Як у тебе тут гарно, — тихо мовив колишній, гріючи долоні об теплий кухоль. — Затишно. І пахне справжньою домівкою. — А в тебе хіба не пахне? — рівним тоном спитала вона, сідаючи навпроти. — У вас же сучасне помешкання, новий ремонт, дорогі меблі. Ти ж сам мені знімки показував, тішився. Ярослав скривився. — Ремонт є. Усе модне є. А дому немає, Людо. Розумієш? Порожньо там. Як у виставковій залі, гарно, але холодно й чуже все. Він відпив ковток чаю й потягнувся по варення. Їв так зосереджено, ніби вже давно не куштував нічого домашнього. Людмила не квапила його. У ній не було бажання дорікати, залишилася лише спокійна розважливість. Потроху Ярослав почав говорити про те, що наболіло. Виявилося, що реальність зовсім не схожа на ті солодкі мрії, якими він жив на початку нових стосунків. Молода обраниця абсолютно не збиралася дбати про домашнє вогнище. Її будні складалися з догляду за собою, зустрічей із подругами в кав’ярнях і нескінченних покупок. На вечерю чоловік, який повертався з керівної посади виснаженим, отримував або замовлену готову їжу, або пропозицію знову йти до ресторану
— Дивний ти, Ярославе… Ти що, серйозно думаєш, що після двадцяти п’яти років шлюбу можна просто так прийти з порожніми кишенями й сказати: «Я повернувся»? — Людо, пусти хоч на поріг, надворі вогко, а в мене ноги гудуть так, що стояти несила. Я ж тільки папери заніс, чесне слово, навіть черевики скидати не буду, хвилиночку … Читати далі