Галю… А чому б вам не перебратися до мене зовсім? Навіщо вам щодня їздити через усе місто в ту вашу холодну однокімнатну квартиру на окраїні? Тут місця багато. Будемо жити разом. Галина подивилася на нього своїми розумними, дещо втомленими очима. Вона чудово розуміла, що ховається за цим “перебратися”. Це означало: готувати тричі на день, прати, прасувати, міряти йому тиск, стежити, щоб він вчасно приймав ліки від серця, купувати продукти. Тільки тепер — без тієї скромної зарплати, яку їй щомісяця надсилали його сини. Бо яка ж зарплата може бути між людьми, які живуть під одним дахом? — Павле Івановичу, — спокійно сказала вона. — Просто так я до вас жити не піду. Павло аж розгубився. Він сподівався на іншу відповідь. — Як це — “просто так”? Чому? — А тому, Павле Івановичу, — мовила Галина, — що сьогодні я вам потрібна. Мені з вами добре, і вам зі мною затишно. Але завтра, не дай Боже, з вами щось станеться — і хто я в цьому домі? Ніхто. Чужа жінка, яка кілька років прала вам сорочки та варила борщі. Ваші сини прийдуть, подякують, виставлять мої валізи за двері й будуть праві. Бо за законом і за совістю я тут ніхто. Я не хочу на схилі літ почуватися тимчасовою прислугою, яку в будь-який момент можуть попросити на вихід. — А якщо ми одружимося? — нарешті запитав він, підвівши очі. — Якщо одружимося — це інша справа. Це означає, що ви берете за мене відповідальність, а я — за вас. Не як наймичка, а як дружина
Триповерховий будинок із високими стелями та важкими дерев’яними дверима стояв у самому центрі міста, ховаючись від шумного проспекту за кронами старих каштанів. Тут минуло майже все свідоме життя Павла Івановича. У цьому дворі колись бігали його сини — Микола та Сергій. На цьому балкончику його дружина Марія літом висаджувала герань, а він сам, повернувшись після … Читати далі