Навіть борщу на дорогу не наллєш? Я ж від тебе назавжди йду, а ти картоплю смажиш, ніби нічого не трапилося! Ярослав стояв у коридорі з великою валізою і щиро чекав, що дружина кинеться йому на шию. Ну або хоча б заплаче. Жінки ж у таких випадках завжди плачуть, хапають за рукава, просять подумати про діток і не руйнувати все, що будувалося роками. Але Оксана лише спокійно перевернула лопаткою картоплю на пательні. З кухні йшов апетитний запах кропу й цибулі. — Борщ у холодильнику. Якщо хочеш — налий собі сам, ти ж дорогу знаєш. Тільки посуд за собою помий, бо мені ще уроки з меншим робити. Ярослав аж образився. Йому здавалося, що його вихід має нагадувати фінал зворушливої п’єси, де всі довкола розуміють велич його нового неземного кохання. А тут — сковорідка, шкварчання олії і повна байдужість. Чоловікові нещодавно виповнилося сорок два. У дзеркалі він бачив солідного, привабливого чоловіка, якого трохи прикрашала сивина на скронях. Працював він на добрій посаді у великій будівельній компанії, мав авторитет серед підлеглих і завжди вважав, що гідний більшого. Життя з Оксаною за шістнадцять років стало звичним, як старий зручний светр. Вона була спокійною, надійною і домашньою. Ніколи не влаштовувала гучних розбірок, добре готувала, дбала про їхнє затишне житло і тягнула на собі трьох дітей
— Навіть борщу на дорогу не наллєш? Я ж від тебе назавжди йду, а ти картоплю смажиш, ніби нічого не трапилося! Ярослав стояв у коридорі з великою валізою і щиро чекав, що дружина кинеться йому на шию. Ну або хоча б заплаче. Жінки ж у таких випадках завжди плачуть, хапають за рукава, просять подумати про … Читати далі