Все з тобою зрозуміло. Ти проміняла мене на квартиру. Тобі гроші татового «сімейства» дорожчі за рідну матір. Вона колись забрала в мене чоловіка, а тепер за татові подачки купує мою дочку. — Мамо, це не так! — закричала я. — Ні, саме так! — перебила вона. — Святкуй весілля, отримуй свої подарунки, живи у своїй новобудові й роби що хочеш. Ти вже доросла, і мати тобі більше не потрібна. Але запам’ятай: за одним столом із цією жінкою я не сидітиму ніколи. Вона вказала мені на двері. Тепер до весілля залишилися лічені дні. У нареченого, Андрія, взагалі немає подібних проблем. Його батьки вже тридцять років живуть у щасливому шлюбі, вони дружні, веселі, готуються до свята й щиро чекають на подію. Андрій бачить мій стан, намагається мене заспокоїти, каже: «Катю, біс із нею, з тією квартирою, ми самі всього досягнемо, аби ти не плакала». Але я бачу, як він і його батьки дивуються цій ситуації
До весілля залишилося всього два тижні. Усі мої подруги, які вже пройшли через це, в один голос казали, що останні дні перед святом — це час найбільшого щастя, легкого трепету, вибору дрібничок для весільного образу, останніх примірок сукні та солодкого передчуття нового життя. Але для мене ці два тижні перетворилися на справжнісіньке пекло. Я сиджу … Читати далі