Василю, щось вони затримуються… Може, дорога важка? Чи на роботі щось сталося? — тихо мовила я, вкотре визираючи через фіранку на пусту вулицю. — Та ну що ти вигадуєш, Маріє! — намагався бадьоритися чоловік, хоча сам теж раз у раз позирав на ходики на стіні. — Хлопці ж на машинах, діло таке — то затор, то колесо. Приїдуть, куди вони дінуться від твоїх пирогів. І саме в цей момент за ворітьми почувся низький гуркіт моторів. Я прильнула до скла. У наш двір одна за одною повільно заїхали дві автівки. Одну я впізнала одразу — це великий сірий джип нашого старшого сина, Петрика. Він на ньому завжди з родиною приїздив. А ось друга машина… Друга була зовсім незнайома. Нова-новісінька, темно-синього кольору, вона аж виблискувала під яскравим осіннім сонцем, відкидаючи зайчики на стіни нашої хати. Я здивовано подивилася на чоловіка, який уже підвівся з лави. — Василю, а це хто з ними? Цікаво, хто це таку красу пригнав? Може, сватів хтось підвіз? Ми вийшли на ґанок. З першої машини вискочив Петрик, за ним його дружина й діти. Вони почали вивантажувати якісь пакунки. А з других, тих нових блискучих дверей, вийшов наш молодший, Михайлик. Він широко усміхався, тримаючи руки в кишенях штанів
Василь усе життя мріяв виграти в лотерею машину. Він був переконаний, що одного дня доля неодмінно усміхнеться саме йому. Купував квиток за квитком, уважно звіряв цифри й щоразу говорив: — От побачите, наступного разу точно пощастить! До життя він ставився легко. Вірив не стільки в працю, скільки в удачу. Казав, що є люди, яким просто … Читати далі