Перестань їм допомагати! Сподіваєшся, вони колись це оцінять? Та не буде цього, розплющ нарешті очі! — гаряче й невпинно переконувала мене подруга Анна, з розмаху опираючись руками об стіл. В її очах палали й біль за мене, і праведний гнів, який я самій собі давно заборонила відчувати. На катертині стояв невеликий торт із самотньою свічкою, яку я так і не наважилася запалити. Сьогодні мені виповнилося п’ятдесят п’ять років. Ювілей. Дата, коли зазвичай родинний дім дзвенить від дитячого сміху, а телефон не вгаває від теплих слів, але мій телефон увесь день пролежав на краї столу — чорний, холодний і байдужий прямокутник пластику, який так і не ожив жодним сповіщенням від найрідніших у світі людей. Найрідніші — мої власні сини — навіть не згадали про день народження матері. Не було жодного дзвінка, жодного короткого «вітаю, мамо». І це при тому, що останні кілька років я виснажую себе на важкій праці в Італії, аби щомісяця справно надсилати кожному з них по 250 євро. Євро від мене сини беруть без жодних вагань, а от поспілкуватися з мамою, спитати про її здоров’я чи просто подарувати кілька теплих слів чомусь не мають найменшого бажання
— Перестань їм допомагати! Сподіваєшся, вони колись це оцінять? Та не буде цього, розплющ нарешті очі! — гаряче й невплинно переконувала мене подруга Анна, з розмаху опираючись руками об стіл. В її очах палали й біль за мене, і праведний гнів, який я самій собі давно заборонила відчувати. На катертині стояв невеликий торт із самотньою … Читати далі