До сьомої години вечора стіл ломився від страв, приготованих спільними зусиллями. Пюре вийшло ніжним і смачним. М’ясо від Тараса вийшло напрочуд соковитим, і він довго хвалився своїм особливим рецептом. Наталя, хоч і втомилася від прибирання, радісно розповідала, як навела лад у лазні. За столом панувала зовсім інша атмосфера — тепло, сміх і щирі розмови. — Знаєте, — раптом мовила пані Стефа, оглядаючи всіх за столом, — а це навіть цікаво вийшло. Я й не пам’ятаю, коли ми востаннє так дружно все робили разом. — Бо раніше одна Надія все робила, а ми лише приходили на готове, — щиро сказав Тарас. — Вибач, Надю. Справді ніяково. — Та ми й справді звикли жити на все готове, — мовила Наталя, витираючи руки. — Головне, що тепер кожен розуміє, скільки праці за цим стоїть, — усміхнулася Надія. Коли подали вареники, почалася найвеселіша частина вечора. Усі з пересторогою куштували страву, вишукуючи сюрприз. І саме пані Стефі дістався вареник із солодким мармеладом. Її здивоване обличчя викликало такий щирий сміх у всієї родини, що навіть вона сама не втрималася й розреготалася до сліз
«Якщо ви ще раз приїдете до нас просто на усе готове, я замкну ворота і вимкну дзвінок!» — саме ці слова вертілися в голові Надії, але вона лише важко зітхнула і міцніше стиснула телефонну слухавку. — Надю, агов, ти мене чуєш? — пролунав у слухавці бадьорий і нетерплячий голос свекрухи, пані Стефи. — Кажу, у … Читати далі