ранку. Час, коли на вулицях зустрічаються лише ті, хто поспішає на найперший тролейбус, та самотні літні люди, яким більше не … Читати далі

— У неї справді зламалася пральна машина. — Пральна машина? Пральна машина?! — Ксенія не вірила своїм вухам. — І через це ми маємо скасувати відпустку на Кіпрі?

Автор

Антон завмер посеред вітальні, тримаючи в руці телефон. На екрані все ще світилося повідомлення від матері: «Терміново потрібна твоя допомога. Приїжджай негайно». — Ксеніє, але вона ж… — НІ! — Ксенія різко підвелася з дивана. — Ми планували цю поїздку пів року! Квитки куплені, готель заброньований, діти налаштовані на море. І тепер, за два дні … Читати далі

Пробач мені, братику. Я завтра ж піду до юриста, ми розірвемо все і перепишемо хату порівну, мені не треба нічого ціною нашої сварки. Мені брат дорожчий за будь-які цеглини. Ми ж одні лишилися, треба триматися разом

Автор

– А ще рідна сестра називається, – тихо, але з неприхованою жовчю вимовив Тарас і щосили жбурнув мобільний на диван. Пристрій глухо підскочив на м’якій оббивці, ковзнув до підлоги і завмер біля ворсистого килима. З кухні долинав рівний шум води, брязкіт порцелянових тарілок та запах щойно звареного узвару. Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула його … Читати далі

Не торкайся мене, – відсахнулася Олена, обертаючись до Оксани. – Я прожила тут із ним останні три роки. Я прибирала цю хату, прала його сорочки, годувала його гарячими обідами, поки ви надсилали євро і вважали, що цим закрили всі обов’язки дружини. Цей дім давно перестав бути лише вашим

Автор

Важкі валізи з італійськими наліпками глухо вдарилися об витертий лінолеум коридору. Оксана нарешті опустила натруджені руки, на долонях яких за вісім років на чужині запеклися мозолі від мийних засобів, важких крісел колісних і нескінченної хатньої праці. Вона вдихнула знайомий запах рідної оселі: полин, пил старих штор і ледь вловимий аромат солодкуватого одеколону, який вона сама … Читати далі

– Гроші, які подарували мої родичі, я беру собі, – накопичуватиму, треба розширюватися. Квартиру цю продамо, я додам, купимо спільну. Це буде моя частка. – А хіба в сім’ї гроші не спільні? – Мені твоїх не треба! Це буде мій внесок у сім’ю. А те, що подарувала твоя рідня, – витрачатимемо на потреби. Я голова сім’ї, мені й розпоряджатися фінансами!

Автор

– Мамо, я зустрічаюся з Мишком. Він такий милий, галантний. Можливо навіть трохи старомодний. З пальто допоможе, пакет несе, в автобус пропускає, руку подає. Такий уважний. Запитує, коли гуляємо, чи не замерзла, чи не втомилася. Дбайливий. – Він навчається? – Останній курс, як і в мене. Батьків не знаю, ще не дійшло. Напевно добрі люди. … Читати далі

Мамо, а де твій борщ? — Олеся зняла кришку з великої емальованої каструлі й здивовано побачила чисте сухе дно. — Ти ж у суботу казала, що звариш на два дні, бо я привезла тобі домашню курку й овочі. Ганна Семенівна сиділа біля вікна у своїй двокімнатній квартирі в Черкасах і складала випрані рушники. Вона не поспішала повертатися до доньки, лише поправила край серветки на столі та відповіла таким буденним голосом, наче питання стосувалося погоди: — Зварила, доню. Уже все з’їла. Ти ж знаєш, я останнім часом люблю маленькими порціями їсти, а тоді ще сусідка заходила. Дала їй мисочку додому. — Мамо, ти точно нормально їси? Я можу завтра привезти готового. Зроблю голубці, сирники, котлетки на пару, розкладу все по контейнерах. Ганна Семенівна швидко махнула рукою. — Не вигадуй. У тебе робота. Я що, сама собі не дам ради? Їдь спокійно, бо потім знову будеш казати, що через мене всюди запізнилася

Автор

— Мамо, а де твій борщ? — Олеся зняла кришку з великої емальованої каструлі й здивовано побачила чисте сухе дно. — Ти ж у суботу казала, що звариш на два дні, бо я привезла тобі домашню курку й овочі. Ганна Семенівна сиділа біля вікна у своїй двокімнатній квартирі в Черкасах і складала випрані рушники. Вона … Читати далі

Тварина чекала її біля задніх дверей магазину, хапала подачку й неслася кудись у глибину промзони, не з’ївши навіть крихти на місці. На четвертий день цікавість або залишки людського глузду пересилили тупу апатію. Коли кудлатий пес знову схопив шматок ліверної ковбаси, Олена не пішла до кіоску, а рушила слідом за ним

Автор

Сірий, заяложений ранок ледь пробивався крізь каламутне скло гастроному. Олена тягла за собою важке залізне відро, з якого на вицвілий лінолеум хлюпала каламутна мильна жижа. Спина нила, руки тремтіли дрібним, звичним дрожем, а в голові гула важка, чавунна втома. До восьмої години підлога мала блищати, інакше знову почнеться той самий щоденний концерт. Біля касової зони … Читати далі