Галино Петрівно, ми з Назаром не планували цього року садити город. У нас зараз дуже щільний графік на роботі. Ми можемо спокійно купити все необхідне на базарі або в найближчому супермаркеті. Свекруха аж підстрибнула на стільці, сплеснувши руками. — Купити? Траву ту без смаку і запаху купувати? Та там же суцільні добрива і жодної користі! А тут своя земелька, сонечко, чисте повітря. Досить вам у вихідні перед моніторами сидіти, хоч спини розімнете на свіжому повітрі. І для кишені яка вигода! Я глянула на чоловіка. Назар працював провідним інженером з обслуговування складної медичної техніки. Цілими тижнями він їздив районними лікарнями, лагодив діагностичні апарати, тягав важелезні валізи з інструментами і розбирався з платами. До вечора п’ятниці він зазвичай ледве тримався на ногах і мріяв лише про те, щоб виспатися і провести два дні в тиші. Я працювала архітекторкою. Мої вихідні майже завжди були заповнені терміновими кресленнями для замовників, узгодженнями та виправленнями планів будинків. Дача свекрухи розташовувалася за сорок кілометрів від міста. Звичайні шість соток, старий дерев’яний будиночок, який давно просив ремонту, і скляна теплиця, що трималася на доброму слові. Раніше ми приїжджали туди двічі на сезон: навесні посмажити ковбаски та восени привітати Галину Петрівну з днем народження
— Якщо ви з Назаром не візьмете на себе картоплю і помідори, я просто ляжу посеред городу і не встану а сусіди скажуть, що ви мене у могилу звели, — спокійно, наче диктувала список покупок, промовила свекруха і поклала на стіл вирваний із зошита аркуш. Я подивилася на папірець. Там був акуратно накреслений план дачної … Читати далі